Мирослав Стефанишин з Тернопільщини понад 20 років працював рятувальником. Після виходу на пенсію чоловік знову повернувся до служби. З початком повномасштабного вторгнення він тривалий час був змушений сам виїжджати на виклики у Байковецькій громаді. Своєю історією до Дня рятівника Мирослав поділився із Суспільним.
Мирослав Стефанишин розповідає, пожежну частину в селі Шляхтинці Байковецької громади створили у 2018 році. За його словами, працює тут удвох зі своїм колегою.
«Мені 63 роки, і більше ніж 30 років я вже працюю рятувальником. Наша пожежна частина знаходиться в селі Шляхтинці. Обладнання в нас не так уже й багато, бо ми виїжджаємо тільки на пожежі, на великі пожежі не виїжджаємо. Тут бензопила, пожежні рукави, стволи. Цю машину нам подарували наші друзі з Польщі. Третій рік ми вже нею їздимо».
«У кімнаті відпочинку ми відпочиваємо, коли немає викликів. Можемо переночувати, якщо є якась необхідність. Для комфортного перебування в нас є всі умови. Є душова кабіна, кухня», — говорить рятувальник.
Мирослав розповідає, що до пожежної служби долучився у 24 роки. До цього займався легкою атлетикою.
«Все почалося у 1987 році, мене запросили на роботу як спортсмена. Я тренувався, бігав, виступав на змаганнях. Побачили мене і запросили на роботу. Мені дали вибір, тоді було ще КГБ, поліція і пожежна. Запропонували такі роботи. Я вибрав пожежну, бо я вважав, що пожежна частина найбільше мені підходить.
У 1987-му році зовсім відрізнялася робота від теперішньої. Тоді вона називалася пожежна охорона, ми виїжджали тоді тільки на пожежі. Тоді не було виїздів на ДТП, тільки виїжджали на пожежі».
Після десяти років роботи пожежником Мирослав звільнився. Чоловік розповідає, що спробував відкрити власний бізнес та працював за кордоном, проте через 10 років повернувся у пожежну частину.
«В Збаражі я прийшов, це вже називалося Міністерство надзвичайних ситуацій, а потім його перейменували в ДСНС. Виклики змінилися кардинально. Ми вже почали виїжджати на ДТП, на рятування на воді. Різні такі випадки».
Мирослав говорить, що найважче йому було працювати на викликах, коли гинули люди внаслідок надзвичайних ситуацій.
«Я можу розказати випадок, коли ми виїжджали на ДТП і загинуло троє молодих хлопців. Ми їх деблокували з машини. В кожного з них почав дзвонити телефон, всі розгубилися, не знали, що робити і як реагувати, чи брати телефон і відповідати. Ми розуміли, що дзвонили батьки, мами, може, жінки. І так з нас ніхто не вирішив взяти телефон і відповісти.
Ви знаєте, коли ми рятуємо людей, я над тим не задумуюсь, а коли вже приходиш додому, сам собі ставиш питання: а якби ми раніше приїхали, а якби ствол подали скоріше, може, могли б врятувати людину. Але потім, коли розбираєш, в нас все фіксується по часу, виходить, що ми все робили правильно, но не завжди встигали так, щоб врятувати людину».
Рятувальником у Збаражі Мирослав пропрацював 10 років та вийшов на пенсію. Чоловік досі активно займається спортом та бере участь у різних забігах.
«Мені 63 роки. І завдяки тому, що я ще кожен день бігаю, пробігаю там 10 км. Це дуже допомагає. Я зараз фізично набагато можу більше зробити роботи, ніж роблять прості люди, які не займаються спортом. Ми тут будинок купили з жінкою, коли приїхали сюди, тут ніхто не бігав».
У 2018 році Мирослав знову повернувся до роботи. Цього разу почав працювати в пожежній частині у Шляхтинцях.
«Коли я прийшов, тут працювало вже чотири чоловіка і начальник частини був. Матеріальна база була, громада наша не бідна, забезпечили всім. Єдине, що в нас машина така старенька «ЗІЛ», яку нам поміняли. Ми працювали подобово, добу відчергував і три вдома. Склад зменшився під час повномасштабного наступу Росії. Зразу мобілізувалося двоє чоловік, вони добровольцями пішли. Один чоловік звільнився з роботи. Я залишився тут один.
Самому дуже важко. Було таке, що я виїхав на пожежу. Пожежний ствол подав, біжу, включаю насос, біжу до ствола, лию воду, перекриваю воду, переїжджаю, знов біжу, знову подаю воду і так туди-сюди бігав, поки зі Збаража не під'їхали на допомогу».
Три місяці тому до Мирослава долучився його колега, який повернувся з фронту. Чоловік розповідає, що їхня пожежна частина обслуговує 13 сіл Байковецької територіальної громади. Раніше за рік у них було понад 60 викликів, зараз — до 20, через те, що оперативно-координаційний центр інформує його частину не про всі пожежі.
«Раніше диспетчер сидів в третій частині. Він знав район виїзду. Коли, наприклад, горіла якась трава суха чи там якесь щось незначне, вони нас направляли. Зараз кардинально все помінялося. Стало набагато гірше. Диспетчерів перевели в оперативно-координаційний центр в Тернополі. І вони не так орієнтуються по селах. І я от деколи сиджу тут на пожежній, дивлюся, проїхали третя частина кудись. Я дзвоню, куди ви їхали. Він каже: "Горить суха трава в Курниках". А я нічого не знаю, бо нас не направляють. Про нас забули просто».
Мирослав розповідає, що й надалі планує працювати рятувальником, щоб допомагати людям.
«Якби не рятувальник, я собі не уявляю, чим би я займався. Не уявляю свого життя без роботи рятувальника. Це єдина робота, я кажу, на яку я йшов і з радістю. Бо я знав, що я там потрібен».
