"Праведник" — псевдо ветерана Юрія Висоцького зі Здолбунова на Рівненщині. За фахом — лікар-кардіолог із понад 20-річним досвідом, який до початку повномасштабного вторгнення обіймав посаду медичного директора Здолбунівської центральної міської лікарні.
З початком російського вторгнення добровольцем пішов на війну. На фронті, у складі 47-ї окремої механізованої бригади, пройшов шлях від стрільця-санітара до виконувача обов’язків начальника медичного пункту. Нагороджений відзнаками "За врятоване життя" та "Золотий Хрест".
В інтерв’ю Суспільному він розповів про роботу медика на війні, демобілізацію та життя після фронту.
— Як ви дізналися про повномасштабне вторгнення?
— Коли почалася війна, на той момент я займав посаду медичного директора Здолбунівської центральної міської лікарні. Я був, скажімо так, керівником певним чином і займався організацією роботи в лікарні. Тільки закінчилися "ковідні" часи, Здолбунівська лікарня була "ковідною". І коли почалося повномасштабне вторгення, я не міг повірити першу добу, що це таки сталося.
— Як вирішили йти до війська?
— Вже на наступний день коли я переспав з цією інформацією, якою володів, я взяв на роботу з собою військовий квиток, поїхав зранку на роботу, мені чергові лікарі здали зміну я попідписував купу паперів своїх, і в обід я пішов до військомату. Я не підходив до цього якось емоційно, з якимось поривом, я обдумано пішов, бо — а) почалася війна; б) я здоровий чоловік, який може тримати зброю в руках і треба боронити країну — все, в мене інших не було рішень. Єдине, що я зробив недобре, про що пам'ятаю завжди — я не попередив дружину: просто пішов зранку на роботу, а ввечері вже прийняв присягу і нас повезли автобусами, скажімо так, в місце дислокації.
— Як сприйняли вибір рідні?
— Дружина засмучена була, що природньо, вона запитала: «Чому ти не порадився, чому не поговорив зі мною?» Насправді я не військовий, в тому сенсі, що я ніколи не служив, і в мене не було військової кафедри. В медуніверситеті, в Тернополі, того року скасували кафедру, і в мене у військовому квитку запис — солдат, рядовий. І коли я пішов у "військомат", думав, що повернуся до дому, побалакаю з дружиною, візьму речі якісь, але мені вже сказали, що за паркан ти вже не виходиш: ти зайшов сюди, тебе взяли — все, тут на місці. І я як був в одязі, так і прийняв присягу. Я зателефонував до дружини, сказав, що я вже прийняв присягу в Збройних силах України. Просто сказав, молися за мене — та й все. Мама і брат, в шоці були від мого рішення, бо — ти директор лікарні, ти лікар, тобі є чим займатися, а ти взяв і пішов. Але я прийняв рішення і просто пішов.
— До якої бригади долучилися і де воювали?
— Пройшов співбесіду в 47-му окрему механізовану бригаду, почалося з того, що я передивися відеоролик в ютубі Маркуса Валерія. Я зрозумів, що так я хочу бути там, на той час це полк був 47. Я зрозумів, що хочу з тими хлопцями разом йти і робити справи для нашої країни. В 47-й ОМБр я зайняв позицію санінструктора, тому що лікар, і міг викладати такмед для піхоти, для бійців. Коли ми поїхали на Запоріжжя, в нас був напрямок, скажімо так — Роботине: то моя задача була евакуація поранених. Тобто я був медиком на машині, водій і ми їздили з точки евакуації забирати поранених до стабілізаційного пункту — це моя така робота перша була.
— Що було найскладнішим під час евакуації під обстрілами?
— Це просто робота, ти просто там, — обстріли не обстріли, ти їздиш, забираєш. Є точка: ті точки ми повизначали, де забираємо поранених; точки змінювалися, бо ворог намагався вирахувати і влучити в ту точку, щоб нанести якомога більшої шкоди для нас. Просто тобі привозять будь-яких важких поранених, ти забираєш, надаєш допомогу, не даєш померти. Ти забираєш бійця з Bradley і все, що треба — не дати йому померти в залежності від того, які поранення. Від простішого — контузії, до складнішого — відірвані дві ноги чи рука.
— Були втрати під час евакуації?
— Були, але не в мене. Я всіх, кого вивозив, довозив до стабпункту. Розумієте, я не вів рахунок. Думав це робити, а потім плюнув і не робив цього. Я ставився до своєї роботи, як до роботи. Я не вважаю, що я герой, не вважаю, що більше за інших зробив. Я знаю зі свого підрозділу медиків, які зробили значно більше.
— Розкажіть про нагороду "За врятоване життя".
— Хто визначає, як кого нагородити — це приблизно так, як на День медика — кому дають грамоти. Це важко сказати, хто більше заслуговує, а хто менше. Мені дали нагороду. Чи врятував я життя? Так, я не одне життя врятував. Але я не вважаю, що це геройство, і якщо ви знаєте, мені цю нагороду дали через рік після моєї демобілізації. Тобто ця нагорода наздогнала мене. В той момент, коли я був у ЗСУ, мені сказали: «Подай свої документи». Ну окей, я подав. Я знаю, що демографічні дані і все решта — зазвичай це на нагороду подають. Потім прийшов день не пам'ятаю якого свята, когось умовно покликали на нагородження, а мене не покликали. Я тим не переймався, собі робив свою роботу, не покликали — значить "зарубали", вирішили не нагороджувати, знайшли достойнішого — і все, я собі жив своє життя і робив свою роботу.
— Чи очікували отримати "Золотий Хрест"?
— Це несподівано було, я не знаю за що. Мені дали "Золотий Хрест". Мені пояснювали в штабі, — «тобі дали, тому що ти робив дуже велику роботу, не маючи офіцерського звання». Будучи начмедом, виконуючи обов'язки начмеда, я не мав офіцерсьцого звання, і вони кажуть, — «це от буквально ти тягнув велику роботу, ти не офіцер, і ти справлявся з усім, ні одного зауваження не було, ні однієї догани не було, ні одного випадку пияцтва не було». І ми завжди все виконували, всі накази — в мене завжди був порядок. І мені це фактично дали, тому що я з усім впорався, і в мене було "зальотів", скажімо так, по-армійськи.
— Чи тримаєте зв'язок з врятованими ?
— Підримую, спілкуюся і неважливо — хтось без кінцівки лишився чи інші улмакові поранення, з багатьма людьми, з тих, що отримали поранення, що я їх вивозив, надавав медичну допомогу — я спілкуюся.
— Який досвід із цивільної медицини найбільше допоміг на війні?
— Окрім того, що ти начмед і лікар, і ти начмед батальйону — ти виконуєш функції ще й лікаря. Я просто застосував свої знання кардіолога, терапевта, бо багато бійців хворіють, не тільки поранення, вони ще й хворіють — в того спину прихопило, в того коліно болить, розпухло, той "броніком" шию "вбив", в того шлунок , в того тиск, в того серце. Просто це згодилося мені, надавати якісну допомогу, що вони були боєздатні. Я просто знав, як допомогти тій чи іншій людині.
— Як справлялися зі страхом на фронті?
— На початку його більше, потім його менше, потім він притупляється, і найгірше, що сталося — це він зникає просто, тобі вже байдуже: прилетить в тебе, не прилетить, загинеш, не загинеш. Ти працюєш на інстинктах, на рефлексах, ти знаєш, що тобі потрібно зробити роботу свою. Але страх — він більш схожий на адреналін, серце швидше б'ється, але ти все одно робиш роботу і їдеш, а по тобі міни позаду прилітають, чи дрон летить, чи ще щось. Головне бути зосередженим на роботі, мені треба виконати задачу, привезти хворого, все. Я потім став апатичний, що мені на страх було байдуже, навіть коли міни пролітають. Ми жили в селі, в підвалі в хаті, чи там в льосі були — там постійні прильоти були, але просто звикаєш до цього та й все.
— Чи були моменти коли думали, що життя на межі?
— Такого теж багато було, тому що я не раз фіксував моменти, коли я мав загинути. Умовно кажучи, ти вийшов з льоху на вулицю, зайшов за хвилину туди — і в це місце, де ти був, за кілька метрів "прильот" артснаряда. Ти вийшов до машини — і недалеко КАБ падає і все навколо руйнує вибуховою хвилею, і уламками, і вирва така на кілька метрів в глибину, і в діаметрі теж, — таке було не раз. Було, що тікав від ворожого дрона на машині полями, посадками, — він за мною гнався. Тобто такого було багато.
— Як сьогодні сприймаєте життя?
— Я, як і всі війскові, в більшій чи менші мірі маю ПТСРПосттравматичний стресовий розлад, і свої, скажімо так, "поламані речі" в голові. Для більшості військовослужбовців, чи теперішніх, чи демобілізованих з тих чи інших причин — світ вже ніколи не буде таким, як раніше. І така людина змінюється назавжди: яка дійсно була не десь там в тилових частинах, а бачила війну досить зблизька. Тому я вже ніколи таким, як раніше, не буду, я це дуже добре усвідомлюю. Світ для багатьох з нас чорно-білий, ми дуже боляче реагуємо на несправедливість, на речі, які робляться тут у цивільному житті. Там все простіше, і ця простота — там ворог, тут ми, там смерть, тут ми боремося за своє життя, там все зрозуміло. Коли приїжджаєш сюди і дивишся на все, що робиться, тебе це дуже, м’яко кажучи, пригнічує. Тому, кожному з нас потрібно справлятися зі своїми емоціями, своїми внутрішніми бурями.
— Чи важко повертатися до цивільного життя після фронту?
— Демобілізувався я в липні 2024 року. Чи важко було? Було дуже важко, тому що протягом цілого року мені завжди хотілося повернутися назад. Кожного тижня, по декілька разів на тиждень, я сидів і думав — що я тут роблю, чому я повернуся? Щось йде не так, як я це бачу, і мені хочеть повернутися назад. В мене своєрідні "емоційні гойдалки" — то мені ніби нічого, то мені все це остогидло і я хочу повернутися — мені там краще, комфортніше, я там звик до всього. Мені потрібен був рік часу, щоб якось повернутися у форму.
Що мене врятувало, і що мене на війні рятувало — я віруючий, я віруючий в Бога. Я завжди молився Богу, я завжди покладав надію на Бога, і для мене це важливо було, я за це тримався. Це тримало мою "кукуху" і я більше ніж впевнений, що це берегло мене, там, де реально можна було... вже не бути зараз тут і не балакати. Я за рік часу, скажімо так, на війні палив досить багато — пачка, дві пачки цигарок: я кинув палити, почав ходити до спортзалу, до басейну, я просто почав займатися собою, щоб зібрати "раму", і я думаю, що це допомогло.
— Скільки часу провели на фронті?
– Два з половиною роки. Я демобілізувався, бо в мене мама інвалід другої групи, вона на даний час в обласній лікарні лікується на гемодіалізі, бо її стан доволі важкий — це підстава для звільнення. Коли я приніс папери в штаб, юристи подивилися і сказали — «беззаперечно, у вас є право звільнитися». В мене не було ніяких проблем, моя має має другу групу інвалідності з 2009 року пожиттєво. Власне так я демобілізувався. Чи повернуся я назад? Так, я готовий повернутися назад. Я розглядаю пропозиції з різних підрозділів піти до них медиком.
— Чи кличуть побратими назад?
— Кличуть. Не буду показувати переписки — вони хотіли б, щоб я повернувся. Я для них був добрим командиром. І командири мого батальйону так само любили зі мною працювати. І керівництво — так само: і комбат, і начмед бригади... Я з усіма залишився в робочих та дружніх стосунках.
— Чи говорили з рідними про можливе повернення на фронт?
— Вони це просто знають, що я готовий. Вони знають, що я до цього серйозно ставлюся. Вони знають, що мої речі зібрані. Я готовий, мені нічого не потрібно — взяв речі і поїхав. В мене є "баул", рюкзак, в мене все необхідне від медицини до одягу — все готове, зібране. "Бронік" мій, бо я "бронік" за свої гроші купував, каску тільки замовив. Я просто готовий і готуюся, тому що я думаю, що війна може бути довго — не зараз, пізніше, доведеться повернутися, я маю бути до цього готовий і спокійний.
— Як повернулися до медичної практики?
— До війни і до ковіду я вже працював — мав приватну практику. Я вже працював у Рівному, на Кавказькій, "Пренатал УЗД". Ось. Тобто, в мене великий досвід — УЗДУльтразвукова діагностика – це додатковий інструментальний метод діагностики, широко застосовуваний у світовій медичній практиці, що використовує ультразвукові високочастотні хвилі для візуалізації внутрішніх органів і м’яких тканин. Ультразвукове зображення відбувається в режимі реального часу, тому можна оцінити динамічні процеси, що відбуваються, наприклад, у кровоносному руслі під час проведення доплерографії. серця, консультації — на той час, ревматолог, терапевт. Потім я пішов на роботу адміністративну — керівником лікарні в Здолбунові. Після війни, попрацювавши декілька місяців, я зрозумів, що я не хочу працювати на посаді директора. Воно мені не приносить задоволення... Я змінився після війни — воно мені не лягало на серце. І я вирішив повернутися до того, що в мене непогано виходило раніше.
Тому я пройшов спеціалізацію "кардіологія" — отримав сертифікат. Тому я відкрився як ФОП, отримав ліцензію на приватну медичну практику. Кардіологія — це любов. Це просто любов. Це для мене не робота — це для мене в кайф. Я відпочиваю. Я люблю це — люблю викладатися. Я люблю вчитися. Люблю розвиватися в цьому. УЗД серця робити для мене — це теж задоволення.
— Чи доводилося робити бійцям УЗД або кардіограму на фронті?
— УЗД ми користувалися... Є таке поняття: УЗД як POCUSPoint-Of-Care Ultrasound — це портативне ультразвукове обстеження, яке лікар проводить прямо на місці , тобто швидка діагностика при пораненнях, при інших речах. У нас цим на стабпункті користувалися — УЗД-апаратами Butterfly Butterfly iQ — це портативний ультразвуковий пристрій, який під'єднується до смартфона або планшета. Він створений для швидкої діагностики у польових умовах, зокрема на фронті.: планшет, датчик — поставили, і ти вже знаєш, є там кров у плевральних синусах чи ні, є кров у животі чи немає, чи не пробив уламок судинку. Кардіограми ми робили не часто, але робили. Просто в нас є певні військові алгоритми. Ми могли робити кардіограму? Звісно. Ми робили? Якщо треба — так. Ми вміли та мали чим. Але якщо нам сказали: «Робить стабпункт кардіограму», «відправляйте бійців, у кого там серце прихопило, на стаб пункт» — ми так і робили. Або в медичну роту.
— Які плани на майбутнє?
— Щось планувати, щось думати — не сильно таке люблю. Бо на війні багато не сплануєш. Зараз — тут, я просто займаюся кардіологією, тим, що люблю. Працюю приватно — ні від кого не залежу, бо сам на себе працюю, плачу податки — й на тому все. Мені це дає задоволення. Щось нове, звісно, в планах маю, але про плани не люблю говорити.
Суспільне Рівне в Telegram | Viber | Instagram | WhatsApp | YouTube | Facebook | TikTok
