Пожежник із Чорноморська Едуард Колесниченко був серед ліквідаторів наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції. Про катастрофу він дізнався під час навчання в тодішньому Ленінграді, а восени 1986 року вирушив у зону відчуження, де провів 39 діб у складі зведеного загону пожежників.
Про перші враження від покинутих територій, роботу в умовах радіаційної небезпеки, побут ліквідаторів і наслідки, які аварія залишила для здоров’я його колег в інтерв’ю Суспільному.
"Після 17-ї години я вже все знав"
На момент аварії Едуард Колесниченко перебував на курсах підвищення кваліфікації разом із колегами з різних республік Радянського Союзу. Про вибух на ЧАЕС він дізнався 26 квітня — інформацію передали через військове керівництво навчального закладу.
Після повернення додому він ще кілька місяців працював у звичному режимі, аж поки не сформували зведений загін для роботи в зоні відчуження, куди відбирали найбільш підготовлених фахівців.
"У ніч з 25 на 26 відбулася ця катастрофа, і вже після 17-ї години 26 квітня я все знав. Інформацію отримав від полковника навчального закладу з Києва", — розповів Едуард Колесниченко.
Підготовка до відрядження тривала близько місяця і включала як технічні інструктажі, так і психологічну підготовку. За словами ліквідатора, у родині по-різному сприйняли майбутню поїздку, однак загалом поставилися до неї як до службового обов’язку.
"Це родина офіцера — вони розуміли: якщо треба, значить треба", — сказав він.
"Не було ні птахів, ні людей"
У зоні відчуження загін працював із 3 жовтня до 10 листопада 1986 року, не залишаючи її території протягом усього періоду. Перші враження від побаченого, за словами Едуарда Колесниченка, були психологічно важкими: відсутність життя, людей і звичних звуків створювала відчуття повної ізоляції.
"Перше враження — тиша, яка лупила вуха. Не було ніяких птахів, ніякої живності, не було людей — тільки ті, хто приїхав ліквідовувати наслідки", — згадав він.
Окрім тиші, його вразив вигляд покинутих територій: сади були повні стиглих фруктів, однак їх не можна було ні збирати, ні навіть торкатися через радіаційне забруднення. Пересування містом також було обмежене — безпечні маршрути позначали спеціальними прапорцями, оскільки у низинах і калюжах накопичувався підвищений рівень радіації.
"Висіли спілі груші, яблука — але їх не можна було їсти. Нема кому збирати і не можна збирати", — каже ліквідатор.
Робота в зоні: від пожеж до енергоблоку
Основним завданням загону було забезпечення протипожежної безпеки, однак на практиці робота виявилася значно ширшою. Ліквідатори гасили торф’яні пожежі, які були особливо небезпечними через підземне горіння та складність виявлення осередків, а також контролювали ситуацію на території станції та прилеглих об’єктах.
"Торф’яники — це вогонь під землею. Його треба знайти і залити. Це дуже важка робота", — пояснив Едуард Колесниченко.
Паралельно тривали роботи з відновлення першого енергоблоку, що мало критичне значення для енергосистеми. За словами ліквідатора, ці процеси відбувалися в умовах підвищеного ризику, адже будь-яка помилка могла призвести до нових аварій або масштабних пожеж.
"Якщо обладнання було ціле — його треба було запускати. Але це був великий ризик: одна іскра — і могла статися нова пожежа великих масштабів", — розповів він.
Через дефіцит запчастин і швидке зношення техніки в умовах радіаційного впливу фахівці змушені були ремонтувати машини буквально з підручних засобів — збираючи одну робочу одиницю з кількох несправних і проводячи їхню дезактивацію.
"З трьох-чотирьох машин робили одну робочу. Обробляли її і ставили знову в стрій", — згадав ліквідатор.
Радіація і щоденна безпека
Найбільшою загрозою для здоров’я, за словами Едуарда Колесниченка, був не лише рівень випромінювання, а й радіоактивний пил, який міг потрапляти в організм. Саме тому ліквідатори використовували спеціальні пов’язки, що затримували забруднені частинки.
"Головний ворог — це пил. Ми ховалися від нього за допомогою спеціальних пов’язок, які затримували його, щоб він не потрапляв в організм", — розповів він.
Після кожного робочого дня проводили обов’язкову санітарну обробку: душ, дезінфекцію та повну зміну одягу. Крім того, кожен ліквідатор мав індивідуальний дозиметр — накопичувач, який дозволяв контролювати отриману дозу радіації.
"Це була маленька коробочка з трьома таблетками. Їх здавали на аналіз, і визначали, чи може людина далі працювати", — зазначив Колесниченко.
Допустимий рівень опромінення був суворо обмежений — не більше 20 рентген, після чого людину відсторонювали від роботи в зоні.
Побут і щоденне життя
Ліквідатори жили безпосередньо в Чорнобилі, щоб не витрачати час на переїзди та бути максимально близько до місця роботи, розповів Колесниченко. Попри складні умови, харчування було організоване на достатньому рівні, що допомагало підтримувати сили після виснажливих змін.
"Було все — овочі, гаряча їжа. Мені запам’яталося молоко в тетрапак-пірамідках — дуже смачне, жирне", — згадав він.
Робочі дні були настільки інтенсивними, що після зміни більшість ліквідаторів одразу йшла відпочивати, щоб відновити сили до наступного дня, додав чоловік.
Наслідки і пам’ять
Після повернення додому багато ліквідаторів зіткнулися з проблемами зі здоров’ям. За словами Едуарда Колесниченка, найчастіше йшлося про захворювання щитоподібної залози, нирок, серцево-судинної системи, а також онкологічні хвороби.
"У когось була щитоподібна залоза, у когось нирки, багато людей страждали від тиску. Були й онкологічні захворювання", — розповів він.
Окремою темою залишалася секретність: офіційно вивозити фотографії із зони не рекомендували, однак частина ліквідаторів усе ж зберегла ці свідчення — попри заборони.
"Світлини нам не рекомендували вивозити. Але в кожного, я думаю, є кілька — зроблених всупереч правилам", — згадав Колесниченко.
Читайте нас у Telegram, WhatsApp, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області
