24 серпня 2025 року під час виконання бойового завдання в Донецькій області загинув майстер відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів мотопіхотного батальйону роти БПЛА «Барні», що в 10-й окремій гірсько-штурмовій бригаді «Едельвейс», Володимир Начичко з позивним Чечен. Він народився і виріс на Тернопільщині в селі Піщатинці. На початку повномасштабного вторгнення чоловік покинув роботу за кордоном і став на захист України. Рідні Володимира поділилися з Суспільним спогадами про нього.
Володимир Начичко був одружений. У нього залишилася дружина Альбіна та її донька Дарина.
«Із Володею ми спілкувалися ще до війни, познайомилися в інтернеті. Перша зустріч була вже під час повномасштабної війни. Це було 5 серпня. І ця зустріч, на жаль, була під звуки сирен.
Якийсь час я була за кордоном у Польщі, потім приїхала, він мав відпустку і зробив мені пропозицію. Приїхав до мене додому з величезним букетом троянд, 101 троянда була, тоді він ще мені золоті сережки подарував у вигляді тризуба», — розповіла Альбіна Начичко.
Альбіні здавалося, що знає Володю довгі роки:
«Ще коли в нас була перша зустріч, мені здавалося, що ніби ми з ним років десять спілкувалися, ніби я його давно знала. Він для мене рідним став. Був добрим. Хоча в нас не було спільних дітей, але він мою дочку полюбив, як свою. І вона його дуже любила.
Ми спілкувалися з ним щодня, до останнього дня. Я завжди знала, чи він їде на позицію, чи він приїжджає. Він все мені розказував. Але завжди казав: «Головне, мамі не показуй, бо вона буде переживати».
Альбіна розповіла про день, коли її чоловік загинув:
«Це було 24 серпня, 16-та година. Він до мене подзвонив, каже: "Я їду сьогодні з хлопцями». А я до нього: «А чому ти сьогодні? Ти знов їдеш, що, більше немає кому їхати?» Він відповів: «Так треба». І каже: «Покажи мені Даринку, а де Даринка наша?»
Він поїхав на ту позицію, з собою завжди брав і старий телефон. Завжди писав мені, що ми повертаємося. Того дня я дивлюся, що вже 7:00, а його немає в мережі. Дивлюся, вже 8:00, а його ще немає. Пишу йому. Немає в мережі. Дивлюся, вже 9:00. Знаєте, як серце відчувало.
Пишу до його побратима, він мені нічого не відповів. Бачу, всі в мережі, але ніхто мені нічого не каже. Цілу ніч я до нього дзвонила і на WhatsApp, і на Facebook. Там, напевно, було сто пропущених дзвінків. Потім вранці він з'явився у мережі. Я думала все-таки, що він живий, що з ним усе добре.
Тоді якраз сезон малини був. Я в селі живу, малину збирала, щоб хоч якось відволікти свої думки, бо дуже важке пережиття було. Бачу, біжить дитина і каже: «Там усі плачуть». Звісно, я все зрозуміла».
Старший брат загиблого захисника Валерій Начичко каже, Володимир доєднався до ЗСУ в березні 2022 року. За час служби бачилися лише раз:
«Володя був на заробітках, а я вдома. Коли почалася повномасштабна війна, мене в лютому мобілізували. Він про це дізнався і сказав: "Я повертаюся, бо як то так, брат пішов на війну, то і я теж піду захищати країну».
Я служив на Запорізькому напрямку, а Володя на Донецькому. За ці роки відпустки наші збіглися лише раз. Ми побачилися вдома, на землі, де зростали, але лише на два дні. Тоді весь час намагалися проводити з рідними».
Сестра Володимира Начичка Іванна Ковальчук зберігає останнє спільне фото з братами, яке вони зробили під час повномасштабного вторгнення.
«У мене гарні брати, я завжди, зі шкільних років, відчувала їхню підтримку. Зі мною назавжди найтепліші спомини про Володю і час, який ми провели разом при останній зустрічі. Він дуже любив дітей, своїх племінників, завжди почувався з ними комфортно, залучав до фізкультури, грав в ігри, любив рибалити», — розповіла Іванна.
«Мої діти веселі, дружні, вони все одне за одним були. Їх було троє. Як дочка пішла до школи, а має цукерочку, то сама не з'їсть. Вона приносила і на трьох ділила. Дорослі вони теж один за одним були. Володя веселий був, живчик. Усіх любив, на вулиці зі всіма спілкувався, як з дітьми, з дорослими, з малими і старими.
Тато їх трьох називав Квітулька, Розумашка і Соловейко. Володя був в нас Соловейко. Він любив співати, жартувати. Дуже веселий був, говіркий, я так балакати, як він, не вмію. У всьому допомагав. Коли чоловіка забрали в АТО на 14 місяців, то старші вчилися, а Володя був коло мене. Приїхав і глядів хазяйство зі мною, допомагав. Він усе робив: сіяв, орав, корову доїв, їсти вмів добре зготувати», — розповіла мати Лариса Начичко.
За її словами, двоє синів пішли на війну.
«Спочатку старшого мобілізували, а потім Володю. Він був у Польщі і подзвонив: "Мамо, я їду». Я кажу: «Сину, ні». А він: «Я тут не висиджу». Приїхав, пішов у військкомат, його не взяли. Потім він їздив, поки його не взяли. Як і кожна мати, я переживала. Ночами не спала, думала, просила, щоб навіть серед ночі дзвонили. Я розуміла, що нема коли, але вони дзвонили.
І прийшов той страшний день, коли ми дізналися, що Володі немає. То був обід. Старший син був у відпустці, батько збирав малину. Я корову видоїла, прийшла до хати. І ще була його похресниця старша, мої онуки були. Каже: «Бабцю, якісь дядьки і тітки до нас приїхали». Я кажу: «А що за одні?» Я без надії виходжу, кажу: «А чого ви до мене прийшли?» А Валєрка, старший син, мені ото сказав. Все. Навіть не віриться».
Рідні Володимира Начичка облаштували в кімнаті пам'ятний куток, де зберігають його особисті речі та нагороди.
