Богдану — 24 роки. Перший контракт він підписав у 18, попри те, що рідні були проти. Служив снайпером у 36 окремій бригаді морської піхоти, неодноразово виїжджав у ротації до зони АТО. Під час повномасштабного вторгнення обороняв Маріуполь, де потрапив у російський полон. Після повернення з неволі перебував на реабілітації та нині тимчасово, як каже сам, звільнений зі служби.
Про службу в морські піхоті, ротації у зону АТО та полон військовослужбовець 36 ОБрМП Богдан розповів в інтервʼю Суспільному.
В нашому попередньому спілкуванні ви розповіли, що стати військовим — це мрія вашого дитинства. Чому саме така мрія, чому саме військовим?
Мені з дитинства подобались військові фільми, мені було дуже цікаво грати навіть в комп'ютерні ігри, які на базі військових періодів і часів ще з перших класів школи, я вже розумів, що мені це цікаво.
І зараз ви не уявляєте свого життя без служби?
Я ще не знайшов професії, які б мене чіпляли у цивільному житті. Тобто, що не пов'язано зі зброєю або з виконанням пвнихе задач. Хоча, нема в цьому логіки, бо якось після полону, після таких важких періодів в житті, то люди начебто хочуть якось навпаки відходити від цього, а в мене воно якось працює в іншу сторону.
Ви снайпер? Як ви ним стали? Це також була мрія?
Так. Мені було це дуже цікаво, бо снайпера постійно виділялись з оточення. І тому було велике бажання туди потрапити, але це було дуже важко. Тому що пройти екзамени, пройти "учебку", вивчитись, почати рахувати все це не так вже і просто. Я думав спочатку, що може не вийти, але все одно через моє бажання велике, все ж таки, все вийшло в мене. Більше точної роботи, робота малими групами, але щоб від цього був великий результат, який я сам бачу. Тому я пішов саме у снайпера.
Хто такі снайпери? Я, наприклад, від своїх знайомих знаю, що це дуже важко. Ті снайпери, з якими вдавалось спілкуватись, вони розповідали, що там одне з найважчого — це перебувати довгий час на одному місці. Прямо годинами можна перебувати на одному місці. Я ж так розумію, що там навіть особливо не встанеш, не походиш, не розімнешся?
Звичайно, не те, що встанеш, походиш або ще щось, ти не можеш рушитись, тому що око людини реагує дуже сильно на рух, не на об'єкт, а на рух. Тому малий якийсь рух рукою дуже різкий, дуже впливає на зір. А коли ти ще і з досвідом снайпера, ти дуже на це реагуєш. І тобто на дистанції там 600-800 метрів побачити якийсь рух — це взагалі не важко.
А що найважче в роботі снайпера?
Найважче, мабуть, — це зайняти позицію і мати терпіння, щоб дочекатись пострілу. Найважче мені було, коли був холод, як в Маріуполі, що нам довелося там бути по чотири години на позиції. І сидіти на страшному морозі, в мене навіть пальці вже дубіли. Ноги, пальці і було холодно. Але ти розумієш, що хочеться стати там погрітись руки, але оце цей звичайний рух — це все. Він дуже критичний.
А цілі, вони заздалегідь відомі, чи вони випадкові?
Це по-різному. Коли виконується якесь бойове завдання, то група виїжджає, і насамперед їй кажуть, що вона повинна там робити. Або підтримка вогнева, або штурм буде. Це все заздалегідь видно і все знається. І ми приїжджаємо конкретно з якоюсь там задачею.
Ви кажете "групою". Снайпер працює не сам?
Ні, снайпер працює не сам. В нього завжди є перший і другий номер. Тобто він перший і другий. В принципі, як пише книжка, перший номер — стріляє, а другий номер коректує, тобто він дивиться. Ми працювали як універсал, тобто працює перший, другий — помінялись, ми завжди мінялись.
Моє оточення в роті настільки вже були професіонали, що вони могли приймати рішення і працювати в будь-яких умовах. Тобто, якщо я не можу вистрілити, я можу спостерігати. Так само і мій напарник міг робити, в принципі.
Ви кажете, "як пише книжка"… На цій війні ви більш посилались на базові знання, книжкові чи на власний досвід?
Те, що пише книжка у війни так не працює, абсолютно. Там немає ні моралі, там немає правил, тактик великих. Є дійсно тактики, які книжка може писати, і вони дійсно працюючі, але у більшості випадків, то ні, книжка так не описує, як воно на ділі виходить на війні.
Зараз, як її називають, війна дронів. Чи є зараз місце снайпером на фронті?
Є, але це вже не те, щоб зайняти позицію снайпера — йому треба спочатку перед тим, як зустрітись з ворогом, побачити рій дронів. І це дуже зараз важко, тому що так просто нарядитись у кікіморумаскувальний костюм, який допомагає військовим залишатися непомітними у найрізноманітніших умовах ту ж саму — зі сторони тебе не видно, але не з повітря. І, щоб дістатись до позиції і, щоб побачити ворога, тобі треба ще нормально побігати, прислухуватись.
Відхід на Азовсталь. Він був єдиним виходом в тій ситуації, як ви вважаєте?
Піти на Азовсталь — це ти все одно будеш в кільці, в котлі.
Тобто виходити на прорив, як зробили це ми, це також тупо. Взагалі тупо потрапити в кільце в оборону, в котел. Але в тих обставинах, я не знаю чому, але більше шансів, щоб вижити, або хоч якийсь малий шанс був вийти з того котла — це тільки прорив.
План був спочатку, що ми будемо пішки після підбиття техніки, якщо ще, звичайно, залишимось живими, то ми складемось малими групами і будемо виходити пішки.
Коли зрозуміли, що не пройшли?
І коли прорив почався, ми проїхали якийсь час і почались обстріли. Це дуже важко, бо робити другий прорив після першого, коли він не вийшов — це тупо, коли ти знаходишся в таких обставинах в котлі, то тобі треба чіплятись за можливі вижити, вийти. А в полон взагалі не хотілось, будучи снайпером, абсолютно.
А в той момент, коли вже потрапили в полон, які були думки? Ви вірили в те, що ви ще повернетесь додому?
Те, щоб в історії снайпера взяли в полон і він вийшов живим — я таке навіть не чув. І для мене це було на межі фантастики. Страху не було, але психіка перейшла в інший рівень, що вона задавала завжди питанням: "Цікаво, а що далі?" Ти коли пройшов якийсь етап, вижив там в сьогоднішній день, ти зранку прокидаєшся, типу, "Цікаво, а що далі?" І оце "цікаво, що далі, наскільки вистачить тобі вижити" — день, два, тиждень, місяць.
Вони швидко дізнались, що ви снайпер?
У нас підрозд, ніхто це не приховував. Не було таких, хто казав що я не снайпер. Ніхто не бачив в цьому якогось сенсу.
Це якось змінювало їхнє ставлення до вас?
Звичайно, це як ласий шматочок, чують слово "снайпер", то тебе одразу беруть в сторонку, як на найсолодше останнє місце. Тому звичайно було важко і перші "отримували" одразу снайпера.
Хлопці і дівчата звільнені, з ким спілкувалися, вони розповідають, що умови утримання в різних колонах вони різні, по-різному ставляться. Де довелось перебувати вам і як ставились?
Весь цей час я був в Сумській області. І в цей час там було дуже погано в плані ставлення, їжі — абсолютно усіх умовах. Не можеш подивитися у себе в камері в небо просто, тому що за це ти також отримував, скажемо так, "по шиї". Заборонялось навіть через решітку дивитися в небо. Ти не бачив нічого нижче неба, але це також заборонялось. Просто тиск на психіку людини. Коли ти розумієш, що тобі нічого не дозволено — не сидіти, не лежати, просто стояти, навіть рухатись не можна. І в туалет також тобі не можна ходити. Ти просто стоїш, як вкопаний і все.
Важче, я так розумію, був саме моральний тиск, ніж фізичний?
Морально це було дуже важко, коли в тебе кожен день, як один, і кожен день тобі нічого не дозволено. Кожен день тебе знищують різними приладами, різними предметами. І ти прокидаєшся вранці, ти розумієш знову. І знову появляється оце слово: "А що далі, скільки це ще буде продовжуватись?". Якщо б зараз мені сказала людина, що прожила те саме, що прожив на даний момент я, я б йому не повірив, якщо б я це сам не побачив. Нереально людині вижити в таких умовах. Перейти війну, полон, будучи снайпером і повернутись додому.
Ви рахували, скільки днів ви провели там?
Нічого я не рахував, старався прожити день і не думати про завтрашній. Уявляв це як міні-гру, яку треба пройти одним рівнем. Один день — це один рівень. Треба просто пройти, якщо його пройшов, завтра можеш щось буде краще. І з цим, з цією надією, що завтра буде краще, ти проходив з кожним днем більше рівнів. І, як бачимо, гра закінчилась ця.
Що за період вашого перебування в полоні ви змогли для себе зрозуміти про тих, з ким ми воюємо зараз?
Вони дійсно не люди. І те, що вони роблять, і їхнє мислення, вони реально не люди. Вони ще досі думають, що ми їмо російських дітей, розумієте, що наскільки там все печально стосовно цього. Це реально промиті мізки дуже сильно. У людей находили татуювання, які не пов'язані ніяк з нацизмом, але вони все одно там бачили, бо хотілось якось "доколупатись" до людини. А в мене навіть питання таке було: "А що ти робив в 2014-му році. На Майдані був?" Я кажу: "Та да, був, 13 років мені було, мені до 21:00 додому треба було, а я в Київ з Кривого Рогу поїду на Майдан". Ну за цей язик мій я теж отримав нормально. Тому так, там дуже люди "прошиті". І до того ж — ми всі нацисти тут, не тільки військові, ви теж нацисти, щоб ви розуміли, всі нацисти абсолютно, ми всі підтримуємо Германію, Адольфа, ми всі це підтримуємо. І у кожного у нас дома книжка є "Майнкампф" Адольфа Гітлера.
І портрет Бандери?
Звичайно, на найвиднішому місці.
То судячи з вашої розповіді, я так розумію, що ви ще із сарказмом іноді їм відповідали.
Коли, знаєте, перший період люди, які тільки потрапили в полон, "огризались" на них. Потім мораль настільки вони вже вбили, що ти вже просто відчуваєш себе ніяк. Ти голодний, ти хочеш їсти, тобі холодно, бо вони відкривали вікна, на вулиці вже "мінус". І ти просто мерзнеш, ти голодний, холодний, худий вже. Тобі вже нема ні сил, нічого вже, просто щось там відповісти якось дико. Та це страшно, бо ти щось скажеш, тебе одразу забивають, бо ти просто є. А тут ти ще щось ляпнеш, а вже потім, через якийсь час, ти вже якось відповідаєш. Хоч ти вже отримуєш, а тобі вже байдуже, чи що. Вже починаєш відповідати сарказмом. Що б ти там не сказав, над тобою все одно буде знущатись. І ти все одно отримуєш те, що вони хотять. Ти навіть, якщо все правильно будеш казати, робити, як вони кажуть, ти все одно отримуєш, бо ти все одно не подобаєшся. Ти не подобаєшся їм ніяк.
У вас виходить ще й комбо, бо я знаю, що також хлопці розповідали, що до морпіхів ставляться дуже погано.
Так, морпіхів, "Азову". До снайперів виходить подвійне, а якщо "Азов" і снайпер, то ти взагалі "бігмак-меню". То, в принципі, з морської піхоти снайпера, або ти там якоїсь азов і снайпер, то це, ну Я розумію, що шансу вижити дуже замало.
А було щось, що морально тримало вас?
Морально? Морально ми підтримували один одного. Ми знаходились по чотири людини в одному приміщенні. Ми розуміли, що ми знаходимося в полоні і ми знаємо, що з нами відбувається. Але ми ще більше розуміли, що нашим рідним важко, тому що вони не знають, що з нами і де ми. Вони так само не знають. Тому ми розуміли, що їм важче. І щоб як ми розуміли, що нас вдома чекають, і тому воно ще підтримку давало.
Тоді, коли вас везли на обмін, ви розуміли, що це обмін, чи можливо думали, що кудись перевозять, міняють місце?
Ні, ми розуміли, бо за день до того, як ти їдеш, тебе вже не чіпають. Ти вже просто існуєш і зайвий раз тебе не чіпають. Просто не знаходиш собі "пригоди на сраку": живеш, читаєш книжку, ще щось. І тебе не чіпають, а потім відкривається камера і тобі кажуть: "Прізвище і пішли". Тобі нормально дали в душі побути, не хвилину в холодній воді і вибіг, а вже нормально. "А вам не гаряче? Все нормально там? А бритву давайте вам дамо". Не знаю, коли я їхав додому, в мене було начебто відчуття не радості, це не було відчуття, це була відсутність відчуттів. Ти не відчуваєш страх, радості, ти нічого не відчуваєш. Тобі мозок каже, що "Нарешті я їду додому". Просто може через те, що ти дуже перебував довго в таких обставинах і мозок і психіка не розуміють, що ти з них виліз. Тому, мабуть, воно так і спрацювало. Але коли я вже вийшов, і я дивлюсь, що небо, трава, все росте, все є, і ти цього не бачив там три роки, а тут ти це бачиш, типу, і дуже багато інформації іде, і ти її стараєшся якось переварювати, бо це важко, ти цього всього не бачив. Ну, типу, що для людини, звичайно, це норма побачити дерево для тебе все вже, ти дивишся, думаєш, нічого собі. І там все роздивляюсь, все цікаво. Тому я був, скажем так, трошки закритий.
Відтоді вже були моменти, коли вдалось відчувати?
Так, вже коли приїхали на реабілітацію, вже лікарі нас обстежили, ми вже розуміли, що ми вдома, телефони дали, починаєш мамі дзвонити, всім, думаєш: "Все, живий".
Було щось, що вас здивувала після повернення. З того, що відбувалось, можливо, на фронті з цивільними.
Так, здивувало, що на фронті дуже багато що просунулось. Ці дрони, тобто в нас в нашу війну ще таке було, але їх було дуже мало. Якісь скиди працювали, це було дуже мало, а тут вже і FPV і пішло-пішло. А ти думаєш "Нічого собі".
Як ви зараз фізично? Ваша реабілітація ще триває?
Ні, реабілітацію я закінчив в умовах цивільного життя, я вже звик. Я не відчуваю, що я виділяюсь або моральної важкості в суспільстві. Звичайно, ти вже не будеш таким, як раніше там. Але став, скажімо так, більш спокійним. В тебе вже доросла мораль прийшла уже набагато в меншому віці і в тебе цілі інші, в тебе погляди інші.
А плани на майбутнє будуєте?
Так, будую. Тільки також на службі. Сказати де саме не можу, але буду продовжувати військову діяльність.
Шість років вашого життя з 24 — це війна, полон і це все одно не відняло у вас мотивації. Як ви гадаєте, як мотивувати людей зараз, громадян України, ставати на захист Батьківщини, вступати до Збройних Сил?
Розумієте, що я застав у 2019 році, коли ще молодий, пішов в армію і маршрутчики казали: "Хто тебе примушував". Інші казали: "Коли прийдуть до мене додому, я піду". А потім, коли прийшли додому, всі поїхали в Польщу полуницю збирати. Якось дуже дивно — спочатку ти казав інше, а коли прийшли до тебе додому, ти поїхав кудись закордон. Бо там мир. Як мотивувати наше цивільне життя? Та я не знаю. Вийдете на вулицю, спитаєте у людей, які навіть не знають, що війна. Вони не знають, що відбувається зараз на Покровському напрямку. Вони нічого не знають абсолютно. Вони цим не цікавляться. У нього — пожити, попити, поїсти, погуляти і все. "Шахед" летить, та він собі сидить, грає. Ну, "шахеди" не літають. Або написати в ДТЕК: "Які ви там нехороші люди, бо світла немає". Він не розуміє, що немає світла не через ДТЕК, а через війну. Воно дурне, воно саме не знає, що воно хоче. Це просто овоч, який сидить дома і не хоче захищати свій рідний дім. Тому я не знаю, як боротись з цим суспільством. Але дуже вдячний людям, які допомагають ЗСУ, допомагають якимись фінансами, волонтери. Це люди, на яких і тримається все, що зараз є. Ця багаторічна війна, яка тримається на цих розуміючих людях, які допомагають нашій армії, яка стоїть на обороні.
Але ви вірите в те, що в нас є шанс?
Шанс на що? На те, щоб вистояти. Звичайно, якщо ми тримаємося. На все свій час — важко і великою ціною, але, звичайно, є. Ми ж не просто так стоїмо. Якщо б у нас не було ніякого майбутнього, ніяких сил на те, щоб витримати, ніхто б це не робив. А так в нас є діти, у нас є сім'ї, у нас є земля, у нас є майбутнє, то ми для цього ми і стоїмо. Я думаю, і хлопці наші всі стоять, бо інакше ніяк. А куди ми підемо, якщо до нас додому прийшли? Як ті побіжали собі в Польщу або ще кудись, свого синочка віддали в Німеччину. Війна усюди була, і вона усюди тебе наздожене. Куди ти бігти будеш? Ти там комусь зараз потрібен? Я думаю, ні. Нас там таких багато, які їдуть і шукають якогось світлого майбутнього, але ти там все одно чужий. Твій дім тут, люди твої тут, які б вони не були, але вони тут. І тому куди бігти? Треба просто брати і захищати своє і все. І коли люди це зрозуміють, тоді вони і отримують цю мотивацію, що треба не бігти, а треба брати і йти боронити. Ось вся мотивація. А поки люди не зрозуміли, то ви їм ніяк в цьому не допоможете.
Слідкуйте за головними новинами Миколаєва та області у WhatsApp, Telegram, Viber, YouTube, TikTok, Facebook та Instagram.
