У 2025 році Україна дочекалась повернення додому всіх 28 захисників острова Зміїний, що на Одещині. Перший з них звільнився вже через півтора місяця після захоплення, останній провів у російському полоні три з половиною роки. Суспільне зібрало історії трьох прикордонників, які пройшли через пекло полону, але, попри все, повернулись до служби.
"Важко було зрозуміти, що ти вдома"
У числі перших, разом із двома побратимами, з російського полону звільнили Іллю Коваленка, якому було лише 19 років. Хлопець повернувся додому внаслідок обміну 1 квітня 2022 року. Загалом у полоні він провів майже півтора місяця.
За словами Іллі, 24 лютого 2022 року для захисників острова Зміїний почався найдовший день у їхньому житті.
"Коли все почалося, ми за командою озброїлися і почали спостерігати. Потім побачили як на горизонті почали з'являтисядва військових кораблі. Як стало пізніше відомо, це були фрегат "Василь Биков" та крейсер "Москва". Одразу один з кораблів зробив декілька артилерійських постріли по острову. Ми трималися до вечора, а потім нас взяли у полон", — розповів Ілля.
У Криму почалися допити у військовій поліції, продовжив він. Там хлопця питали про термін служби, озброєння та контакти. За його словами, молодий вік і нетривалий термін служби допомогли йому уникнути найжорстокіших допитів.
"На допитах питали, скільки я служу. Питали, чому прийшов служити у 18 років. Сказав, що так вийшло, прийшов служити бо фінансово важко було. Також цікавилися, скільки у нас військових. Я кажу, що не рахував, не знаю, що я не розумів, що треба рахувати військових. І ось так ось "прокатило", тому що молодий, це допомогло".
Після Криму Іллю з іншими полоненими перевезли літаком до Щебекінського району, потім — до СІЗО Курської області. Захисників Зміїного тримали окремо від інших полонених, виводили на прогулянки малими групами, щоб вони не бачили один одного, зазначив звільнений прикордонник.
Він додав, що росіяни регулярно здійснювали на захисників Зміїного психологічний тиск. Їм постійно вмикали музику та пропаганду про нібито успіхи їхніх військ в Україні. Також полоненим давали читати книжки про полон, що лише посилювало паніку.
"Психологічно дуже тиснули. Казали, що вас вдома вб'ють, коли обміняють. Вмикали їхню музику російську постійно, змушували книжки читати про війну, про полон. Це і так на тебе дуже тисне, а тут ще зверху. Я намагався всіх підтримувати, якось розважати, тому що я бачу, що почали панікувати хлопці, хто зі мною сидів у камері", — підкреслив захисник Зміїного.
Іллю Коваленка звільнили в першій партії обміну — разом із ним додому повернулися ще двоє прикордонників. За словами хлопця, найважче було усвідомити, що ти нарешті вдома.
"Важко було зрозуміти, що ти вдома. Коли нас зустрічали в Україні, дуже приємно було, але ми не до кінця розуміли, що відбувається. Батьки мої і брат дуже мене чекали. Брат теж служить, він як дізнався про мене, тиждень не міг їсти, плакав".
Наразі Ілля Коваленко продовжує службу в Ізмаїльському прикордонному загоні. Найбільше хлопець мріє про мир, перемогу та світле майбутнє для України.
"Хотілося кричати: "Зачекайте, а я?"
27-річний прикордонник із Подільська Володимир Гутник провів у російському полоні 1041 день. Його звільнили одним із останніх.
Володимир розповів, що після взяття у полон його та інших захисників тримали в наметовому містечку у Щебекінському районі, потім перевезли у Старий Оскол і Валуйки. Загалом військовослужбовець побував у п'яти місцях утримання.
Під час допитів росіяни здійснювали психологічний тиск. Однією з форм тиску було питання про любов до Росії.
"Заходили і питали: "Хто любить Росію?" Ми мали відповідати: "Так точно". Потім питали: "Хто любить Україну?". Одного разу я сказав: "Я народився в Україні, жив в Україні, навчався. Другої батьківщини я не знаю. І якщо я буду зрадником для своєї країни, кому я взагалі потрібен буду такий?", — розповів Володимир.
Найскладнішим для Володимира став обмін 30 травня 2024 року. Тоді назвали прізвища його побратимів, але його серед них не було.
"Чую, називають прізвища. Я просто очікував, коли мене викличуть. І чую: "Відбій", тому що забрали хлопців посеред ночі. У мене аж ком посеред горла став. Хотілося кричати: "Зачекайте, а я? Я з ними був. Ви мене не назвали". Мені було дуже образливо, що мене не викликали. Але коли я повернувся, побачив ще одного хлопця зі Зміїного, в якого вдома росте син без батька, і якого чекає дружина. Я тоді подумав, хто мене вдома чекає? Батьки, брати, сестра. По більшій частині все. На той момент дружини або дівчини не було. І ось це дало мені момент для переосмислення", — підкреслив чоловік.
Володимира Гутника обміняли 30 грудня 2024 року. Перше, що він зробив після повернення — зателефонував сім'ям побратимів, які залишилися в полоні, зазначив прикордонник.
"Коли я повернувся додому, то зрозумів, що перш за все треба обдзвонити сім'ї хлопців, з якими я сидів у полоні. Тому що для рідних просто звістка – це вже велика підтримка. Я обдзвонив майже всі сім'ї, і багато людей кликали мене до себе в гості. Просто через те, що я подзвонив і сказав: "Ваш син знаходиться там, з ним все добре, обставини в нього ліпші, ніж в інших".
Найскладніше у полоні було перші півтора року, розповів хлопець. За його словами, з часом звикаєш до обставин та починаєш жити сьогоднішнім днем.
"Складно було перші півтора року. Пів року думаєш, що ось-ось поміняють, наступні пів року — що ось чому не міняють, стільки часу пройшло. І треті пів року, то вже починаєш з цього жартувати і зникає сподівання на це. Починаєш просто жити спокійно більш-менш. І розумієш, що треба жити сьогодні", — підкреслив захисник Зміїного.
Коли Володимира обміняли, у полоні залишився лише один захисник Зміїного — Віталій Гиренко. Хлопець зазначив, що тоді чоловік не знав, що він останній.
"Я на той момент думав, що добре, що він не знає, що він останній. І добре, що він не повірить тим, хто буде казати, що він останній. Це не давало б йому зламатись", — резюмував прикордонник.
"Я три з половиною роки міг тільки очима бачити небо"
Віталій Гиренко — останній із захисників острова Зміїний, захоплений у перший день повномасштабного вторгнення. Понад три з половиною роки він провів у різних місцях утримання в РФ.
Спершу полонених доправили до Севастополя, де їх тримали менше місяця. Після цього їх перевезли до наметового містечка в Бєлгородській області, а згодом — до слідчого ізолятора.
"Загрузили в автозак і ми зрозуміли, що нас везуть у в'язницю, в слідчий ізолятор. Прийомка там відбулась більш-менш нормально. Ну, прийомка — це коли ти на нове місце приїжджаєш. У мене шість етапів було за три з половиною роки", — підкреслив захисник Зміїного.
Понад два роки Гиренко провів у колонії в Олексіївці. Пересування по території там дозволялося лише бігом, без права підіймати погляд.
"Там правило одне — у тебе голова постійно вниз. Я три з половиною роки міг тільки очима бачити небо. Ти взагалі не підіймаєш голову. Рух по території у 90% випадків — ти біжиш, дуже швидко, від точки до точки, в баню, на роботу, бігом, голова вниз", — розповів Віталій.
За весь час Гиренку дозволили написати шість листів родині. З них до сім’ї дійшли лише два. Вперше зробити відеодзвінок дружині захисник зміг лише через півтора року після захоплення в полон.
"Тоді я вперше побачив свого сина, поспілкувався з дружиною. Дізнався про те, що Ізмаїл бомблять, і що тут теж багато проблем. Те, що мені можна було сказати, мені все сказали", — зазначив військовослужбовець.
Після трьох років у полоні надії на повернення майже не залишалося, розповів захисник Зміїного. За словами чоловіка, ніхто не вірив, що їм колись вдасться повернутися додому.
"Ніхто не сподівався на обмін. Ну, це реально. Ніхто. Я теж. Хлопців поміняли перед Новим роком. Я навіть не сумував. Вже жоден не вірив у це. Ти за три роки вже настільки загруз у цьому багні, в цьому режимі. Ти в цьому варишся і це надто довго".
22 липня 2025 року у рамках домовленостей у Стамбулі Гиренка обміняли. Після перетину державного кордону Віталій у першу чергу зателефонував дружині.
"Нас привезли і обміняли. Дали телефони, я подзвонив жінці, поспілкувався. Це було десь о пів на другу ночі. Сказав, що я вже в Україні, давай вже завтра поговоримо, вже спи, я живий", — згадує захисник.
Наразі Віталій Гиренко намагається адаптуватися до звичного життя. Більшість вільного часу проводить з родиною.
"Ми знову пізнаємо один одного. Як мені сказав психолог, ви не повинні чекати, що буде той варіант, який був три з половиною роки тому. Звикайте до нового, до нових реалій. Це шлях в нікуди — шукати те, що було. Війна, полон зробили все по-іншому, тому треба починати все з початку", — підкреслив Віталій.
Попри пережите, Віталій Гиренко повернувся на службу в Ізмаїльський прикордонний загін. За словами чоловіка, по-іншому він вчинити не міг.
"Я довго думав, і жінка була проти. Ну, тому що немало жінка пережила за цей весь час. І вона боїться за мене, війна, відмовляла мене. Дуже багато про це розмовляли. У мене два брати, племінник служить, всі мої родичі. Не міг по-іншому", — резюмував захисник Зміїного.
Читайте нас у Telegram, WhatsApp, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області
