Вадим Іванюк мобілізувався до Збройних сил України два роки тому. Він пілот дронів у 10-й окремій гірсько-штурмовій бригаді «Едельвейс» у підрозділі «Барні», яким командує Степан Барна з Тернопільщини. Військовий телефоном з Донбасу розповів Суспільному про свою службу, родину та плани.
Вадиму Іванюку 37 років, він родом із села Шибена, що на Хмельниччині. У підрозділі «Барні» він пілот важкого борта, керує «Вампіром». Вадим має позивний Тверезий. Отримав його, коли розповів побратимам, що не вживає спиртного:
«Моїй донці Соломії 12 років, а я десь 11-ть не п'ю. Не вмію пити, тому вирішив, щоб дитина не бачила, що батько може бути п'яний, чи випивший».
Зі своєю дружиною Антоніною Вадим познайомився на дискотеці:
«Вона молодша на п'ять років за мене. Антоніна працює вчителькою в школі, викладає психологію. Вона моя основна підтримка. Коли я мобілізувався, вона сприйняла це виважено, бо її дядько був цей момент на війні і брат її пішов теж воювати, то хвилювання минало такими етапами».
До 2024 року, за словами Вадима Іванюка, він не мав стосунку до військової справи:
«Я хотів бути тренером з волейболу. Довший час грав за районну дитячу юнацько-спортивну школу. Також любив футбол. Але до навчального закладу на тренера не поступив і поїхав на заробітки. Спробував, що таке гроші та й вирішив не поступати більше.
Тоді з нашої місцевості багато людей їздили на заробітки в Росію. Я працював у магазинах продавцем-консультантом, виставляв продукцію. Також працював на будові. Потім поїхав до Польщі на заробітки. Перед повномасштабним вторгненням РФ працював в Україні на будівництві елеваторів».
До Збройних сил Вадим потрапив по мобілізації:
«Мобілізували мене 9 жовтня 2024 року, як потім виялося, якраз у день народження нашого командира Степана Степановича. БЗВПБазова загальновійськова підготовка в Збройних силах України. Це обов'язковий початковий курс для всіх новобранців, мобілізованих та контрактників без військового досвіду. я проходив у Польщі. Спочатку нас привезли в Рівне й там відібрали тих, хто їде на навчання за кордон. Я потрапив до цього переліку й військову підготовку проходив у Польщі.
Тоді мої знайомі дзвонили й жартували: «Та ти вже за кордоном, то давай ми тебе заберемо». Я сказав, якщо вже потрапив до війська, то буду до кінця. Після навчання, яке для нас проводили поляки, я знову потрапив до Рівного. Туди приїжджали представники різних бригад, в тому числі й «едельвейси». Кажу: «Ок, йду в десятку». Потрапив у 8-й батальйон, в піхоту. Воєнна кореспондентка Христина Луцик, яка колись працювала а Тернополі, наша кума. Вона поцікавилася, де ще потрібні люди в цій бригаді. 8 грудня я переїхав до «Барні».
За словами військового, йому дали час на адаптацію:
«Я ж з такою технікою не працював. Наш командир Степанович каже: «Знайомся з хлопцями, дивися, як вони за компами працюють, вчися». Спочатку думав, що я маю тут робити? Але якось одразу мене на «Мавік»Лінійка безпілотників для цивільної аерозйомки, професійного моніторингу та тактичних завдань. пробило. І мене це захопило. А потім приїхав побратим Клим, який мені мій позивний придумав і каже: «Поїхали з нами». Так я потрапив до хлопців на великі борти. В основному зараз ми годуємо нашу піхоту, возимо їм провізію й усе, що потрібно. В інший час москалів бомбимо, мінуємо. У нас класна команда».
Вадим Іванюк розповів, з обслуговуванням важких дронів їм багато допомагають волонтери, як з України так і з-за кордону й військові їм за це дуже вдячні:
«Пригадую, як познайомився з одним з них, Сергієм Цитриковим. Я був у відпустці, заїжджаю в тернопільські «Подоляни», бачу сидить чоловік на кріслі колісному з нашим шевроном «Барні». Підходжу й питаю: «А ви де взяли шеврон наш?». Він каже: «Це мені Степан Барна особисто подарував». Кажу: «Зрозуміло». Волонтери нам дуже багато допомагають».
Про свій підрозділ Вадим каже так:
«У нас самий класний підрозділ. А взвод важких бомберів, то взагалі, як сім'я. У мене ніколи не було такого дружнього колективу. Ми один за одного, — всі один за одного. Чогось не знаєш, — тобі підкажуть.
А коли в когось день народження, то це взагалі окрема історія. У нас є волонтерка Олександра Васількова. І вона в такі дні завжди приїжджає, організовує повітряні кульки, тортики, подарунки і вітання. Цього року хлопці мені футболку подарували. Ще один подарунок — величезний набір для пікніка й готування шашликів. Степанович завжди каже, що мій шашлик найкращий. Люблю готувати. Ми тут знайшли сковорідку таку велику, що на вогонь ставиться, то і плов готую, і гречку з м'ясом, борщ, солянку».
«Пам'ятаю час втрат у нашому підрозділі. Перші в нас Да Вінчі й Цифра загинули. Ми перших пів року в одному бліндажі працювали разом, разом і їли, і спали, і все разом переживали. То потім якась така пустота стала на душі, що немає хлопців. Потім 24 серпня Чечен загинув. Тарасик у нас був, — загинув. У Чечена я був на похороні, й у Тарасика теж. А до Да Вінчі ми з побратимом Бівісом заїжджали на цвинтар», — розповів Вадим.
«20 вересня цього року я приїхав на схід з останньої відпустки й до роботи. А коли з фронту — то зразу додому. Вдома, як приїжджаєш, то не знаєш до чого хапатися. І час з родиною хочеться провести й банально — відпочити, й роботу по господарству треба зробити. Господаркою любив займатися. До того, як попав до війська, тримав породистих кроликів і курей. Тепер господарство довелося скоротити, бо дружина з донькою вдома самі.
Ми проживаємо в селі Немиринці на Хмельниччині. Це на межі з Тернопільською областю, тому часто їздимо в Тернопіль. У цій відпустці теж там були, також були в сімейному етнопарку, що неподалік.
На другий чи третій день у відпустці їду до батьків. Мама все життя поваром працювала, то в колгоспній їдальні, потім в шкільній їдальні. Вона у мене смачно готує. Батько теж колись у колгоспі працював, займався столяркою і будівництвом. Тато рибу ловить і робить класну тараньку, іноді з хлопцями її на схід замовляємо посилкою.
У вільний час намагаюся частіше дзвонити рідним. Хоч і не дуже люблю телефонні розмови, але дзвоню щодня. Чому не дуже люблю? Бо їх не порівняти з тим, коли ти з людиною поряд і говориш наживо», — каже військовий.
Після війни, за словами Вадима Іванюка, йому б хотілося відпочити й змінити місце проживання:
«Хотілося б в якісь гори поїхати. Відпочити й відіспатися хочу, так добряче відіспатися, щоб ніхто не турбував. І, якщо все буде добре, то після війни плануємо переїхати до Тернополя».
Читайте нас у Telegram — екстрені новини
Підписуйтеся на Суспільне Тернопіль у Viber
Приєднуйтеся до нас в Instagram
Наш канал в YouTube
Суспільне Тернопіль у WhatsApp
