Переселенка з Донеччини Алла Шевченко двічі постраждала через війну. У 2014 році вона отримала контузію під час перших обстрілів, а у 2024-му — мінно-вибухову травму, через яку втратила зір. Разом із двома дітьми жінка переїхала спочатку до Дніпра, а згодом — до Одеси. Тут вона проходить лікування, вчиться жити в нових умовах та готує доньку до нових операцій.
Алла Шевченко народилася в селі Дальнє Мар'їнського району на Донеччині. Дитинство провела в інтернаті в Мар'їнці, адже її батьків позбавили батьківських прав. Згодом жила в Кураховому, звідки після початку повномасштабної війни разом із дітьми виїхала до Дніпра, а потім — до Одеси.
За словами жінки, війна для неї почалася ще у 2014 році:
«Воно почалося все раптово. Мене тоді першого ж дня обстрілу контузило. Ну, це була слабка контузія, нічого там страшного в принципі не було».
У 2024 році Алла зазнала мінно-вибухової травми. Після поранення вона частково втратила рухливість правої сторони тіла, а згодом — зір.
«Перший рік, коли я зазнала травми, я навіть слабо пересувалася. У мене вся права сторона була частково паралізована», — розповіла вона.
Жінка розповіла, що зверталася до багатьох офтальмологів у різних містах. Спочатку лікарі давали надію на відновлення, однак після обстежень відмовлялися від подальшого лікування:
«Я обійшла багато офтальмологів. Десь обіцяли дуже багато — що я буду бачити, що реабілітація пройде чудово. І, зрештою, просто відмовлялися після перевірки мого ока».
Нині на правому оці в Алли встановлений тимчасовий протез, який планують замінити на постійний. Ліве око не бачить.
Переїзд до Одеси
До Одеси родина переїхала наприкінці 2025 року на операцію. Після посилення російських обстрілів Дніпра вирішили залишитися в місті.
«Саме на операцію ми приїхали. І ось так і залишилися тут. Тому що в Дніпрі теж почалися сильні обстріли. Сенсу повертатися немає», — розповіла Алла.
Після переїзду жінка зіштовхнулася з новими труднощами. За її словами, у шелтері для внутрішньо переміщених осіб вона не змогла залишитися через відсутність догляду за нею та дітьми. Допомогу родина отримала після звернення до благодійного фонду «Карітас Одеса УГКЦ».
Зараз Алла з дітьми живе в орендованій квартирі. Каже, знайти житло було непросто, адже багато орендодавців відмовляли через її інвалідність:
«У мене родичів немає, я сирота. Сама все робила, сама поралася. А коли травму отримала, то взагалі — ні друзів, нікого. Тобто всі відвернулися одразу».
Як родина вчилася жити без зору
Перші виходи на вулицю були для Алли складними. Спочатку знайомі допомагали навіть винести сміття. Згодом вона разом із сином почала поступово вивчати маршрут біля будинку.
Родина знайшла найближчий магазин, парк, навчилася переходити дорогу за звуковими сигналами світлофора. Щоденні прогулянки допомогли синові запам'ятати маршрут, а Аллі — почуватися впевненіше.
Дев'ятирічний Максим став головним помічником матері. Він супроводжує її на прогулянках, допомагає ходити до магазину, саджає в таксі та бере участь у домашніх справах.
«Ми завжди з мамою виходимо кудись на вулицю. Ми навіть були у зоопарку, на батутах. Допомагаю мамі готувати пиріжки, салат, картоплю», — розповів хлопчик.
Удома Алла пристосувала побут до нових умов. Каже, орієнтується переважно на звук і завжди кладе речі на визначені місця:
«Це все я роблю автоматично, переважно на звук. Все постійно в те саме місце. Після приготування я одразу поклала. Після їжі помила і одразу ж поклала. Я не кидаю будь-де, щоб у мене все було на місцях».
«Тримаюся завдяки дітям»
Найбільше Аллу турбує здоров'я дітей, каже вона. Донька Софійка також отримала поранення під час вибуху й потребує низки операцій:
«У мене просто в голові тільки одні операції зараз. Що для себе, що для доньки Софійки. У неї теж обличчя пошкоджене, їй треба багато операцій зробити, щоб повіку підняти, щоб косоокості не було після травми, щоб вона не осліпла на око».
Попри пережите, Алла каже, що саме діти допомагають їй не втрачати сили:
«Щасливою я вже давно не почувалася, бо я залишилася без очей. Колись бачила, добре працювала, добре заробляла, у мене діти забезпечені були. Зараз завдяки, звичайно, дітям, я ще тримаюся "на плаву". Якби не діти, я не знаю, що навіть було б».
Жінка додає, що найбільше мріє про одужання доньки.
«Мрію вилікувати доньку та щоб мої діти були щасливі».
У благодійному фонді «Карітас Одеса УГКЦ», який супроводжує родину, зазначають, що люди, які пережили війну, часто потребують тривалої комплексної підтримки.
Кейс-менеджерка благодійного фонду «Карітас Одеса УГКЦ» Алла розповіла, що тривалість супроводу кожної родини залежить від складності ситуації, а передбачити її заздалегідь неможливо. Водночас у фонді є чимало успішних історій допомоги.
За її словами, у фонді працюють соціальні працівники, логопеди, фахівці дитячих центрів та інші спеціалісти, які допомагають людям, що опинилися у складних життєвих обставинах.
Читайте нас у Telegram, WhatsApp, Viber, Facebook та Instagram: головні новини Одеси та області
