Герой України Микола Чобану з дитинства мріяв стати військовим. Спочатку чоловік був солдатом і водієм-автозаправником. Пізніше став командиром артилерійської батареї, отримав два ордени "Богдана Хмельницького" та "Золоту Зірку Героя". З першого дня повномасштабного вторгнення підрозділ Миколи в складі 40-ї окремої артилерійської бригади перебував у Харківській області. Він тримав оборону Харкова та стримував наступ на Слов'янськ зі сторони населеного пункту Ізюм. У вересні 2022 року Микола брав участь у контрнаступі на Харківщині.
До 33-ї річниці Незалежності України Суспільне Одеса підготувало проєкт "Герої України. Південь". Інтерв’ю з військовослужбовцями-власниками ордену "Золота Зірка" створені у співпраці з Оперативним командуванням "Південь" Сухопутних військ Збройних Сил України, першим міжрегіональним відділом Українського інституту національної пам’яті та громадською організацією VeteransHubOdesa.
"Стати військовим мріяв з дитинства"
Не повірите, хотів стати військовим. Мріяв ще з дитинства. Я хотів бути артилеристом. Потім так склалося, що військова служба була не така перспективна. Батьки не дали дозволу на мій вступ до Львівської академії. Я пішов навчатися в аграрному секторі.
Розпочалося АТО і у 2015 році мене призвали на військову службу. Після цього я потрапив у бойову частину, в 56 окрему мотострілецьку бригаду, місто Маріуполь. 21 рік мені було. Потрапив в бойову частину і за цивільною спеціальністю мене спочатку поставили механіком ремонтувати техніку. Недовго побув на цій посаді. У мене були права і я став водієм-заправником в артилерійському дивізіоні.
Мені це не подобалось, я рвався у вогневий підрозділ. Підійшов до командира дивізіону і сказав: "Хочу воювати". Мене перевели в артилерійську батарею і під час звільнення в запас я був командиром гармати.
Це був 2015-2016 рік, служба за мобілізацією. Потім я звільнився. Певний час я шукав себе, шукав роботу, тому що тоді вже була сім’я. Не міг себе знайти у цивільному житті та знову повернувся в Збройні сили.
Про початок повномасштабного вторгнення
Нас підіймають по тривозі. Ми почали збори. Перше, що мене насторожило, що це перший раз, коли ми їдемо на навчання з повним бойовим комплектом. Ми їхали в напрямку Чугуїва. У нас зламалася машина, ми стали колоною і ремонтували. Їхав незнайомий чоловік, стає біля нас, пригощає яблуками та говорить: "Що ви, хлопці, на війну їдете?". А я кажу: "Та ні, яка війна, на навчання". Він дістає з кишені маленьку біблію, синеньку книжечку, каже: "На, синок, це збереже тобі життя і твоїм побратимам".
О четвертій ранку будять мене хлопці й кажуть: "Іванич, вставайте, почалася війна". А я на телефон дивлюся, 4 ранку. Кажу: "Хлопці, яка війна, лягайте спати", й далі собі розвернувся. І тут прилітає ракета по частині 92 бригади й тоді я починаю розуміти, що почалася війна.
Стояли ми добу. Просто зайняли вогневу позицію, вздовж посадки стояли. Ні команди, ні стріляти, нічого. Виходжу на командування, кажу: "Які подальші дії?". Вони відповідають: "Стійте, чекайте". Нас приїжджає заправляти бензовоз, ми чуємо десь черги автоматні вже йдуть. Вони нас заправили, поїхали назад. Дивлюся, цей бензовоз назад летить, вже простріляна бочка, водій каже: "Тікайте, там вже блокпост стоїть". Це вже росіяни почали наступати. Ми стояли за Роганю, а вони вже в Рогані виставили свій блокпост.
На командування виходжу наше, кажу: "Стрілецький бій, тут вже відходу назад немає". Мені кажуть: "А ти що, ще там стоїш?". Я кажу: "Так, стою, чекаю команди". Він каже: "Все, карта є, тудою виходь". Ми давай збиратися, виїжджали такими шляхами, через цвинтар, закутками, через посадки. Вийшли. Слава Богу, вийшли. Ось такий перший день повномасштабного вторгнення був для мене.
Військовий про наступ на Харківську область
На Ізюмському напрямку ми пробули два місяці. Вже лінія фронту вирівнялася, було зрозуміло де ворог, де наші війська. І мою батарею перекидають знову на Харків. Брали участь у деблокаді Харкова.
Перші населені пункти, які ми проїжджали, це була суцільна розруха. Ми заходили на їх позиції, займали їх, в перші наші переміщення ми ставали на їх позиції, там був дуже великий сморід трупів. Не завжди вони забирали своїх солдатів.
Ми зупинилися біля річки Оскіл, Куп’янськ. Можливо, і далі можна було б йти на цій хвилі, але, як мені здається, нам просто не вистачило живої сили.
Микола Чобану про сімʼю та дітей
Я одружений, у мене є чарівна дружина, кохана. Є двоє діточок — син і донька, яких я дуже люблю. Мені здається, що завдяки їхній підтримці вийшло досягти того, що зараз є.
Я хотів би, щоб мої діти не цуралися того, що вони носять прізвище свого батька. Щоб вони знали, що їхній батько не заховався десь під час повномасштабного вторгнення, що він не покинув свою сім’ю, а пішов її захищати. Хочу, щоб мої діти, онуки та правнуки про це пам’ятали.
Читайте нас у Telegram, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області
