У селі Гетьманівка на півночі Одещини збереглися церква з родинним склепом, двохсотлітній парк і будівлі колишньої панської садиби. Місцеві жителі розповідають про підземні переходи, скарби та нащадка поміщика, який нібито повернувся по заховані коштовності. Суспільне разом з історикинею Анастасією Стрільцовою-Ніколенко дослідило, що відомо про польське минуле Гетьманівки, а що залишилося лише в переказах.
За 229 кілометрів від Одеси, серед лісів на півночі області, розташована Гетьманівка — село Савранської громади Подільського району. За останнім переписом тут жили близько 400 людей. Нині, за словами місцевих, залишилося не більше 150.
У центрі села височить церква святих Іоакима та Анни. Неподалік — старий парк із дубами, яким, за місцевими оцінками, близько двох століть, і кілька будівель колишнього панського маєтку. У підвалах однієї з них видно замуровані арки та сліди від інструментів: упродовж років люди намагалися знайти тут підземні ходи й коштовності.
Історичні документи підтверджують, що ці землі належали шляхетським родам. Однак історія Гетьманівки складається не лише з архівних згадок. Вона живе у спогадах старожилів, родинних переказах і легендах — про князів Любомирських, панські скарби, родинний склеп та тунелі, які нібито вели до лісу.
Від Любомирських до Зінов'євих: як польська шляхта з'явилася у Гетьманівці
Перші письмові згадки про поселення датують кінцем XVIII століття. За краєзнавчими матеріалами, Гетьманівку заснували близько 1779 року.
Історикиня Анастасія Стрільцова-Ніколенко пояснює: північ сучасної Одещини тривалий час була пов'язана з територіями Речі Посполитої. Землі, на яких виникла Гетьманівка, належали князям Любомирським — одному з найбагатших і найвпливовіших шляхетських родів.
«Любомирські — один із найдавніших польських родів. Їхній родовід пов'язують із часами першого правителя Польщі Мешка І. Тобто ми стоїмо не просто на землях поміщиків, а на колишніх землях князів Любомирських», — говорить історикиня.
За місцевою легендою, назва Гетьманівки пов'язана зі шлюбом Юзефа Любомирського та Людвіки Сосновської — доньки польного гетьмана Юзефа Сосновського. Під час подорожі подружжя нібито зупинилося на пагорбі, який сподобався Людвіці. Там вона запропонувала заснувати поселення.
За іншою версією переказу, Сосновський програв ці землі в карти, а шлюб мав узаконити їхнє передання Любомирським. Історичних документів, які б підтверджували цю історію, дослідники не виявили.
Невідомо й те, чи створювали Гетьманівку саме як польське поселення. За словами Анастасії Стрільцової-Ніколенко, Любомирські могли переселяти сюди людей із Подільської губернії, де жили як українці, так і поляки. Водночас те, що землі належали польській шляхті, підтверджують історичні джерела.
«Сосновський охороняв кордони Речі Посполитої. Одна з легенд каже, що ці території програли в карти, а потім, щоб узаконити програш, уклали шлюб. Після цього землі перейшли разом із посагом нареченої», — розповідає Анастасія Стрільцова-Ніколенко.
Згодом маєток неодноразово змінював власників. Після Любомирських ним володів рід Денисків. Через землі тривали судові процеси, після чого їх виставили на торги й продали Зінов'євим.
Саме з ними пов'язують будівництво сучасної церкви святих Іоакима та Анни. Вона стала другим храмом у селі. Першу церкву, зведену 1783 року, не зберегли. За архівними згадками, вона була унійною, тобто греко-католицькою, і стояла неподалік сучасного храму.
За місцевою легендою, у Зінов'євих тривалий час народжувалися лише доньки. Тому нову церкву освятили на честь святих Іоакима та Анни — батьків Діви Марії. Після цього в родині нібито народився син-спадкоємець.
Про внески Зінов'євих у храм, церковне начиння та поховання одного із членів родини в його стінах згадували «Подільські єпархіальні відомості».
Місцева жителька Алла Капкан розповідає, що Зінов'єви заповіли поховати їх у родинному склепі під храмом.
«Коли за радянської влади церкву закрили, поховання сплюндрували. Люди казали, що кістки лежали навіть біля церкви. Згодом їх зібрали й повернули до склепу», — говорить вона.
У храмі збереглася пошкоджена мармурова плита. На ній ще можна розібрати частину напису «Вічна пам'ять», а також імена Андрія Зінов'єва та Лідії Петрівни. Сліди на камені, за словами Алли Капкан, залишилися від лому: за радянських часів напис намагалися знищити.
Саму церкву також неодноразово грабували. На початку 1950-х із неї зрізали хрести та вивезли церковне майно. Частину ікон забрали додому селяни, щоб урятувати. Коли храм відновили, люди почали повертати збережене.
За словами місцевих, частина старовинних ікон зникла вже на початку 2000-х. Хто їх забрав і де вони перебувають, невідомо.
Панський парк, замуровані арки та пошуки золота
Неподалік церкви починається старий парк — колишня частина панської садиби. Тут ростуть великі дуби, збереглися ставки та кілька господарських будівель.
За місцевими переказами, у маєтку було три ставки: «панський», «людський» та «забарський». Краєзнавець і місцевий житель Віталій Чабанюк чув від старожилів, що дно «панського» ставка колись укріпили дубовими пнями.
Після Зінов'євих маєток перейшов до прапорщика Юрія Матусевича. Йому приписують спорудження частини будівель, які збереглися донині: панського будинку, лазні та приміщень для слуг. Згодом на території звели більший двоповерховий палац.
Головна будівля до наших днів не збереглася. На старих фотографіях видно великий палац із широкими вікнами. Місцеві розповідають, що в ньому було багато скла, а підлога могла мати підігрів.
До повномасштабного вторгнення Савранська громада планувала відновити дендропарк. Замовили проєкт, почали облаштовувати основу під огорожу. У парку мали з'явитися доріжки, освітлення й альтанки. Після початку великої війни роботи зупинили.
«Хотілося б відновити парк. Ми з друзями навіть створили для цього польську громадську організацію. Але почалася війна, і все зупинилося. Без рішень місцевої влади зрушити це з місця неможливо», — каже Віталій Чабанюк.
Одна з будівель садиби, яку місцеві називають колишньою панською їдальнею, понад 90 років слугувала школою. Навчальний заклад працював тут із 1917 до 2009 року. Після його закриття дітей почали возити до сусідньої Бакші.
Нині будівля стоїть порожня. Одне з приміщень переобладнали під укриття, решта не зачинені й поступово руйнуються. Цокольний поверх частково обвалився.
Саме підвали колишньої школи стали осередком однієї з найвідоміших місцевих легенд. Старожили розповідали, що всі будівлі садиби були з'єднані підземними переходами. Після революції власники маєтку нібито тікали ними в бік лісу, забираючи із собою золото й коштовності.
Письмових доказів існування розгалуженої мережі тунелів немає. Однак історії про них десятиліттями приваблювали шукачів скарбів. До садиби приходили з металошукачами, розбирали стіни та простукували цеглу.
У підвалах видно сліди цих пошуків. На стінах залишилися вибоїни, на підлозі — заглиблення, схожі на сліди від лопат. Над колишніми дверними проходами лежать масивні дубові балки. Дерев'яні сходи, яким місцеві приписують близько двохсот років, частково збереглися.
В одній із галерей є замурована арка. Віталій Чабанюк припускає, що за нею може бути порожнина.
«Таку масивну арку закладати цеглою було недешево. Можливо, там була схованка для цінних речей. Банків і сейфів у сучасному розумінні тоді не було, тому люди мали десь зберігати коштовності. Але це лише припущення», — наголошує краєзнавець.
Поряд із пошкодженими стінами особливо помітна міцність старої кладки. Місцеві пояснюють це особливим розчином: кажуть, до глини додавали яйця, після чого кладка ставала майже незламною.
Головний панський палац донині не зберігся. За архівними фотографіями та спогадами, це була велика споруда з широкими вікнами й великою кількістю скла. Місцеві також розповідають про підлогу з підігрівом, хоча перевірити це вже неможливо.
Алла Капкан переказує історію, яку чула від літньої жительки села. Її дід нібито керував панським господарством.
«Вона говорила, що на Великдень прислуга виставляла від палацу до церкви золоті й срібні підсвічники. Вони освітлювали дорогу, якою пани йшли на нічну службу», — розповідає Алла.
Розкіш садиби мала підкреслювати й цегла, виготовлена спеціально для місцевих будівель. На частині збережених цеглин є клеймо з літерою «З». Віталій Чабанюк пов'язує його із Зінов'євими.
Архівні відомості свідчать, що на початку XX століття в Балтському повіті Подільської губернії працювали чотири цегельні заводи: два у Кривому Озері, один у Саврані та один у селі Борщі. Утім, де саме виготовляли цеглу для гетьманівської садиби, невідомо.
Після Матусевича маєток перейшов до поміщика, прізвище якого в різних джерелах читають як Гліжицький або Гжицький. Саме його місцеві перекази називають останнім власником садиби, який залишив Гетьманівку після революції.
Ще одна легенда стверджує, що історія панського скарбу мала продовження вже після розпаду Радянського Союзу. У 1992 році до села нібито приїхав нащадок останнього власника. Він мав карту, на якій було позначене місце схованки, розібрав частину стіни й знайшов те, по що приїхав. Жодних відомостей про те, що саме могло бути в схованці, не залишилося.
До повномасштабного вторгнення громада планувала відновити дендропарк. Замовили проєкт, почали облаштовувати основу під огорожу. У парку мали з'явитися доріжки, освітлення та альтанки. Після початку великої війни роботи зупинили.
«Ми з друзями створили польську громадську організацію, щоб допомогти відновити парк. Але почалася війна — і все зупинилося. Тут потрібна також воля місцевої влади, бо без її рішень нічого не зробиш», — каже Віталій Чабанюк.
Історик, який збирав пам'ять про село
Значну частину того, що нині відомо про Гетьманівку, зберіг колишній директор місцевої школи Георгій Поліщук. Історик за освітою, він десятиліттями записував спогади старожилів, збирав фотографії, книги, документи та предмети побуту.
Його архів залишився в онуки — Тетяни Березан. За її словами, Георгій Поліщук приїхав до Гетьманівки молодим учителем і одразу закохався в місцевість — парк, ставок та старі будівлі. У школі він пропрацював 36 років.
Тут він зустрів і майбутню дружину. Тетяна розповідає, що на той час її бабуся була ученицею п'ятого класу, а молодий директор винаймав кімнату в її батьків. Згодом вони одружилися.
«Дідусь присвятив селу все життя. Не було старої людини, з якою він не поговорив би. Він розпитував про панів, школу, парк, церкву — про все, що могло допомогти відновити історію», — говорить Тетяна.
Одним із його співрозмовників був односелець на прізвище Голуб, який народився 1867 року. Саме від нього Поліщук почув легенду про Любомирських і походження назви села.
Щоб перевірити розповідь, історик почав шукати письмові джерела. У сусідньому Неділковому він знайшов книгу початку XX століття з описами місцевих населених пунктів. За словами родини, відомості в ній частково збігалися зі спогадами старожилів.
У 1963 році Поліщук уклав рукопис про історію Гетьманівки. Також написав художнє оповідання «Старий Гетьман», у якому переказав місцеву легенду у формі, доступній для дітей.
Він збирав не лише романтичні історії про палаци й підсвічники. У записах ішлося й про працю місцевих селян, розграбування маєтку та знищення будівель після революції.
Серед збережених матеріалів є фотографії зруйнованого панського палацу. Одне зі зображень датоване 1876 роком. На ньому видно дитину, однак хто вона — невідомо.
За родинними переказами, панський палац спалили на початку 1920-х років. Його залишки селяни розібрали для будівництва власних будинків.
Тетяна наголошує: розповідаючи про шляхетські палаци й коштовності, не варто забувати про людей, які працювали в маєтках.
«Українці були в цих панів наймитами. Мій прадід Юхим походив із родини батраків. Після війни він повернувся до Гетьманівки й став головою села», — каже вона.
Однією з найбільших мрій Георгія Поліщука було відновлення дендропарку та залишків садиби. За словами онуки, він тяжко переживав, спостерігаючи, як зникають старі дерева й руйнуються будівлі.
За словами Тетяни, окремі рідкісні рослини з Гетьманівки свого часу навіть передавали до дендропарку «Софіївка» в Умані. У самій Гетьманівці частину цих видів уже втратили.
Та деякі природні пам'ятки ще збереглися. За п'ять кілометрів від села, у Дідовому Яру, розташована Гайдамацька криниця.
Дідів Яр, гайдамацька криниця і село, яке втрачає свою спадщину
Стежка до Дідового Яру пролягає через ліс. Біля криниці росте старий дуб, а поруч із деревами встановили місце для відпочинку.
Місцеві пов'язують цю територію з гайдамацьким рухом XVIII століття. За одним із переказів, після бою невеликий загін відступив у ліс та облаштував біля джерела криницю, яку стали називати Гайдамацькою.
Працівниця місцевого будинку культури Сніжана Євжич каже, що цю історію в Гетьманівці передають із покоління в покоління.
«Коли загін розбили, невелика група козаків відійшла сюди, у Дідів Яр. Тут було цілюще джерело, тож вони облаштували криницю, яка забезпечувала їх водою. Відтоді її називають Гайдамацькою», — розповідає вона.
У місцевих оповідях фігурує й Сава Чалий. Однак він загинув 1741 року — раніше за Коліївщину 1768 року, з якою в Гетьманівці часто пов'язують появу криниці.
Поряд із криницею росте старий дуб. За словами місцевих жителів, колись під ним був вхід до підземних лазів. Вони нібито дозволяли гайдамакам непомітно пересуватися лісом і виходити до сусідніх сіл.
«Люди казали, що ходи йшли через увесь ліс. Вони могли вести навіть до іншого села. Тепер, напевно, все обвалилося, і ніхто їх не досліджував», — розповідає Сніжана.
Місцева жителька Людмила Драган пам'ятає отвори в землі ще з дитинства.
«Вони були глибокі, наче тунелі. Ми приходили сюди зі школою і дітьми залюбки туди лазили. Тоді прохід ще не був засипаний», — згадує вона.
Поблизу Дідового Яру розташоване старе кладовище. Серед дерев'яних хрестів зберігся кам'яний лапчастий хрест, у нижній частині можна розгледіти дату — 1835 або 1855 рік. Сніжана Євжич припускає, що поховання може бути пов'язане з гайдамаками.
«Такий хрест не міг з'явитися тут просто так. Я майже впевнена, що це гайдамацьке поховання», — каже вона.
До повномасштабної війни на північ Одещини приїжджали грибники, туристи й представники козацьких організацій. Нині відвідувачів значно менше. На дорозі між Савранню та Гетьманівкою утворилося сміттєзвалище, а вказівників до дендропарку, старого маєтку чи Дідового Яру немає.
Віталій Чабанюк переконаний: польське минуле Гетьманівки могло б стати основою для туристичного маршруту.
«Сюди було б цікаво приїжджати і полякам, і українцям. Люди могли б побачити цю історію та допомагати її зберігати. Але через війну такі проєкти відійшли на другий план», — каже він.
Водночас Гетьманівка живе не лише минулим. Після початку повномасштабного вторгнення сюди переїхали люди з міст, які шукали тихішого місця для дітей.
Христина Горбатюк перебралася до села з трьома дітьми та бабусею з інвалідністю. Вона говорить, що дітям подобається природа і свобода, проте родина зіткнулася з браком базової інфраструктури.
«Дітям тут добре: вони їздять на велосипедах, дихають свіжим повітрям. Але в нас майже немає води в криниці, а центральний водогін до будинку не провели. Іноді доводиться ходити по воду до церкви», — розповідає Христина.
Централізованого газопостачання у селі немає — люди користуються балонами, по які доводиться їздити розбитими дорогами. Школу закрили, у дитячому садку залишилося шестеро вихованців. За словами жителів, немає навіть облаштованої зупинки, де діти могли б чекати на шкільний автобус.
Місцеві кажуть, що Гетьманівка поступово вимирає. Разом із нею можуть зникнути й останні матеріальні свідчення її минулого.
Від головного панського палацу залишилися лише фотографії. Від родинного склепу — пошкоджена мармурова плита. Від підземних ходів — замуровані арки, сліди на стінах і спогади людей, які нібито бачили входи до них у дитинстві.
Та поки стоїть церква, ростуть старі дуби й зберігаються записи Георгія Поліщука, історія Гетьманівки не зникла остаточно. Вона все ще живе — між документом і легендою, у старій цеглі з клеймом, у фотографіях з родинного архіву та в пам'яті людей, які намагаються вберегти своє село від забуття.
Читайте нас у Telegram, WhatsApp, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області
