У 77 років Лариса Крицька почала життя спочатку. Через війну жінка була змушена залишити рідний дім на Донеччині, де прожила понад сім десятиліть. Із собою вона забрала найнеобхідніше — курей та старенький велосипед. Нову домівку їй купили родичі у селі Христо-Ботеве на Одещині.
Тут Лариса живе сама: порається по господарству, їздить велосипедом до магазину й щонеділі — до церкви, якщо дозволяє погода. Знімальній групі Суспільного жінка показує свій побут і ділиться спогадами про життя, яке залишилося на Донеччині.
У Христо-Ботевому Лариса Крицька живе з лютого. Каже, у свої 77 років намагається бути самостійною.
"В магазин я не часто їжджу — на день раз, припустимо. А в храм — тільки в неділю, і то як погода дозволяє", — розповідає жінка.
Гортаючи старий фотоальбом, Лариса згадує рідні місця — крейдяні скелі поблизу Краматорська та батьківську хату, де минула більша частина її життя.
"Батько нас привчав — не бігать по вулиці, а бути коло хати, допомагати. Батьківська хата була збудована, і прожила я там 72 роки. Додому… усі хочуть додому. Усі, хто виїхав", — каже вона.
За її словами, війна принесла не лише втрату дому, а й особисті трагедії. Помер чоловік, згодом — обидва сини. Залишився лише онук.
"Я стараюся не дивитися на фотографії, бо це дуже боляче", — зізнається Лариса.
Жінка розповіла, як обстріли поступово знищували село. Спочатку били по підстанціях — без світла зникла й вода. Потім удари дісталися й її дому:
"Разів п’ять розбивали підстанцію. А на шостий раз уже ніхто й не став встановлювати. Без світла — без води. Потім дрони почали потихеньку викурювати".
Під час одного з обстрілів вибухова хвиля вибила вікна у будинку. Узимку це стало небезпекою для життя: пічне опалення почало диміти через пошкоджену трубу.
"Я зрозуміла, що можу просто тут учадити. А це вже небезпечно", — розповіла Лариса.
Ще восени родичі й онук вмовляли її виїхати. Зрештою вона погодилася.
"Кажуть: бабуль, давай, збирайся. Ну, збиралася…", — згадує жінка.
На Одещині, за словами Лариси, умови значно кращі: є вода, газ, можливість помитися й зігрітися, навіть якщо ванна без опалення. Вона посадила город — допомагала невістка, але через посуху врожай був мізерний.
"Вдома в мене все родило — і гарбузи, і кавуни. Води було предостатньо. А тут… засуха", — каже переселенка.
Найбільший страх Лариси сьогодні — що війна може дістатися й сюди:
"Я більше всього боюся, щоб не прийшли сюди. Бо нам уже йти нікуди".
Читайте нас у Telegram, WhatsApp, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області
