24-річний матрос Олександр Гульчук потрапив у полон, обороняючи Маріуполь, витерпів катування та голод, і зміг повернутися до рідних лише через три роки. Його обміняли 19 квітня, а додому на Рівненщину повернуся наприкінці травня.
Про те, як пообіцяв мамі залишитись живим і попри все — дотримав слова, військовий розповів Суспільному.
24-річний матрос Олександр Гульчук із Рівненщини провів три роки у російському полоні після боїв за Маріуполь. Його обміняли 19 квітня, а наприкінці травня він повернувся додому. Напередодні повномасштабного вторгнення чоловік служив вже два з половиною роки. У перші години 24 лютого 2022 року — був у Маріуполі.
"24 лютого вночі почали заходити винищувачі, почали обстрілювати позиції. Спочатку ми відійшли, а потім нам дали команду повертатись назад. Ми почали займати оборону. Було сильно страшно, напевно всім. Хто говорить, що не було на той момент страшно, той пі***** страшний. Ну а що робити? Хотілось жити і довелось вчитись швидко. Чесно кажучи, я не був готовий до такого. Зовсім не був, але я хотів жити", — пригадав він.
Брат. "Мій світ рухнув"
До початку повномасштабного вторгнення Олександр просив брата поїхати з міста, але той відмовився і пішов служити до полку "Азов":
"До повномасштабного вторгнення нам говорили, що російська сторона починає стягувати техніку, що скоріш за все, вони атакуватимуть. Та мені не вірилось. Так кожного року говорили. Перед цим я хотів, щоб брат поїхав, він у місті був. Та він відмовився. Сказав, що без мене нікуди не поїде — і пішов в "Азов".
Загибель брата В’ячеслава стала, за словами Олександра, переломним моментом.
"Те, що він загинув — це стало каталізатором того, що я погодився на цей полон сраний. А я ж не збирався! Я його останній раз бачив — це початок березня був. Він до мене приїхав, ми мали з ним зкомунікувалися. Готували плани деякі. А потім все, комунікацію у нас обрізали. І він намагався "пробити" комунікацію. І по дорозі загинув", — розповів військовий.
Новину про смерть брата він дізнався від матері:
"Я до мами подзвонив, а вона в істериці. Це було щось з чимось. Вона плаче. Я чую, що вона рада, але її просто розривало зсередини. Я запитав, що сталося, а вона каже: "За пів години до того, як ти зателефонував, подзвонили до Віки (дружина В'ячеслава — ред.) і сказали, що він "двохсотий". І в мене так, раз — і світ рухнув. Я отак сиджу з телефоном, сльози "лиють". І в цей момент мені було взагалі абсолютно по***. Розстріляли б, я б навіть не смикнувся напевно. Мені кажуть: «В полон? — Ну, все може бути».
Завод Ілліча. "Смерть ходила кругом"
Олександр до останнього залишався на заводі Ілліча. Зброї майже не залишилось — декілька ріжків патронів і дві гранати.
"Вони уже з нами гралися крайні дні. Музичку вмикали... "Катюшу", бл***. Могли зайти і зачистити нас швидко. Але їм, як я розумію, потрібні були полонені. Я змирився з думкою, що помру. Образливо було жахливо... Розуміти, що у 20 років... все. Я зрозумів, що я й пожити толком не встиг. Ми не спали майже. Не було ні часу, ні людей, нічого. Смерть ходила кругом. Мама просила, щоб я повернувся додому живим", — пригадав він.
Полон. "Били щодня"
Спочатку його тримали в Оленівці, потім вивезли до Росії. У в'язниці перехворів вдруге вітрянкою, це, як розповів військовий, врятувало його від побиття на якийсь час.
Катування були регулярними. Олександр зазначив, що били “за українську” та просто для "перевірки”.
"За українську мову — взагалі мовчу. Як вони це називали: "Собачий язик, щоб я не чув". Тяжко хлопцям, які взагалі російської не шарять. Нас забивали до напівсмерті і закидали назад у камеру", — пригадав він.
Повернення додому. "Було страшно, що обмін зірветься"
Обмін відбувся 19 квітня, проте до останнього військовий боявся, що він зірветься:
"Чесно, було страшно, що зірветься. Знаєш, така вже ейфорія. Передчуття того, що вже свобода. Я навіть не міг повірити, що це зі мною відбувається. Я знаю багато історій, коли хлопці приїздили, і от вони уже бачать своїх, розвертали — і назад у в'язницю. Обмін зривається чи тебе не вистачає у списку. Я боявся такої ситуації. Капець я не хотів назад в тюрму. Я був вражений, але система захисту вимикала мені всі емоції, щоб я трохи "не полетів кукухою".
Мама Олександра, Інна Гульчук, пригадала день, коли дізналась про звільнення сина.
"Ми ж увесь час всі обміни перечитували, списки ледве не до дірок усі вивчали. А це був перший обмін, що ми не подивилися списки. Ми знали, що буде обмін. Дзвонять мені СБУ: «Доброго дня, Інно Вікторівно. Ми вас вітаємо. Вашого сина обміняли»", — зазначила вона.
Також жінка поділилася, як вперше за три роки почула голос Олександра:
"Саме їхали до церкви. Ми тільки посвятили паску. Всі там почали обнімати, вітати. Тільки вийшли з церкви, я відкриваю машину, сідаю і телефон дзвонить: «Мам, привіт. Я вдома. Я ж тобі обіцяв. Я повернувся. Я тобі слово давав і повернувся»".
Суспільне Рівне в Telegram | Viber | Instagram | WhatsApp | YouTube | Facebook | TikTok
