Сергій та Ірина Швори є батьками-вихователями дитячого будинку сімейного типу і виховують дітей понад 40 років. У перші дні повномасштабного вторгнення родина евакуювалася з Олешок Херсонської області до Дубна на Рівненщину, а згодом їхнє місто було затоплене через підрив Каховської гідроелектростанції. У лютому 2026-го Ірина та Сергій прийняли на виховання ще п'ятьох рідних між собою дітей. Загалом вони стали батьками для 18 дітей. Як живуть у цьому дитячому будинку сімейного типу — показали Суспільному.
Ірина та Сергій Швори разом понад 40 років. Вони мають трьох біологічних дітей, а за роки подружнього життя стали батьками ще для 15 вихованців. Також мають трьох онуків. Тепер у їхній родині живуть десятеро дітей.
Серед вихованців — п'ятеро рідних між собою братів і сестер: Іван, Михайло, Злата та двійнята Василина й Мілана. Діти жили у притулку, а в лютому 2026 року Ірина та Сергій прийняли їх усіх в свою родину.
«Це все одна сім'я і вони на одне лице. Вони трохи жили в притулку, п'ятьох не було бажаючих узяти. А нам показали фотографії — і вже ми не могли [відмовити — ред.]. Мені 60 років, чоловікові — 64: трохи хвилювалися, бо ж ми не молоді, а діти малі, але поки можемо — доти будемо виховувати. А потім, казали старші діти, що при потребі допоможуть», — зазначила Ірина.
Жінка додала, що перший час найбільше труднощів було з навчанням:
«Нам сказали, що діти навчалися у Рівному в загальноосвітній школі. А що вони нічого не знають, не вміють, — то не сказали. Але з ними весело, цікаво. Нелегко, але вони йдуть на контакт і ми бачимо зміни. Хай це невеличкі зміни, але вони є. Найбільше щастя бачити, коли їхні очі сміються, коли вони радісні. І від того, що їм радісно, радісно й нам».
Зі слів Ірини Швори, діти швидко почали сприймати її та чоловіка як батьків.
«Вони назвали нас мамою і татом ще у притулку. Ми підписали папери і виходимо в коридор. Стоїть багато співробітників, а діти біжать із тюльпанами паперовими і кричать: "Мама, тато"», — пригадала Ірина.
З цього почалася історія прийомного батьківства
Прийомними батьками Ірина та Сергій Швори стали приблизно 25 років тому. Ірина тоді працювала медсестрою у дитячій лікарні. Там вона познайомилася з дворічною Оленкою.
«Якось серцем прив'язалася», — згадала жінка.
Подружжя на той момент мало двох біологічних дітей-підлітків. На спільній сімейній нараді, зі слів Ірини, вони вирішили взяти дівчинку у свою сім'ю:
«Згодом Оленка попросила батьків про сестричку — так у нас з'явилася Наталка. Потім прийняли ще двох сестер — Альону та Юлю. Пізніше я народила доньку Олександру».
У 2019 році родина стала дитячим будинком сімейного типу. Держава придбала для них будинок, куди вони взяли ще одну сімейну групу дітей.
Війна змусила залишити дім
До повномасштабної війни родина жила в Олешках на Херсонщині. У лютому 2022 року Ірина та Сергій Швори виїхали звідти разом із дітьми.
«Коли почалася повномасштабна війна, ми рятували дітей, рятувалися самі, втікали — і приїхали в Дубно. Сергій звідси, тут живе його мама і ми колись тут жили. А на Херсонщині в нас лишилися величезний триповерховий дім, чудова квартира та дача. Олешки постраждали від затоплення після підриву Каховської ГЕС, і що там зараз коїться...», — зазначила жінка.
Зі слів Ірини Швори, орієнтовно півтора року тому держава придбала сім'ї будинок у Дубні за спеціальною програмою. Тут вони тепер живуть та облаштовують помешкання власними силами.
«Ми розуміємо той біль»
Сергій Швора працював рятувальником, потім розвивав бізнес. Розповів, що після виходу на пенсію взяв на себе обов'язки частіше готувати, також із 2022 року — волонтерить:
«Почалося це все з жовтня 2022-го року, коли мені запропонували поїхати в Білу Церкву отримати продуктові набори, а потім поїхати їх роздати. І так ми почали їздити в Херсон, в Харків, Запоріжжя, і Кропивницький, Кривий Ріг — куди була потреба, туди завозили. Згодом діяльність розширилася».
Чоловік зазначив, що почав волонтерити після власного досвіду вимушеного переїзду.
«Головне, чого я почав займатися цим — тому що ми прийшли самі через це. І ми розуміємо ту потребу, ту проблему і той біль, який пережили люди, які втратили все», — пояснив чоловік.
«У батьківстві 24/7»
Ірина розповіла, що життя у великій родині — це постійний рух:
«Потрібно організувати навчання, харчування, побут і просто бути поруч із дітьми. Поки в нас рух, доти ми і живемо. Якось це нас дисциплінує, що треба встати вранці, приготувати сніданок, одяг, перевірити».
Жінка поділилася, що саме, на її думку, допомагає рухатися далі, коли «опускаються руки».
«Нам з чоловіком допомагають дві речі. Перша — це те, що ми з Богом, ми віримо в Бога. А друге, що ми з чоловіком разом і ми в одному напрямку живемо та виховуємо. Ну і коли ти в батьківстві 24/7, то треба періодично відпочивати. Тому ми кудись їдемо лише удвох з чоловіком, і таким чином перезавантажуємося. А наші старшенькі тим часом приглядають за меншими», — розказала Ірина Швора.
Вона додала, що у родині є правила:
«Одне з них — їсти лише за столом в призначеному для цього місці. У нас заведено просити пробачення. Ми ж буваємо не праві, буває, десь "перегнем палку" і сильніше насваримося, але ми не соромимося попросити пробачення у дітей. Ми це робимо. Інколи звертаємося за порадою до старших дітей: вони ж молоді, мають сучасніші погляди і знають наше життя зсередини».
Найменші діти розповіли, що мріють, аби закінчилася війна, настав мир і жити в сім'ї. А Сергій Швора додав, що одна з найважливіших сімейних традицій — зустрітися всією родиною за одним столом, тому вони мріють про цей день.
Суспільне Рівне в Telegram | Viber | Instagram | WhatsApp | YouTube | Facebook | TikTok
