Дмитро Куракін, сержант морської піхоти. За кілька місяців до повномасштабного вторгнення у складі 36 окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського прибув до Маріуполя. Разом з побратимами захищав місто від окупантів й потрапив до полону. Про спроби прориву з оточеного міста, знущання у російському полоні та повернення на службу читайте в інтерв'ю.
У межах спільного проєкту Суспільне Одеса та ВМС ЗС України "Воїни трьох стихій" читайте серію інтерв'ю із захисниками до Дня Військово-Морських Сил України. Воїн стихії "Земля" — Дмитро Куракін.
Як ви зустріли повномасштабне вторгнення?
Бригада 6 грудня 2021 року заїхала у сектор — у Маріуполь. І з цього часу я вже був у місті. Після початку повномасштабного вторгнення Маріуполь потрапив в оточення. Дуже сильно працювала російська авіація. Я цього не очікував. Танки, артилерія, стрілкотня — зі всіх боків. Ми були відрізані. Продовольство, озброєння ніхто не підвезе. Боєкомплект до артилерії закінчився на третій-п'ятий день. Ми оборонялися автоматами, кулеметами й ручними гранатометами. Це все.
Як потрапили у полон?
Ми вирішили йти на прорив. Це був квітень. Було три спроби. Перші дві не вдалися. Втретє все ж рушили. Разом з пораненими нас було близько тисячі. На руках — обмаль зброї. Я розумів, що ми не доїдемо живими. Десь через 15 кілометрів нас почали крити зі всього — артилерія прямим наведенням, авіація, літає БПЛА.
Десь опівночі приїхали росіяни. Нас вишикували й з піднятими руками повели. Позабирали хрестики, обручки, золото, срібло. Це було мародерство. Поселили у бараки у Сартані (ред. — селище східніше Маріуполя). Дали трохи їжі й цигарки.
Нас було десь 300 полонених. Було дуже тісно, жодної медичної допомоги. Припинили давати воду. Довелось пити конденсат, який збирався у приміщенні від великої кількості людей у тісному просторі. Ми збирали краплі у банки. І кожен там по ковтку собі пив.
Через два дні нам зв'язали руки та очі й перевезли в Оленівку. Щоправда, тоді я ще цього не знав. Там почалися "веселощі". Нам влаштували "гарячий" коридор. На вході вишикувались з обох боків по 50 спецназівців. Тебе виводять з камазу. Питають: "Яка посада?" Кажу: "Вогнеметник". Кричать: "О-о-о. Зустрічаємо вогнеметника".
І ти біжиш через цей "гарячий" коридор. Тебе б'ють всім, що вони підготували: табуретками, ціпками, ременями, арматурою, штахетами. По тулубу, обличчю та ногах. Ніхто не шкодував навіть тих полонених, яким було за 50. На "гарячому" коридорі на моїх очах загинуло чотири чоловіка.
Далі нас завели у бараки. Роздягали догола, змушували кричати: "Слава російському Донбасу". Пробули в Оленівці близько тижня. Одного разу посеред ночі вивели на шикування. Сподівались, що може на обмін. Зв'язали руки стяжками, закинули у вантажівки. Хтось запитав: "Ви нас везете на розстріл?". Відповіли: "Ні, будете сидіти все життя та гнити".
А що питали на допитах?
Дурні запитання у стилі їхньої пропаганди. Скільки вбили людей, з'їли дітей. Ніби знайшли на заводі (ред. — металургійний комбінат ім. Ілліча), який ми обороняли, біолабораторію. І все у такому дусі.
Після Оленівки нас посадили у літаки й вивезли до Росії. І там у в'язниці, не буду казати, де саме, я пробув пів року. Моя камера, розташовувалась поруч з тією, в якій проводили допити. Тож я чув, як допитували моїх побратимів. Їх били током і не лише. Тільки, щоб вони себе обмовили.
Я теж був на допитах майже щодня. Мене переконували, що України вже немає. Захопили все, крім Києва та Львова. Казали, що батька вбили під Херсоном.
Ваш батько військовий?
Так. І вони це знали. Казали, що мати, дружин і сестра вже на території Росії. Вимагали підписати папір, що хочу воювати на боці російської армії, і тоді мене відразу відпустять.
Я відмовлявся, казав, що хочу на обмін. Вони наполягали, що України вже немає. Що лише Львів та Київ залишились. Сказав: "Ну то хай мене хоча б до Львова поміняють". Три дні тисли й на третій вже побили.
Коли дізналися, що вас нарешті обмінюють, що відчували?
Нас забрали з останньої в'язниці. Кудись повезли. Ну я вже готувався до нового "гарячого" коридору. Але здивувало, що ніхто нас не чіпав. Бо зазвичай під час перевезень нас били, хтось повернув голову, отримав удар. А тут все спокійно. Їхали довго. Потім до нас заходять і кажуть: "Хлопці, не переймайтесь, ви вже в Україні. Слава Україні!" Всі заплакали, почали зривати стяжки та пов'язки. Вийшли на вулицю, падаємо на землю, нюхаємо чисте повітря. Просто не передати словами.
Це був лютий 2023 року.
Так. Мені дають мобільний, щоб набрати рідних. Але я пам'ятаю, що розповіли росіяни про них. Набираю номер дружини, але хвилин п'ять не натискаю з'єднання. Думаю, а раптом їх вже немає.
А що перше сказали?
Кажу, я дома, нас обміняли. І все. Далі пауза така страшна. Вона у сльозах. Я просто мовчу, не знаю, що казати. Через сім годин вони вже були біля мене.
Скільки ваги втратили у полоні?
У полоні я важив близько 50 кілограмів. Зараз — майже 90.
Як відбувалась реабілітація? Як почуваєтесь зараз?
Дуже добре. Реабілітація тривала місяць. Хотів швидше повернутись на службу.
Зараз ви служите у рекрутинговому центрі морської піхоти. Розкажіть детальніше.
Займаюся тим, що відбираємо хлопців, які вже проходять військову службу або які тільки хочуть вступити до лав морської піхоти, стати воїном трьох стихій та бити ворога на різних напрямках.
На мені берет кольору морської хвилі. Це символ морської піхоти. Носити його мають право лише ті морські піхотинці, які здали на цей берет. Нікому іншому не можна його передавати та одягати.
Щоб його отримати, треба подолати складну смугу перешкод. На ній перевіряється не лише фізична, але й психологічна витривалість військового. Далеко не всі можуть її здолати.
"Декілька десятків знешкодив цих нелюдів": інтерв'ю з морпіхом ЗСУ про війну, поранення та американську зброю
Після полону ви зробили ще одне татуювання і воно для вас особливе.
Тризуб і фраза "Боятися не гріх, гріх зрадити своїх". Це цитата з пісні. Чому саме вона? Тому що війна в Маріуполі мені показала, що є справжні друзі, що боятися це не соромно. Головне просто скрізь оцей страх виконувати те, що ти повинен робити.
Чого вам хочеться після перемоги?
Спокою та закінчення війни. Я втратив дуже багато своїх побратимів. Ще багато перебувають у полоні. Тому навіть якщо прямо зараз уже буде перемога, то радуватися цьому, напевно, я не зможу.
Читайте нас у Telegram, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області.
