Олег Мосійчук — народний артист україни, актор театру і кіно, режисер, який народився і вчився в Дніпропетровській області, жив на Волині, працював у театрах Рівного, Чернівців. Зараз він головний режисер Тернопільського академічного українського драматичного театру ім. Т. Г.Шевченка. В інтерв’ю Суспільному він розповів про дитинство, творчість, особисте життя, реалізацію в професії та фінанси.
Своїм життям ви поєднали одразу кілька областей: Дніпропетровську область, де народилися, Волинь, де жили і працювали ваші батьки, Рівненщину, Тернопільщину, Чернівецьку область, де, власне, вже ви працювали. Давайте розпочнемо з Волині, з історії вашого батька, який все життя присвятив театру. І це основа того, чим зараз ви займаєтеся, так?
Батько все життя своє віддав тому народному театру, який він створював. До нього ще дідусь на Волині переклав Біблію українською мовою. І в селі, в маленькому селі волинському, українською мовою правилось ще до війни. І потім оці всі його гастролі, які були і в Білорусі, і на півночі Волині, і на Рівненщині, і фестивалі народних театрів в Криму, в Києві. Він ходив окрилений, як на мене, все життя, до останнього дня.
І коли ти ростеш у цьому середовищі, ти не придумуєш, ким тобі бути. Після восьмого класу я прочитав оголошення в газеті "Культура і життя", що в Дніпропетровську, а це було єдине театральне училище, яке готувало професійне акторів для театрів, — набір. Я кажу: "Я поїду". І батько раптом каже: "Ні, не треба тобі. Ти малюєш непогано, іди в художнє училище, не треба, це дуже важко". Але він і мама завжди мене підтримували, що я обрав такий шлях. Тим паче, це училище було на Дніпропетровщині, де я народився.
Батько в 14 років був засуджений до розстрілу.
Луцька тюрма, Київ, Дніпро, сидів там в тих всіляких карцерах, де допитували. І потім пішло — Караганда, Норільськ, аж поки Сталін не помер. Я засинав біля радіоприймача, з якого мовило "Радіо Свобода", яке заборонялося Радянському союзі. Коли батько відбув ці табори, повернутися на Волинь він не міг, він певний час був там на Дніпропетровщині. Маю велику втіху, що потрапив в дуже потужні руки педагогів, була дуже висока професійна школа в училищі.
Читала, що ваша мама була вишивальницею, знаною вишивальницею. На Волині є любов до великих подушок вишитих, до вишитих гардин, скатертин, простирадл. Що найбільше вишивала ваша мама?
Напевно, найбільшим тим таким моїм сокровенним скарбом, як і скарбом моїх обох братів, старшого і молодшого, були ті три сорочки, які вона нам вишила. Це була різна кольорова гама. Як на мене, вона вишивала наші характери.
Ваші брати також мистецьку освіту мають, так?
Мій молодший брат вступив на скульптуру до Одеси. І, звісно, дуже класно малював. Це всесвітньо відомий аквареліст, художник, в якого персональні виставки були в Італії, в Албанії, в Китаї. Він давав майстеркласи. І раптом в одну секунду його не стало. Старший брат — архітектор.
Олеже Петровичу, розкажіть про свою першу роль.
Є така роль в "Назарі Стодолі" Кобзар Кирик. Кобзар Кирик — це вічний, потужний чоловік. І тут я восьмикласник, прем'єра була в районному будинку культури, батько мене гримує, вуса мені приліпили, тут перуку. І я виходжу, і тут стоїть трюмо, я йду вже на сцену і, раптом, побачив себе в цьому дзеркалі. Мені видалось, що стоїть, ну я знаю, 150-річний чоловік і дивиться на мене.
Жодного разу не було такого, щоб я задумався і сказав: "Ні, я не я неправильний шлях обрав".
Хоча той час, коли я працював, був надзвичайно складний. Це були невиплати заробітної плати, розвал Союзу, з нуля потрібно було починати. Тим паче, що я вже очолював театр, потрібно було всі речі планувати, щоб художня планка не падала в тому колективі, за який ти несеш відповідальність. Я тішуся, що я цим займаюсь сьогодні, я тішуся, що в мене море друзів і я тішуся, що до мене сьогодні, власне, прийшли ви до театру, який я люблю і в якому працюю.
Окрім цієї дитячої ролі, які з зіграних ролей в дорослому віці залишилися, як ви казали, в скрижалях вашої пам'яті?
Я мав багато потужних режисерів, які призначали мене на різнопланові ролі. Я грав Гамлета. Складний матеріал, філософський матеріал, глибокий. А перед цим була прем'єра "Сватання на Гончарівці", я грав Стецька. Це і "Дамоклів меч" Назима Хікмета, "Патетична соната", де я грав Луку. В театрі в ті молоді роки я був зайнятий. Звісно, не так, як моя дружина.
Ваша дружина — народна артистка України Ярослава Мосійчук. Творче суперництво у вас коли-небудь було, чи повне розуміння і підтримка?
Ніколи не було. Ми підтримували одне одного навіть у найскладніші часи.
Наскільки важливою є думка дружини для вас у творчій роботі? Призначення акторів на ролі, взагалі концепт або ідея того чи іншого проєкту?
У нас театр не закінчується ніколи, де б ми не були, — з нами театр. Слава дуже тонко відчуває це все. Ми можемо заговорюватися до півночі. Від ранку до ночі — це театр: зі своїми болями, бідами, жалями чи відкритими очима до глядачів.
Підсумовуючи цю частину, де ми проговорюємо ваше творче життя і спільне життя, пригадайте, що ж тоді вас зачепило, коли ви її побачили?
Раптом в 15 років ми разом поступаємо на один курс. Зачепило, — це було в неї. Вона каже: "Я побачила, ти поступав, ти тільки екзамени здавав, я з мамою сиділа і кажу, що це буде мій чоловік". Ми разом жили в гуртожитку, ми виростали разом. Я, коли приїздив на Волинь на канікули, вона їхала на Тернопільщину. Я їхав до неї додому, забирав її, ми разом їхали на навчання в Дніпропетровське театральне училище. Це в 17 років. У мене таке враження, що ми разом народилися.
Зараз ми іноді думаємо, що треба було більше тепла віддати дитині, бо було багато гастролей. Але ми усвідомлювали, ми знали, що театр — це те, що нас тримає на землі.
Приходять до зали 500 людей, є актори і глядачі, і між ними оця енергія, яка в цю секунду витворюється. Оце компенсує твої душевні затрати, твої болі, муки.
В актора бувають провали. Там колектив класний, коли він вболіває за цього актора.
А коли раптом він на п'єдестал зійшов, його колеги по сцені цим порадіють. Отам є справжній театр. Тому що цю всю енергію ми виносимо туди, до зали. І глядачі віддають свою своїми оплесками, посмішками, слізьми. Тому для мене такий театр важливий і, власне, він таким би і мав бути. Я не кажу про те, що я відкидаю якісь новітні штуки там, але коли йде такий повний перебір, захоплення формою, то це недобре.
Театр має ставити такі знаки запитання, на які, можливо, сьогодні цей глядач, котрий прийшов, не дасть відповіді, але він задумається. В цьому я бачу отой крочок вперед.
Тобто для вас в театрі головніше зміст, ніж форма, навіть якою б яскравою вона не була?
Ну, це однозначно. Я приїжджаю з Києва до Львова, дивлюсь, — йолки-палки, я щойно це бачив там. Це, звісно, що пройде все.
Ви ж згадайте, ми років десять будуємо європейський театр. Чекайте, давайте наш збудуємо!
Та Європа давно забула за ці форми. Люди платять гроші за що? Як казав світлої пам'яті Михайло Якубович Форгель: "Мені дуже важливо, щоб в цьому театрі не було капітального ремонту". Він душу свою вкладав у те, що будуть бачити глядачі.
Але ж умови праці також важливі, комфорт.
А я про це кажу, так комфорт який? Я кажу про той комфорт, який першим чином ми маємо дати тим, хто приходить, хто платить гроші. Тут можна ще потерпіти за кулісами і за завісою.
Я вже тут 20 років. Влада мінялася, ну я не знаю скільки разів. Не знайшлося жодної людини, яка б усвідомила що театр — це все-таки середовище, місце, оаза державотворення. А то позабирали все, лиш голі ставки. Ну, зрозуміло, що коронавірус, війна, а до цього?
А яка зараз в середньому зарплата актора в театрі драматичному в Тернополі?
В середньому? Колись такий тут був актор Іван Єгорович Биков. Постійно ж ті новини радянські, там вироблено стільки, а в середньому стільки. Він, пам'ятаю, приходить на репетицію, каже: "Ой, скільки це можна слухати! Це як: "Ти з'їв курку, я випив чай, але в середньому ми ситі".
Щось я підозрюю, ви зараз скажете, що в середньому зарплата є.
В середньому, то тільки чай. Ви розумієте? Якщо говорити в середньому, то я кажу про не про другу категорію дітей, які щойно прийшли, то 10 тисяч — це буде без відрахунків. Оце середнє відрахують тих 2000, людина отримає 8000 на руки. І виходить тут тричі на день дивувати глядачів. Це болить, це біда. І цього ніхто не вирішить, тільки на місці це можна зробити.
Ми не національний театр. Є кілька театрів, де колосальні заробітні плати. А то в акторів дитинка народилася, вони не знають, як прожити, як протягнути від заробітної плати до заробітної плати. В нашому місті немає можливостей до там, скажімо, кіно, телебачення, якихось серіалів, програм. Але я вірю, що ще може застану, дотягну і буду чекати, доки хтось не прийде сюди і скаже: "Товариство, ми мусимо підтримати цих людей".
Як ви вважаєте, якою мала би бути зарплата акторів театру в Тернополі?
Я думаю, що скільки б не було, воно буде мало.
Ну, але давайте так, об'єктивно.
Зробіть заробітну плату, принаймні таку, як сьогодні в національних.
Там також є диференціація певна, але я вірю своєму другу режисеру, який робив зараз постановку в Дніпровському театрі імені Тараса Шевченка. Коли дитина випускається з театрального училища і тільки приходить до театру Шевченка, якщо її беруть в штат, вона отримує 22 000, не вісім. Ну, принаймні так.
Олег Петрович, давайте про кіно. Де ви почуваєтеся комфортніше? Де вам краще? Можливо, де вам складніше? На сцені театру чи перед камерою на знімальному майданчику?
Звісно, що це зовсім різна специфіка роботи. Так склалося, що ще в юні роки мої фільми почалися. Мене запросив режисер Стас Клименко, робив фільм по Тютюннику "Вир". Це 1980 рік, здається. От я там познайомився з Богданом Ступкою, з Федором Стригуном, з Анатолієм Барчуком, Лесем Сердюком. Я маю втіху, що я знімався в "Чорному вороні", в "Довбуші", в "Слов'янах". У тому ж "Стрімголові", в тих же "Братах", в "Докторі Штерні", "Каві з кардамоном". І оце останній "Вічник", який вийшов на екрани кінотеатрів.
Чим вам "Вічник" найбільше запам'ятався?
Найяскравіше враження, що фільм зроблений без жодної копійки державної дотації, державних грошей. Надзвичайно хороша команда була.
Ви якось пожартували, що в кіно часто граєте столітніх дядьків або дідів.
Так, є таке.
Коли ми говоримо про театр і війну, як змінилося ваше акторське і режисерське бачення тем?
У нас 20 років театральний бум. А останніх два роки, практично, у всіх театрах. Люди спраглі, щоб тих дві години побути без тієї інформації, що роблять і що наробили ці наші дикі сусіди. І вони йдуть до театру. Але коли ти дивишся новини, тебе вражає в 300 разів болюче, ніж якась п'єска, яка така, знаєте, на тему.
Має бути ця шалена енергія, цей біль, який сьогодні країна переживає.
Якщо це буде зі сцени, — це вартує того, щоб воно було на сцені. Тоді ми збудуємо країну.
