24 серпня 2025 року під час виконання бойового завдання в Донецькій області загинув майстер відділення ударних безпілотних авіаційних комплексів мотопіхотного батальйону роти БПЛА "Барні", що в 10-й окремій гірсько-штурмовій бригаді "Едельвейс", Володимир Начичко з позивним Чечен. Він народився і виріс на Тернопільщині в селі Піщатинці, мав веселу вдачу та займався спортом. На захист України став з початком повномасштабного вторгнення, покинувши роботу за кордоном. Ті, хто знав військового, поділилися з Суспільним, як переживають втрату та зберігають пам'ять про нього.
"Він був дуже чемною дитиною, вчився середньо, але був дуже товариським, веселим, любив спорт, фізкультуру. У нього були очі кольору неба, блакитні-блакитні ", — розповіла його перша вчителька Галина Ломніцька.
За її словами, коли Володимир був у відпустці під час служби в ЗСУ, приходив до школи на зустріч з учнями:
"Він прийшов у відпустку і перше він прийшов до нас до школи. Зі всіма привітався, обійнявся, всі ми зібрались в одному класі. І він розказував про свою службу в Збройних силах. І так незадовго він і загинув після відвідування нашої школи. То так воно вкарбувалося в пам'яті назавжди. Ось ця тепла зустріч, яка була в школі. І в нас є на згадку прапор з його підписом".
Любов Володимира до спорту розвивав учитель фізкультури Піщатинської гімназії Василь Гудзь. За його словами, Володимир Начичко займався легкою атлетикою і виступав на всеукраїнських змаганнях:
"Я є першим тренером Володі Начичка з легкої атлетики. У нас в школі немає навіть спортивного залу. Є лише майданчик біля школи, але ми займаємося, а зі школи вийшло п'ять учнів, які представляли область на всеукраїнському рівні".
"Він почав свій виступ, коли школа виграла районні змагання з кросу. Він тоді прийшов четвертим на своїй дистанції. І з того часу почалось, можна сказати, його велике життя в спорті. Його побачили інші тренери — сім'я Оксани і Богдана Дуди і запропонували, щоб Володя пішов вчитися у Тернопіль. І в восьмому класі він вже перейшов у тернопільську 30-ту школу.
Трошки йому важко давалася легка атлетика, біг бо він мав специфічний стиль бігу, трохи похитувався, коли біг. Всі тренери його виправляли, але це тяжко було виправити. І це побачив тренер з спортивної ходьби Смичук. І Володя перейшов на спортивну ходьбу. Він досяг би в спортивній ходьбі багато, але травмувався".
Василь Гудзь каже, найбільше досягнення Володимира Начичка те, що він вигравав всеукраїнські турніри зі спортивної ходьби:
"Останній турнір, де він був учасником, це було перед анексією Криму. Тоді в Ялті він зайняв достойне друге місце".
16 квітня на фасаді Піщатинської гімназії Володимиру Начичку відкрили меморіальну дошку.
"Від початку повномасштабного вторгнення Володимир почав служити в зенітно-артилерійському взводі мотопіхотного батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади "Едельвейс", де ми, в принципі, зустрілися. У нього дуже добра якість зору була і прицільність. Він, по суті, займався пристрілкою. І був стрільцем на ЗУ-2-23Спарена зенітна установка, яка використовується для ураження повітряних і легкоброньованих наземних цілей.. Далі стало питання формування взводу безпілотних авіаційних комплексів. Він виявив бажання поїхати на навчання.
І вже в 2023 році ми поїхали разом в Івано-Франківськ, де він навчався на мавікістаВійськовий пілот безпілотного літального апарату (БПЛА)., на розвідника, виконував бойові завдання. Стало питання, що в нас має бути свій інженер, бо треба було робити БКБоєприпаси, які дрон переносить для виконання бойового завдання.. І Володя безпосередньо взявся за цю ініціативу. Він мав що показати, в нього вже ціла господарка саперна розвинулася. Він почав вникати, приймати досвід. Йому це виходило", — розповів командир роти БпЛА мотопіхотного батальону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади "Едельвейс" Степан Барна.
"Володя багато моментів пережив, що були на межі. І осколкові поранення, контузій дуже багато. Він був веселим, товариським і безвідказним у плані роботи. Класний був хлопака, душевний з точки зору спілкування. І він у нас був таким медійним, якщо треба було, наприклад, подякувати людям за підтримку, то я доручав це Чечену. Чечен виходив: "Дякую від імені підрозділу "Барні " за підтримку колективу такому-то". Потім кажу: "Чечен, треба звернення для донатів". Чечен: "Без питань". Йому це теж добре вдавалося".
За словами Степана Барни, 20 серпня 2025 року в них у підрозділі загинули двоє побратимів:
"Володя зголосився поїхати на позицію водієм, другим номером. У нас так заведено, що водії їздять парами. І Володя Начичко — це людина, котра за світоглядом була українцем. Він вболівав, пройшов всі Майдани, дружив активно з "Правим сектором", з "Айдаром". І так сталося, що життя своє за Україну віддав якраз 24 серпня в День Незалежності".
Життєва історія Володимира Начичка увійшла до книжки про захисників України з 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади "Едельвейс", яку Степан Барна передав родині загиблого.
Під час відкриття меморіальної дошки Степан Барна вручив рідним Володимира Начичка відзнаку підрозділу "Барні".
Володимир Начичко був одружений. У нього залишилася дружина Альбіна та її донька Дарина.
"З Володею ми спілкувалися ще до війни, познайомилися в інтернеті. Перша зустріч була вже під час повномасштабної війни. Це було 5 серпня. І ця зустріч, на жаль, була під звуки сирен".
"Якийсь час я була за кордоном у Польщі, потім приїхала, він мав відпустку і зробив мені пропозицію. Приїхав до мене додому з величезним букетом троянд, 101 троянда була, тоді він ще мені золоті сережки подарував у вигляді тризуба", — розповіла Альбіна Начичко.
За словами Альбіни, їй здавалося, що вона знає Володю довгі роки:
"Ще коли в нас перша зустріч була, мені здавалося, що ніби ми з ним 10 років спілкувалися, ніби я його давно знала. Він для мене рідним став. Він був добрим. Хоча в нас не було спільних дітей, але він мою дочку полюбив, як свою. І вона його дуже любила".
"Ми спілкувалися з ним щодня, до останнього дня. Я завжди знала, чи він їде на позицію, чи він приїжджає. Він все мені розказував. Але завжди казав: "Головне мамі не показуй, бо вона буде переживати".
Про день коли її чоловік загинув, Альбіна розказує так:
"Це було 24 серпня, 16-та година. Він до мене подзвонив, каже: "Я їду сьогодні з хлопцями", а я до нього кажу: "А чому ти сьогодні? Ти знов їдеш, що більше немає кому їхати?". Він відповів: "Ну, так треба". І каже: "Покажи мені Даринку, а де Даринка наша?".
Він поїхав на ту позицію, з собою завжди брав і старий телефон. Завжди писав мені, що ми повертаємося. І в той день я дивлюся вже 7:00, а немає його в мережі. Дивлюся вже 8:00, а його немає. Я пишу йому. Немає в мережі. Дивлюся вже 9:00. Знаєте, як серце відчувало.
Пишу до його побратима, він мені нічого не відповів. Бачу всі в мережі, але ніхто мені не каже нічого. І так цілу ніч я до нього дзвонила і на WhatsApp, і на Facebook. Там, напевно, було 100 припущених дзвінків. Потім вранці він з’явився в мережі. Я думала все-таки, що він живий, що все з ним добре.
Якраз сезон малини був. Я в селі живу, малину збирала, щоб хоч якось відволікти свої думки, бо дуже важке пережиття було. Бачу біжить дитина, каже: "Там всі плачуть". Звісно, я все зрозуміла".
За словами Альбіни Начичко, вона б хотіла, аби Володимира пам’ятали добрим і хоробрим:
"Він так робив, щоб всім було добре. За себе він ніколи не думав. Як казали його побратими, він думав, що завжди буде фартовий, але бачите, на жаль, воно так сталося, що попав дрон саме в нього і все. Я би хотіла, щоб мого коханого чоловіка пам'ятали мужнім, відважним, хоробрим і добрим. Всі воїни вони є найкращі, але його дуже сильно кохаю і пам'ятаю, і завжди буду пам'ятати. Він завжди буде в моєму серці і в моїй душі, і в моїй пам'яті".
Старший брат загиблого захисника Валерій Начичко каже, Володимир доєднався до ЗСУ в березні 2022 року. За час служби вони бачилися лише один раз:
"Володя був на заробітках, а я тут вдома. Коли почалася повномасштабна війна мене в лютому мобілізували. Він про це дізнався і сказав: "Я повертаюся, бо як то так, брат пішов на війну, я теж піду захищати країну".
Я служив на Запорізькому напрямку, а Володя на Донецькому. За ці роки відпустки наші співпали лише один раз. Ми побачилися, тут вдома, на землі, де зростали, але лише на два дні. Тоді, пригадую, час намагалися проводити з рідними".
Іванна Ковальчук — сестра Володимира Начичка. Жінка зберігає останнє спільне фото з братами, яке вони зробили під час повномасштабного вторгнення.
"У мене гарні брати, я завжди, зі шкільних років, відчувала їхню підтримку. І зі мною назавжди найтепліші спомини про Володю і час який ми провели разом при тій останній зустрічі. Він дуже любив дітей, своїх племінників, завжди почувався з ними комфортно, залучав до фізкультури, грав в ігри, любив рибалити", — розповіла Іванна.
Разом з матір’ю Ларисою Іванна переглядає дитячі фото.
"Мої діти веселі, дружні, вони все одне за одним були. Їх троє було і як дочка пішла до школи, а має цукерочку, то все сама не з'їсть. Вона приносила і на трьох ділила. І дорослі вони, то один за одним були. Володя веселий був, такий живчик був. Він всіх любив. На вулиці зі всіма спілкувався, як і з дітьми, з дорослими, з малими, і старими.
Тато їх трьох називав Квітулька, Розумашка і Соловейко. Володя був в нас Соловейко. Він любив співати, жартувати. Він дуже веселий був, говіркий, я так балакати, як він не вмію. Він все допомагав. Навіть чоловіка забрали в АТО на 14 місяців, то старші вчилися, а Володя був коло мене. Він приїхав і глядів хазяйство зі мною, допомагав. Він все робив, і сіяв, і орав, корову доїв, їсти вмів добре зготувати", — розповідає Лариса Начичко.
"Двоє моїх синів пішли на війну. Перше старшого мобілізували, а потім Володя другий. Він був в Польщі і подзвонив: "Мамо, я їду". Я кажу: "Сину, ні". А він: "Я тут не висиджу". І він приїхав, пішов у військкомат, його не взяли. Потім він їздив, поки його не взяли. Як і кожна мати, я переживала. І ночами не спала, і думала, просила, щоб навіть серед ночі дзвонили. Я розуміла, що нема коли, але вони дзвонили.
І прийшов той страшний день, коли ми дізналися, що Володі немає. Якраз то обід був. Старший син якраз мій був у відпустці, батько збирав малину. Я корову видоїла, прийшла до хати. І ще була його похресниця старша, мої онуки були. Каже бабцю: "Якісь дядьки і тітки до нас приїхали". Я кажу: "А що за одні?". Я без надії, виходжу, кажу: "А чого ви до мене прийшли". А Валєрка, старший син, мені ото сказав. Все. Навіть не віриться".
Лариса Начичко зберігає дитячі бірки з пологового, серед них і Володіна.
"От, то коли Володя народився, досі є бірочки усіх дітей. То про народження і життя. А тут зразу збоку — про смерть. Тут ми облаштували пам’яний куточок, де зберігаємо особисті речі та нагороди Володимира", — сказала матір загиблого військовослужбовця.
