Вони двічі втратили свою Вільчу: 40 років тому — через аварію на Чорнобильській АЕС, а нині — через повномасштабну війну.
Вільчу під Вовчанськом побудували на початку 90-х років для людей, які виїхали з зони відчуження. Назване було селище так само як і населений пункт на Київщині, звідки евакуювали місцевих після аварії на Чорнобильській атомній станції.
У перші дні повномасштабної війни харківська Вільча була окупована росіянами, за пів року її звільнили українські військові, але згодом, у травні 2024 року, росіяни знову пішли у наступ на Вовчанському напрямку.
Нині селище перебуває на лінії фронту й майже повністю зруйноване, розповідає виконувачка обов’язків старости Наталія Ямкова.
Як вільчани переживають втрату дому вдруге? Суспільне Харків розповідає історії жителів Вільчі, які були змушені стати переселенцями вдруге.
Історія переселенця з Вільчі Василя Сидоренка
Аварія на ЧАЕС і шлях на Харківщину
До Чорнобильської трагедії ми жили у селищі Вільчі Київської області. Переїхали на Слобожанщину у 1992 році, у жовтні: ми заради дітей поїхали в Харківську область, біля Вовчанська селище будували.
Нам за домовленістю надіслали автобус. Ми поїхали, подивились, де мали будуватись.
Коли ми їхали, збирались — це все було організовано. Було дві машини, ми трошки завантажились, після дозиметричного контролю поїхали на Вовчанщину.
Таке відчуття… У нас селище було серед лісу, все зелене, ні чорнозему такого, а заїхали вже в Полтавську область — землі чорні. Такий трохи сум був. Хоча перед цим нам показували, куди будуть нас переселяти. Але на Харківщині теж красиві місця.
Спочатку так, було сумно, була ностальгія, а потім поступово почали звикати.
Почали обживатися, поробили всі ремонти в будинках — якраз жити. А росіяни не дали пожити. Були розмови, ми ж на кордоні — 10 кілометрів, може, навіть й менше, що війська Росії накопичуються, що, можливо, буде війна, але ж мало вірилось. І от, о п’ятій годині ранку (24 лютого 2022 року — ред.) ми саме зустрічали ракети — через нас летіли. Ми зрозуміли, що це — війна.
Російське вторгнення
В окупації були ми пів року. У Вовчанську, в районному центрі, була тюрма на базі агрегатного заводу. Потім від Харкова їх погнали, визволили ЗСУ.
Обстріли були, неспокійно було. Особливо, останнім часом — 2023, 2024 роки. Там, звичайно, дуже сильні обстріли були. Ми розуміли, що доведеться евакуюватися — так і сталося. 10 травня 2024 року вони пішли у наступ, а ми 13 травня евакуювалися у місто Харків, й по сьогодні — у Харкові.
Вдалося з собою найнеобхідніше — три сумки взяли й поїхали. Тоді пізніше ще трошки були, приїжджали, дивилися. Дуже сильні обстріли. Небезпечно було їздити. Дронів багато.
"Я думаю, що не повернемося"
Ми були востаннє у 2024 році. У будинку дах згорів ще десь у липні. Вогонь зайшов всередину. Сертифікат ще ми не можемо отримати, тому що треба зйомку, а по зйомці, якщо фасад цілий — цілий будинок. Не проходять. Хоча ми прекрасно розуміємо, що там вже життя не буде, вороття не буде. Оскільки йдуть воєнні дії, нічого — висимо у повітрі. Остаточно — нічого. У кого було повністю зруйноване житло, ті вже сертифікати отримали. Дехто купив житло.
Надія у вас є повернутися у Вільчу на Вовчанщину?
— Чесно? Немає. Я думаю, що не повернемося. Райцентру колишнього, Вовчанська, вже немає — знесений повністю. Селище теж наполовину розбите там. І куди повертатися? Як це економічно обгрунтовано? І ще неясно, війна триває.
Історія переселенки з Вільчі Наталії Ямкової
"Не було відчуття, що відбувається катастрофа"
На сьогодні я виконую обов’язки старости Вільчанського старостинського округу. До цього я працювала вчителем зарубіжної літератури більш як 30 років у Вільчанській загальноосвітній школі, пізніше вона стала ліцеєм. Але війна змінила не тільки образ життя, не тільки наші погляди на життя, а змусила змінити й професію, і місце проживання — фактично все.
Я народилася в селищі Вільчі Поліського району Київської області. Там навчалася. Коли відбулася аварія на Чорнобильській АЕС, я закінчила 9 клас. Вийшло так, що на наступний день після аварії у нас у школі була "зірниця". Це військово-патріотична гра, яка на той час у Радянському Союзі була дуже популярна.
Коли ми прийшли у понеділок до школи, сказали, що нам потрібно допомогти у реєстрації мешканців міста Прип’ять. Ми допомагали вести цю реєстрацію. Тобто, мешканців Прип’яті привозили на електричці до нашої залізничної станції.
Знаєте, перше враження — наче люди їхали на пікнік на вихідні дні. З гітарами, з собачками, сміх, пісні. Жодного відчуття того, що люди тікають від чогось, що відбувається катастрофа. Перший час не було жодного відчуття ні у нас, ні у них.
Евакуація на Харківщину
Знаєте, коли я сідала у фуру, на якій вивозили речі до Вільчі на Харківщині, у мене було відчуття, що я залишила величезний шмат свого життя ось там, за дверима. Те, куди я вже ніколи не зможу повернутися, і те, що я не можу повернути, як би я цього не хотіла. Місце, де я народилася, місце, де я росла.
За 30 років з цього селища (Вільча під Вовчанськом — ред.) зробити селище мрії. Біля кожного будинку, в першу чергу, коли підходиш до будь-якого будинку — величезна кількість квітів. Стільки люди наші вклали свого життя, своїх сил у це селище...
Російська окупація і звільнення Вільчі
Сім місяців фактично, до 10 вересня 2022 року, ми були в окупації. 7 серпня у нас у всіх закінчилися відпустки, й ми у цей же день прийшли всі в школу, й написали заяви про розрахунок. Отримали трудові книжки на руки, тому що розуміли, що якщо трудові наші будуть в школі, то це можна буде маніпулювати, тобто, примушувати нас працювати. І ми розрахувалися всі з роботи.
А потім, коли окупація закінчилася, повернулися наші війська, почала завозитися гуманітарна допомога у дуже великих кількостях. Багато фондів зайшли, які почали допомагати селищу.
Фактично півтора року після того, як закінчилася окупація, ми ще півтора року жили в селищі. Більше 500 жителів селища ще у селищі залишалися. Саджалися городи, народжувалися діти. Навчання — нехай і онлайн, але все-таки продовжилося. У нас було ще близько 30 дітей, діток різного віку у селищі.
Повторний наступ Росії на Вовчанськ у 2024 році й друга евакуація у житті
10 травня на світанку страшенні вибухи почалися. Я сіла на велосипед й почала їздити — а селище ж дуже велике — на слух, де влучання, їхати туди, дивитися, що там відбувається. Там стовп диму, там стовп диму. Їздила по селищу, питала, чи хоч всі живі, яка допомога потрібна.
Почали виїжджати з селища. Я цього не могла зробити, тому що потрібно було документацію якось заховати. 30 дітей — треба було піклуватись про те, щоб їх евакуювали в першу чергу.
Уже ввечері, коли більш-менш стало зрозуміло, що діти виїхали, а дорослі намагаються самі собі дати ладу, то воїни ЗСУ допомогли — заштовхнули у машину й сказали: "Пора. Вже далі не можна тут залишатися". І вивезли мене, сестру, мого сина у Харків — ми ось там досі живемо.
Після евакуації декілька разів їздила у Вільчу. Повний сарай був худоби: й коза, й гуси, й кури. Треба було ж їх годувати. А потім пряме влучання в сарай. Когось собаки з’їли, хтось розбігся. І небезпека. Коли ми приїжджали, з кожним разом відчувалося, що це стає вже не просто небезпека.
Дрони вже над головою літали крок у крок. Вже не можна було від них заховатися десь за деревом, чи ще десь. І вертольоти, гвинтокрили прилітали, відстрілювали по Вовчанську.
В останній візит до Вільчі хотіла врятувати шкільні альбоми
За що я, може, й сильно це сказано — хай, ненавиджу агресорів, за те, що вони відібрали у мене головне — мою роботу. Це просто одним реченням не опишеш, але я все життя жила з думкою, що якщо у мене заберуть школу, то я ляжу й помру одразу, я цього не переживу. Як без цього?
Дякую дітям — вони дзвонять, ми списуємося з ними, приїжджають. Коли бувають у Харкові, вони заїжджають. Ми спілкуємося з ними, але це ж вже не те. Вони (росіяни — ред.) відібрали у нас впевненість у завтрашньому дні.
Останній раз, 9 листопада, півтора року тому ми приїхали я пробралася в школу, бо знала, що там залишилися у кабінеті всі мої випускні альбоми всіх класів, яких я випускала.
Від школи там вже мало, що залишилося, але східці ще були. Я піднялася на третій поверх, де був мій кабінет. Пройшлася по коридору, по тому, що від нього залишилося. Зайшла в кабінет. У столі лежали мої альбоми — я їх забрала.
Я дивилася у вікно, дзижчали дрони над головою, тому що вікон вже не було ж, звичайно — і знову ж те саме відчуття, коли я зачиняла двері фури і коли я виїжджала з тієї Вільчі, київської. Що я зачиняю двері цієї фури і я не знаю, що буде далі. Але цього разу було набагато важче й страшніше, тому що там я залишала все-таки тих людей, які — я знала — через час приїдуть все-таки на нову Вільчу, й ми будемо далі продовжувати поряд один з одним жити, й продовжиться життя. А тут я зачиняла двері цієї фури — і розуміла, що, мабуть це вже не кома, це — крапка.
Життя у Харкові
Ми живемо у Харкові, ми живемо у місті. Людям, які все життя жили в сільській місцевості, важко адаптуватися до міського життя. Ця інтеграція страшною ціною дається. У людей не було можливості вивезти якісь свої речі, необхідні навіть. Хапали що в першу чергу? Документи, якусь собачку, кота, дітей, у кого діти були. Всі ж думали як — два-три дні, й ми повернемося назад, а ось уже два роки.
Хочете, я вам зараз скажу, яка мрія об’єднує всіх мешканців селища Вільча? А раптом таке диво знову буде, що нам знову побудують таке селище, щоб ми знову жили, як і раніше, всі разом.
Певна кількість мешканців отримали сертифікати, купили собі житло. Хтось у Харкові, хтось на Київщині, в інших місцях.
Шестеро людей лишилися у Вільчі. І ми не маємо можливості дізнатися, що з ними відбувається. Це дуже страшно. Мій тиждень починається й закінчується тим, що я їм дзвоню на ті телефони, які у мене є. Тобто, на що орієнтуюся: якщо вони візьмуть слухавку, отже, вони вже виїхали сюди, тому що там немає ні зв’язку, ні світла, ні електроенергії — взагалі нічого немає. Фактично у травні, 10 травня буде вже два роки, як вони там.
Історія переселенця з Вільчі Сергія Тищенка, який після аварії на ЧАЕС прибув до Прип'яті з іншими міліціонерами
"Задзвонив телефон, сказали: "Тривога”
Виріс, народився й проживав я — Поліське, Поліський район на Київщині. 120 кілометрів від Києва і 40 кілометрів від Прип’яті.
Після армії працював у районному вузлі зв’язку, а потім перейшов на службу в органи внутрішніх справ, в міліцію. Був черговим пульта охорони. Молодший лейтенант Поліського райвідділу. Там проживали й батьки, й дружина, діти. Тоді діти були в мене: дочці — 2 роки на момент аварії, сину — рік, доаварійні ще.
У день аварії, 26 квітня, десь о пів на третю задзвонив телефон, сказали: "Тривога”. Так, я жив — десь хвилин 10-15 ходу від райвідділу. Нас перших 30 людей, які прийшли у райвідділ, завантажили в автобус, й о четвертій годині ранку вже ми були у Прип’яті.
Була дана команда — оточити Прип’ять, щоб миша не вилізла. Тоді ж влада радянська, все хотіли сховати. Нас одразу розставили по точках. Я потрапив тоді, кооперативний гараж був — дали команду жодної машини не випустити.
Евакуація Прип'яті
Тільки аж 27 числа о 12 годині дня дали команду вивозити людей, евакуювати. Як людям сказали: “Вас вивозять на три дні”.
Тоді ж, в суботу, тепло було. Діти в піску гуляли. Це субота якраз же — рибалки. У неділю вранці нам дали команду розігнати ринок і рибалок там, де охолоджувач.
Десь о другій годині почали автобуси відходити. Було, що ми — працівники Поліського райвідділу, мали брати два-три автобуси, й везти в село. Знову ж, прийшла команда з Києва.
Приїхала міліція з Києва — люди, які не знали району. Роз’їхалися. Багато автобусів поїхали у Білорусь. Деякі повернули за станцією — там міст знаменитий був, там же страшна радіація була. Вони ще на цей міст поїхали.
О восьмій годині вечора місто було пусте. Всіх виселили. Ми ще були там добу, а 28 квітня, коли пішли військові, ми приїхали додому. Здали зброю, а в тому одязі, у формі — додому. Нікому нічого не треба було. Автобус, який нас возив, ЛАЗ цей Львівський, ще два тижні їздив на Київ. А там на ньому було до 15 рентгенів.
Дали команду виселяти 30-кілометрову зону. Там є таке село Діброва. Пів села потрапляє під виселення, пів села — ні. Вільча й Поліське залишилися. Довкола все повиселяли. І ось ми жили там до 1993 року.
Потім отримали квартиру на Вільчі (на Харківщині — ред.). 30 років прожили — і знову тікати. 10 травня 2024 року тікали, ось у чому були одягнені.
Окупація Вовчанської громади
Під час окупації у 2022 році у кінці травня був обстріл Вовчанська — там ракети вибухнули дві, чи три, “Град”. Росіяни їх збили й оголосили ж, що це Збройні Сили України. І чорт мене смикнув — у Вовчанську на базарі кажу: "Не може бути. Дальність прольоту "Града" — 20 кілометрів. Де тут? 70 кілометрів мінімум — українські війська".
Не встиг я з Вовчанська приїхати на Вільчу, вже стоїть військова поліція, вже: "Діду, закрий рота. Інакше… Йди". Досі я не знаю як, штовхнув мене автоматом у плечу "Йди". Просто моє щастя, що я взяв скутер — і пішов.
На 10-11 жовтня (2022 року — ред.) вони хотіли зробити референдум, щоб Вовчанськ, район став Бєлгородською областю РФ. Ну, а 10-11 вересня ЗСУ нас звільнили.
Наступ Росії й евакуація до Харкова
10 травня 2024 року десь росіяни під ранок як почали стріляти... Ми десь о 16 годині вечора з сусідом заскочили у машину — і тікати.
А у квітні торік пряме влучання у дім — немає дому. У вересні по “єВідновленню”, по сертифікату отримали квартиру. Стали харків’янами.
Тоді, з Київщини нам заздалегідь оголосили, коли прийде машина, щоб щось можна було взяти. Так, там приїхали машини, приїхали дозиметристи, перевіряли — це можна, це — не можна брати. Там було все акуратно. Машини дали безоплатно, люди все привезли. Це вже була Україна незалежна. А тут – тікали.
У нас є хаб Вовчанської громади, там зустрічаємося часто. Хто виїхав — передзвонюємося. На 26 квітня, на 40 років — нас чоловік 10 — хочемо зустрітися в кафе, згадати, кого немає — пом’янути. Хоча багато людей роз’їхалися.
Жили разом всі — сварилися, чимось незадоволені. Зараз роз’їхалися, зустрічаємо один одного — плачемо. Ясно вже, що туди не буде повернення.
Земля була. Ось зараз — на квартирі. Йдеш по ринку, дружина починає, каже: “Ой, квіточки. А де ми їх будемо саджати?”. Й там же ж теж, на Вільчі, сад оновили, квіти. Вона — любителька квітів. Важко, важко з емоціями. Тим більше в нашому віці важко.
У Вільчі поховані дружини батько, бабуся дружини теж. Хочеться поїхати. Мати дружини тут вже, у Харкові похована, на 18 кладовищі. Померла бабуся — не витримала цього всього.
Підписуйтесь на новини Харкова та області в Telegram, TikTok, WhatsApp, Facebook, Viber, Instagram, Youtube
