Тернополянин Юрій Заруцький в Спілці Української Молоді з 1995 року. Він розповів свою сумівську історію та про тернопільський осередок, який у 2025-му відзначив 30 років діяльності.
Далі його пряма мова:
Хтось каже про Тернопільський національний педагогічний університет, як про кузню кадрів, а я би говорив про нього, як про осередок, де почалося організаційне життя Спілки Української Молоді в Тернополі.
Я хотів сформувати щось таке, що буде мати продовження в майбутньому.
Так сталося, що в 1995-1996 році тут зібралося ядро небайдужих людей, які на цей час були студентами, але частка тих студентів навчалася на історичному факультеті, і вони задалися ідеєю створити цю організацію, яка цього року відзначає свій 30-річний ювілей. Сергій Підмогильний, Світлана Підмогильна, Павло Приймич, Лариса Приймич, Ярослав Матвійчук. Всіх, зрештою, годі і згадати.
Це було це старше покоління, яке і створило нашу організацію. Я пам'ятаю, як я познайомився із Сергієм Підмогильним, який на той час називався гордо провідником Тернопільської міської організації Спілки Української Молоді. Мене мій приятель, Юрій, друг Їжак, підвів і познайомив із Сергієм Підмогильним десь біля третього гуртожитку.
Це була зима, як зараз пам'ятаю, мене підвели до хлопця з бородою, який був в хутряній шапці, вона мені нагадувала єнота. Я зрозумів, що це серйозна людина, а отже серйозна людина не може займатися несерйозними справами. І так, власне, я потрапив у СУМ.
Мені було дуже бадьоро і приємно працювати з сумівцями, тому що це була організація, яка лише створювалася.
І я, прийшовши до неї, хотів передати їй свою енергію, взяти від цієї організації якісь знання, а зрештою щось сформувати таке, що буде мати продовження в майбутньому. І вважаю, що на той час, діючи з цією схемою, нам вдалося досягнути позитивних результатів.
Вперше дізнався про СУМ, коли читав книжку Ореста Субтельного "Історія України".
Спілка Української Молоді спочатку формувалася, скажімо так, як ратницьке і суспільницьке середовище, тому що і одна, й друга група осіб цієї молоді, яка була в організації, була активною, як у спортивно-туристичному напрямку, — розвивався водний туризм, спелеотуризм, що є гармонійним напрямком діяльності СУМу в усьому світі й називається ратництво.
Так само і суспільницька складова була дуже важливою, і вона на той час була дуже актуальною, — це участь у різноманітних акціях національно-патріотичного спрямування, в публічних акціях, в демонструванні своєї позиції, стосовно утвердження української державності. І в цьому СУМ тернопільський завжди вигравав і завжди займав особливе місце на всеукраїнському рівні.
Згодом ми зрозуміли, що розвиватися лише у цих двох напрямах, коли цим займаються лише дорослі люди, мається на увазі повнолітні люди, це було б трохи нечесно в стосунку до молодшого покоління і тоді народився такий напрям, як виховництво.
Мені здається, це був 1996 рік, коли я і моя однокурсниця Оленка Рудик, прийшли у 12-ту школу й виступали в класах перед школярами для того, щоб розповісти, що є така організація, є Спілка Української Молоді. Я пригадую, вперше дізнався про СУМ, коли читав книжку Ореста Субтельного "Історія України" і там десь на прикінцевих сторінках, коли згадалося про українців діаспори, я побачив абревіатуру СУМ.
Відповідно, ми прийшли до школярів для того, щоб розказати їм, що ж це таке. І, власне, з тих школярів ми зібрали перші рої. Займалися ми церкві Володимира і Ольги. Отець Роман Цюпка був нашим першим офіційним капеланом осередковим, якого благословив владика Михаїл Сабрига на це служіння. І він був нашим добрим опікуном і добродійником. Він віддав нам частину приміщення церкви.
Ми були дуже метушливими, але він нас терпів. І це терпіння передалося і нам бо, бачачи його приклад, ми мали добру настанову, як поводитися з дітьми. І так, власне, з'явилися у нас перші юнацькі рої. І так з'явився у нас такий напрям, як виховництво.
Розвивався він доволі динамічно, бо вже буквально за декілька років у нас з'явилося близько шести-семи роїв. Моя дружина Інна Заруцька, вона зібрала тоді свій перший рій. Згодом і я став виховником юнацького рою, дівчачого рою.
Коли я зараз зустрічаюся з ними, то згадуємо ці дні, як дуже хороший період нашого сумування. У цих дівчат вже народилися діти і вже вони є сумівцями, то я вже кажу, якщо так вважати по організаційній лінії, я вже ваш дідусь, тому що я виховував вашу маму, яка була в СУМі.
Ми звертаємося один до одного на "ти", незалежно від віку.
В СУМі є гарна традиція. Ти можеш бути в поважному віці, але до тебе звертаються на "ти". До речі, от нещодавно, хай з Богом спочиває, померла найстаріша сумівка, вона жила в Австралії, мала 101 рік. Я знаю, що є двоє сумівців, один в Австралії, один у США, які відзначили цього року 100 років. Але не залежно в якому ти віці, чи ти 101 маєш рік, чи ти маєш 15 років, чи маєш 7 років, ми звертаємося одне до одного на ти.
Є таке правило, якщо ти звертаєшся до молодшого на ти, отже даєш йому повне право, щоб він так само звертався і до тебе, через "друже", з повагою, але саме в такий спосіб. Тому це робить нас рівними.
Ігор Ґерета відіграв особливу роль у житті нашої організації.
У 1998 році пан Ігор Ґерета, якого ми згодом назвемо опікуном Спілки Української Молоді, зробив велику добру справу, він допустив в нас, в Інститут національного відродження на перший поверх. І, власне, цим заклав дуже важливу цеглину в розвиток освітнього життя. Це була фактично перша наша справжня домівка. Домівка, куди ми могли приходити вдень, вночі, де ми жили. При тому ми жили в оточенні купи картин. Купи картин, серед яких були твори і Богдана Ткачика, й Івана Марчука та Олени Кульчицької.
Пан Ігор їх розвішував в три ряди по стінах на першому поверсі і ми зростали серед цього живописного різноманіття, притому з таким класними консультантом, яким саме був Ігор Ґерета, тому що він приходив до нас, він заповняв собою велику частину тої кімнати, але також він заповняв велику частину нашого життя.
Інститут національного відродження стоїть в знаковій точці, — це колишня тюрма КДБ. І в тій тюрмі каралися в 50-х роках ті сумівці, які в селі Кошляки створили підпільну організацію, вперше в Україні створили відновлену підпільну організацію Спілки Української Молоді. Тому тут також якось зійшлися зорі й виявилося, що ми саме на тому місці, де ми мали бути.
Пан Ігор Ґерета відіграв особливу роль у житті нашої організації. І була гарна традиція. Щороку на Різдво ми ходили до нього колядувати. Ми були на першому поверсі. Пан Ігор, як правило, мешкав на другому поверсі Інституту національного відродження. Ми до нього заходили і колядували, звіщали йому, що народився Спаситель. Пан Ігор колядував з нами, незмінно він дякував нам за цю коляду книжками та цікавими розповідями.
І от коли пан Ігор помер у червні 2002 року, коли настав січень 2003-го, у нас якась сталася пустка, тому що впродовж багатьох років була традиція. Тут традиція зникла. Ми зрозуміли, що ми маємо цю пустку заповнити. У час Різдвяних свят пішли в Велику Березовицю, серед великих снігів, серед великого цвинтаря, ми знайшли могилу пана Ігоря і саме там ми йому вирішили заколядувати. Була дуже гарна родинна атмосфера.
Я дуже вірю, що ця традиція буде жити.
І власне з цієї коляди народилася ідея акції, яка вже зараз є поширеною не лише в Тернополі, але й в інших осередках, де діє Спілка Української Молоді — це "Кутя для героїв". Наступного року ми розширили цю нашу турботу колядницьку. Ми прийшли не лише до пана Ігоря з колядою і з ложкою куті, а й на могилу генерала УНР Євгена Мішковського. Ми пішли до Антонія Рейхенберга, до політв'язнів, до Січових стрільців і там всюди колядували, всюди залишали часточку куті, часточку своєї любові і поваги до тих людей, які своєю працею сподвигли до того, що Україна є. Зрештою, що вона є незалежною, самостійною українською державою.
Я дуже вірю, що ця традиція буде жити і буде, можливо, отримувати якесь нове дихання, нове доповнення. Зараз ми ходимо також з колядою і на могили сучасних героїв, які загинули в російсько-української війни. Серед них є двоє наших полеглих хлопців, друг Віктор Мельниченко і друг Ярослав Кондришин. "Кутя для героїв", вона триває, вона така, яка є. І ми спільно цю кутю споживаємо.
У 2003 році зародилася і друга акція, акція "Сопричастя". Акція "Сопричастя" — це також особлива акція, акція спільнодії, але такої духовної спільнодії. І вона присвячена вшануванню пам'яті жертв Голодомору.
Ми взяли на себе в той рік добровільне зобов'язання впродовж 33 годин утриматися від їжі. Це перша складова цієї акції — піст. Кошти закумульовані в такий спосіб треба спрямувати на добру справу. Це друга складова цієї акції. І третя складова — спільною молитвою вшанувати тих, хто лягли в чорний покіс цього великого голоду, Голодомору.
І хочу сказати, що вона також не побудована на порожньому місці, бо колись сумівці Австралії на один день відмовлялися від їжі для того, щоб акумулювати кошти і спрямувати на добру справу. Ми додали нових штрихів. Коли після 33 годин утримання від їжі ти отримуєш просто шматок хліба і коли ти ділишся тим свіжим хлібом, з людьми, які стоять поруч, і вони були поруч з тобою, в цей час, хоч ти їх і не бачив, ти знав, що вони є, — це неймовірне враження і воно того вартує. Насправді, не так їжа, як просто та духовна спільність, вона того вартує.
Майбутнє творимо ми.
Були часи, коли я міг сказати для себе, принаймні, що СУМ — це я. Це було нескромно, але нас було мало. І кожен це міг сказати з тих людей, які тоді тільки творили осередок. Зараз я можу говорити, масштабуючи цей свій досвід, своє сумування в світовому масштабі, що СУМ — це насправді велика родина. Родина, в якій всяке буває, не завжди всі одне одного чують, можливо, не завжди всі одне одного бачать, але які одне одного відчувають серцем.
Тому що є спорідненість духом, споріднений дією, а це насправді важить дуже і дуже багато. Цьогорічним гаслом, світовим гаслом Спілки Української Молоді було: "Історію творимо ми". Це гасло було вироблене в контексті відзначення нашого століття. Гасло на наступний рік, одна із версій цього гасла: "Майбутнє творимо ми".
Власне, напевно, що саме це і говорить, що поки ми працюємо, доки ми діємо, доти і є у нас майбутнє. Спілка Української Молоді — це дуже дієва організація, організація ідейна, організація натхненна дією та ідеями. Організація натхненна тим гаслом, якому впродовж багатьох поколінь сумівці присягали на вірність — це служіння Богові і Україні. І якщо є такі дві максими поєднані в одному гаслі, отже, майбутнє тих, хто буде вірні тій присязі, буде вірні тій дії, також є дуже великим і дуже перспективним.
Читайте нас у Telegram — екстрені новини
Підписуйтеся на Суспільне Тернопіль у Viber
Приєднуйтеся до нас в Instagram
Наш канал в YouTube
Суспільне Тернопіль у WhatsApp
