Військовослужбовиця з Миколаєва Руслана Нуца з 2020 року боронить Україну в складі 36-ї бригади морської піхоти. Дівчина потрапила в полон навесні 2022 року. Пройшла Оленівку, Таганрог, Білгородську та Курську області. Руслана повернулась додому 17 жовтня 2022 року.
Спогадами про повернення в Україну, після побиттів, катувань струмом та примусового співу гімну Росії поділилася з кореспондентами Суспільного.
"Щодня там з вулиці, з подвірʼя того СІЗО було чутно крики. Як чоловіків, так і дівчат. Вони знущалися, намагались якусь інформацію витягнуть, хлопці кричали: “Не треба, я не знаю, будь ласка”. Постійно були ці крики. Це було найважче, тому що ти знаєш, що це українці, навіть хай не з моєї бригади, але ж українці. І дівчата кричали, а ти сидиш і нічого не зробиш", — розповідає медикиня Руслана Нуца.
Після 12 квітня 2022 року, коли Руслана разом із сотнями посестер та побратимів, потрапила в полон жінку перевезли до російського Таганрогу.
"Вони все говорили: "Ви нікому не потрібні". Через те, що я з Миколаєва, мені казали: "Миколаїв – це вже Росія. Бери російський паспорт". І дуже часто вони нам пропонували російські паспорти брати", — розказує військовослужбовиця.
Через місяць в Таганрозі дівчину відправили в жіночу колонію у Білгородську область. Ще через три місяці — в Курську. Там, за словами Руслани, їх змушували вчити російські вірші та співати гімн Російської Федерації.
"Не пояснити як тяжко було читати той гімн. Я, мабуть, проплакала годину, поки я то все читала. А потім кожного ранку і вечора, ми його співали. І треба було не те, що співати, а кричати", — говорить Руслана.
На дівчину намагались впливати психологічно, били та катували струмом.
"Це був офіцер. Я навіть його обличчя тоді бачила. Він його не ховав. Але я так зрозуміла, що він був під алкоголем, або на якихось препаратах", — пригадує військовослужбовиця.
Руслана каже, найщасливіший момент — 17 жовтня: повернення в Україну.
"Ми вийшли. Я побачила чоловіка в бронежилеті з жовто-синьою стрічкою. Він сказав: "Ласкаво просимо до України. Вирівняйте свої спини", — додає медикиня.
Після повернення – лікування та реабілітація, відпустка та повернення на службу. Говорить, та сама рота і посада, сумнівів чи служити далі — не було. Дівчина пригадує перші важкі бої, каже було недостатньо досвіду.
"Система добре пишеться в книжках. В реальності все відбувається трохи по іншому, особливо коли в тебе мало часу, то зовсім трішки. Зʼявився досвід і вже на автоматі все відбувається", — розповідає Руслана.
Руслана Нуца кавалерка ордену “За мужність” третього та другого ступенів. Медикиня розповідає, стати військовою мріяла з дитинства та не шкодує про свій вибір.
Станом на 14 липня Руслана відстежує кожний обмін військовополонених та сподівається на скоріше повернення побратимів та посестер.
Слідкуйте за новинами Суспільного Миколаїв у Telegram, Viber, YouTube, Facebook та Instagram.
