Микита Семенов із Одеси у 18 років пішов до війська, пройшов оборону Маріуполя та бої на "Азовсталі", а після виходу з заводу опинився в російському полоні на три роки. Він пережив допити, насильство і втрату здоров’я, але повернувся додому.
“Я жив на заводі”
Микиті Семенову — 23. Він народився і виріс в Одесі. Каже, що не планував військову кар’єру, але ще підлітком гостро реагував на події після 2014 року і відчував несправедливість війни на сході.
Рішення піти служити ухвалив сам і поставив родину перед фактом. Бабуся не стала відмовляти, а батько сприйняв це неоднозначно, каже хлопець.
Попри все, Микита не шкодує про свій вибір. Каже, що тоді бачив своє місце саме у війську.
Війна, якою він її уявляв
Повномасштабне вторгнення стало для нього тією війною, яку він раніше бачив у фільмах і книгах. Із втратами, руйнуваннями та смертями. Найбільше його вразило не це, а загибель цивільних.
“Гинуть побратими, гине цивільне населення, на превеликий жаль, ну, і страшніше всього, коли гинуть діти, але от, власне, війна, це є війна, яку я собі уявляв”, — розповідає хлопець.
“Азовсталь”: життя під землею
На "Азовсталь" Микита потрапив 20 квітня 2022 року. Там, у бункерах, ще працювали генератори, був зв’язок через Starlink, і навіть вдавалося іноді дзвонити рідним. Він згадує, що не думав про смерть.
“В Маріупольській кампанії не було жодної думки, що я помру, чомусь не було і все. Ти просто живеш це життя на заводі, у місті, ти маєш прийняти цей факт і жити, виживати, воювати, як зараз потрібно”, — говорить Микита.
Українські військові тримали позиції до останнього, навіть попри брак води й ресурсів. Пили воду звідусіль — навіть із мисок для тварин, пригадує захисник.
Полон: "Це було комбо"
Микита каже, що найскладніше було бачити загиблих цивільних — жінок і дітей. Військові, за його словами, розуміли ризики, на які йшли. Мирні люди — ні.
Коли стало відомо, що гарнізон "Азовсталі" виходить у полон, радості не було. Він усвідомлював, що попереду новий, не менш складний етап:
“Я азовець у полоні в Росії — це просто комбо. Там я вже почав стабільно сильно худнути. Тобто, там, я думаю так, що от свою основну половину втрати ваги я зобов'язаний, як би, віддати належне Оленівці, в першу чергу”.
Каже, що допити проводили професійні співробітники спецслужб, які намагалися психологічно зламати.
Фізичний біль і психологічний тиск
За словами бійця, до фізичного болю можна звикнути. Найважче — моральний тиск.
Полонених постійно принижували і намагалися зламати психологічно. Микита намагався сприймати це як "гру", щоб не втратити контроль над собою.
“Мені, як молодому, мені було легше, тому що, ну, от він тобі каже, що ти не чоловік, то ти просто сприймаєш це як даність. Він же не буквально так думає”, — говорить хлопець.
Повернення і розмова з батьком
Перший дзвінок батькові відбувся дорогою з кордону. Обоє не одразу повірили, що це справжня розмова. За час його полону батько також змінився і пішов служити. Тепер їхні стосунки стали ближчими, говорить Микита.
“Ми одне одного запитали, що все добре, що це я, чи це реально я. І після того я подзвонив йому десь через дві години. І він мені так дуже швидко почав пояснювати, що дуже багато всього змінилося, і що він теж служить, і що всі виросли”, — розповідає Микита.
Сьогодні Микита говорить про важливість роботи з молоддю. Він переконаний, що саме від неї залежить майбутнє країни:
“Я хочу, щоб наша молодь була свідома і розуміла, для чого це все”.
Читайте нас у Telegram, WhatsApp, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області
