Народний художник України Богдан Ткачик каже, у картини вкладає свою душу. Художник творить у Тернополі 51 рік, а народився на Львівщині. Про творчість, допомогу військовим та депутатство Богдан Ткачик розповів у інтерв’ю Суспільному.
У Збаражі діє ваша виставка. Розкажіть нам про неї.
Цього року минає 90 років з того часу, як в Харкові відбувся з'їзд українських кобзарів і лірників. Це не просто був з'їзд, це була страшна подія в українській історії. Після цього з'їзду всіх цих кобзарів і лірників вивезли в поле і розстріляли. Кобзарі – передвісники волі. Вони будили наш народ, нашу націю, щоб наші люди боролися за свою незалежність. Те, що їм дав Господь, ту прекрасну землю, ми повинні захищати.
Серед експонатів вашої виставки бачу портрет Любомира Крупи. Розкажіть, чому вирішили його написати?
Любомира Крупу я знаю з народження, оскільки його батьки, Левко і Марія, мої куми. З 1973 року ми товаришуємо. Любомир був дуже хороша людина. Він загинув на війні. Я намалював його портрет і там є написано, що "Герої не вмирають, вони стають ангелами". Те, що Любомир зробив для нашої освіти на Тернопільщині, як депутат обласної ради і заступник голови обласної ради, свідчить про те, що він був непересічною людиною.
Ви пишете і портрети інших громадських діячів, письменників Тернопільщини. Розкажіть, як обираєте героїв для портрета і яка мета написання таких?
Тернопільщина дала світові видатні постаті. Я сам родом з міста Самбір, що на Львівщині, але у Тернополі живу вже понад 50 років. Я багато подорожував. Я бачив цю красу не з переднього плану, а з боку річки. Наша Україна красива, але такої краси, як на Тернопільщині, немає ніде. Тут стільки замків, стільки всього цікавого. І такі видатні постаті. У свій час я зробив виставку, присвячену видатним уродженцям Тернопільщини. Портрети мене дуже хвилюють, оскільки я знаю, що мене не стане, а мої картини будуть, вони говоритимуть про сьогодення нашим внукам і правнукам. У мене є декілька своїх автопортретів. Я пишу, тому що людина змінюється. Час від часу потрібно фіксувати ці зміни. Усі мої картини – автопортрети, бо там є моя душа, моє серце і моя рука, яка тримає ще добре пензель і пише, бо без цього я не можу уявити своє життя.
Чи є у вас улюблений колір?
Мій улюблений колір – золотистий. Його немає у природі. Є жовтий, синій, червоний. А золотистий – це мій колір. Кожен художник має свій колорит. Я не намагався його набути, він у мені є і я відчуваю його. Тому іноді я стараюся робити щось інше, експериментувати з кольорами. Проте наступного дня приходжу до висновку, що це не моє. І все ж таки повертаюсь до свого золотистого кольору, бо це моє. Я себе жартома називаю абстрактним реалістом, оскільки мої твори мають абстрактну думку, але реалістичне бачення.
У своїй творчості ви часто звертаєтесь до духовної тематики. Знаю, що ви розписували й церкви Тернопільщини, та й України. Розкажіть детальніше.
Моя перша церква - Надставна. Після цього я не міг вже жити без риштування. Я люблю висоту і відчуваю велике задоволення від роботи на висоті. Окрім того, це для мене спілкування з Богом, моя молитва. В Зарваниці є дуже багато моїх робіт. Щороку ми їздимо на іконописні пленери. Після них я завжди залишаю 2-3 роботи, просто в Зарваниці. Там є одна моя робота, яку я дуже поважаю – "Український майдан". Спеціально для цієї роботи була зроблена каплиця. Я розписав приблизно 20 церков. Деякі з них я просто реставрував, наприклад, найстаріший храм на Тернопільщині – Святої Трійці на Даниловій горі на Шумщині.
Ви також пишете ікони для військових. Як у вас виникла ця ідея?
Починаючи з 2014 року, я почав малювати маленькі ікони розміром 10 на 15 сантиметрів на товстому картоні. Вони стали популярними серед волонтерів, які возили їх на передову. Хлопці тримали ці ікони при серці і молилися до них перед виконанням бойових завдань. Я створив декілька ікон на різні теми, такі як образ Ісуса Христа, Свята Трійця, Покрови. Ці ікони мають монументальний вигляд. Я вірю, що військові, які отримали ці ікони, будуть їх цінувати. Також з кожної виставки я з радістю віддаю частину своїх творінь на благодійні аукціони. Кошти, зібрані з продажу, направляються на потреби наших військових. Це роблять не лише я, а й мої друзі-художники з Тернополя та інших міст України. Я вдячний їм за їхню підтримку і спільні зусилля.
Серед тематики ваших картин проглядається, що ви часто звертаєтеся до постаті та творчості Тараса Шевченка. Розкажіть мені, чим ви надихаєтесь від Кобзаря?
"Кобзар" – це український геній, він для мене, як святий. Навіть є одна річ, яка знаходиться в нашому художньому музеї, названа "І на оновленій землі". Вона про Шевченка як сівача, що засіває ріллю нашу землю, а ззаду я зобразив німб. У іншій роботі Катерина з твору Шевченка тримає калиновий німб над головою Тараса Шевченка. Для мене Шевченко – особлива людина.
Що, наприклад, означає бути народним художником України?
Чесно кажучи, я не шукав цього звання, але мій товариш, колишній народний депутат і голова обласної адміністрації Тернопільщини Степан Барна, підтримав мене. Його брат, Олег, загинув, і я намалював його портрет також. Одного разу Степан зустрів мене в центрі Тернополя і сказав: "Пане Богдане, завтра на моєму столі мають будуть матеріали про присвоєння вам звання Народного художника України". Я декілька років тому був висунутий на це звання, але тодішній президент мені не подобався, і я відмовився. Степан Барна взяв ініціативу і через місяць звання я все ж таки отримав. Не знаю, чи заслуговую я на це, але я завжди працював для України, не для себе.
Ви були депутатом першого скликання Тернопільської облради. Розкажіть про ситуацію, яка тоді була в країні.
Це був дуже цікавий період в житті нашої держави. Саме тоді народився народний рух України. Я був один із керівників. разом із Михайло Левицький, Петро Попик та я, по суті, створили цю організацію, перша організація на Тернопільщині. Події розвивалися дуже цікаво, і я провів багато часу на мітингах та взаємодіяв з людьми. Тих 3-4 роки я не міг творити. Адже це був вирішальний час для нашої держави, бо небайдужі люди відчували, що щось потрібно змінювати у нашому житті. Те, що сьогодні відбувається, на мою думку, ніхто стільки не допоміг прокинутися українській нації, як президент Російської Федерації. Люди побачили і стають зовсім іншими. Вони захищають свою державу. Вони мріяли зробити це за 3 дні, але їм не вдалося, бо ми – велика нація з багатою історією. Я думаю, що незабаром Україна стане однією з найсильніших держав у світі, і ми це ще побачимо.
