Ірина Панасюк з 2015 року служить у патрульній поліції Львівської області. А влітку 2024 року вона вирішила поїхати у зону бойових дій. Зараз Ірина служить у роті аеророзвідки, а її чоловік — у лавах 80 окремої десантно-штурмової Галицької бригади.
Більше про роботу у патрульній поліції та службу на фронті Ірина розповіла в інтерв’ю Суспільному.
В ніч на 24 лютого 2022 року старшу інспекторку роти тактико-оперативного реагування управління патрульної поліції у Львівській області Ірину Панасюк терміново викликали на роботу.
"Нас тієї ночі кілька разів підіймали по тривозі. Я до останнього не вірила, що буде велика війна. Ну, бо не може у XXI столітті статися така війна", — каже вона.
Тривоги додавало й те, що її коханий чоловік, десантник 80 окремої десантно-штурмової Галицької бригади, перебував у Гостомелі й перші два тижні Ірина не знала нічого про його долю.
"Ми патрулювали місто. А також допомагали переселенцям. Тоді дуже багато людей було на вокзалі. Мами з дітьми, вони не знали що робити, куди їм рухатися", — розповідає патрульна.
Згадує, що тоді намагалися відволікати та розважати дітей, показували їм патрульні машини, пригощали смаколиками, які завжди мали в авто.
В патрульній — з першого дня
Ірина прийшла служити у патрульну поліцію у 2015 році. Тоді дівчина щойно завершила навчання в університеті, здобула фах юриста і готувалася піти працювати у суд секретарем судових засідань. Проте, дізнавшись про набір у новостворений підрозділ патрульної поліції, вирішила спробувати свої сили там. Конкурс був жорсткий: 30 людей на одне місце.
"Бувало таке, що я їхала додому в електричці після одного відбору, а мені приходило вже повідомлення зі запрошенням на інший", — розповідає вона.
У 2018 році у патрульній поліції створили новий підрозділ – тактико-оперативного реагування (ТОР). Дівчина вирішила, що її місце саме там. І вона стала однією з трьох дівчат зі Львова, які склали всі необхідні тести й долучилися до цього підрозділу.
"Мені захотілося чогось нового. Я побула три роки на лінії та вирішила спробувати. Готувалася серйозно, ходила в спортзал, займалася кросфітом. Та й пройшла. Важко було", — розповідає вона.
Тоді ж побратими дали їй позивний, яким вона користується й досі — "Валькірія".
"Хлопці жартували до мене: "Наша "Валькірія", наш воїн". Так воно й залишилося. Якби я зараз собі обирала, то вигадала б щось коротше", — каже Ірина.
Польоти "Валькірії"
Влітку 2024 року Ірина виявила бажання поїхати в зону бойових дій. А за чотири дні отримала відповідь, що її відібрали до роти аеророзвідки зведеної стрілецької бригади "Хижак".
"Бажання поїхати на війну у мене було давно. Але чоловік мене переконував, що хтось мусить залишитися вдома, вирішувати домашні справи. Ми завжди про це сперечалися. Але настав момент, коли я вже не можу сидіти на місці, я відчуваю в собі цю потребу", — говорить вона.
Чоловіку Ірина повідомила відразу. Він допоміг їй зібратися та дав настанови. Адже має чималий бойовий досвід. Вже перебуваючи у зоні бойових дій, вона дослухалася до порад коханого.
"Мама спочатку плакала. Вона не розуміла, як це поліція може воювати. Тому що у багатьох українців таке стереотипне бачення: вони думають, що поліція не воює. Хоча тисячі поліцейських на фронті", — каже "Валькірія".
Вже перебуваючи у зоні бойових дій, вона писала мамі, що не хворіє, добре їсть, відпочиває і хвилюватися за неї підстав нема. А тим часом опановувала нову для себе спеціальність.
"Перші польоти завжди цікаві. Але тренувальні польоти дуже відрізняються від бойових. Було страшно при посадках дроном в дерево вдарити чи ще щось. Бо досвіду не так вже й багато", — каже патрульна.
Свій перший бойовий виліт запам’ятала добре. Адже літати їй довелося вночі.
"Я відчувала себе максимально впевнено. На навчаннях мені все вдавалося. Мені здавалося, що я все вмію. До того моменту, поки я не зрозуміла, що це велика різниця – літати на навчаннях та літати на бойових. На бойових є дуже багато нюансів, які треба знати й враховувати", — розповідає Ірина.
Освідчення на висоті у 65 метрів
Зі своїм чоловіком Ірина познайомилася під час виконання службових обов’язків. Кілька років тому підрозділ ТОР виїжджав на охорону приміщення Львівської міської ради. А Володимир тоді працював у міськраді.
"Я майже кожного дня виходила туди на охорону. Бачила його. Згодом почала вітатися. Сиділа в авто, дивилася через вікно і говорила: "Який гарний хлопець". Мій командир каже: "Зараз я все вирішу". Пішов і приніс мені його номер телефону", — розповідає Ірина.
Володимир пригадує, що навіть не здогадувався в той момент, що подобається цій дівчині.
"Я стояв на вході на вулиці. Йде Іра й махає мені. Я озирнувся чи хтось є за спиною. Там не було нікого. То ж махала вона мені. Я привітався. Через деякий час до мене підійшов командир патрульної та взяв мій номер телефону. А ввечері прийшло повідомлення від Іри", — каже чоловік.
Через три місяці після цього Володимир підписав контракт з 80 ОДШБр. І закохані бачилися дуже мало. Десантник служив у районі Станиці Луганської та Щастя.
Освідчувався коханій він у Львові. Ірина каже, що це було дуже романтично. Чоловік запросив дівчину на побачення на Ратушу. Сказав, що є можливість пофотографувати гарні краєвиди ввечері.
"Я очікувала, що він освідчиться. Через справи трохи затрималася. Його друзі вже нагорі облаштували містечко, занесли туди букет квітів та обручку й сховали. Це вже була десь десята вечора, коли я прийшла. Піднялися, я зазираю за кут – там нема нічого. Отже, не буде освідчення. Ну то дивимося на нічне місто. Раптом десь пропав мій коханий. Я зазираю за інший кут Ратуші, а там вже він стоїть на коліні, навколо нас – свічки, квіти. Потім він казав, що не залишив мені варіантів сказати "ні", – розповідає Ірина.
Зараз патрульна перебуває на одному напрямку, її чоловік – на іншому.
"Намагаємося переписуватися часто. Зараз мені легше морально, ніж коли я була тут, а він – там. Було дуже багато самонавіювання, особливо, коли він не виходив на зв'язок. Тоді для мене було пекло. А коли ти перебуваєш у зоні бойових дій, ти знаєш, що відбувається, ти розумієш, що не треба себе так накручувати. І я також чимось зайнята, а це – відволікає", — каже Валькірія.
