22-річна Орися Дідич підписала контракт зі Збройними силами України у лютому 2024 року. Дівчина служить у десантно-штурмових військах.
Мама Орисі — волонтерка Уляна Дідич розповіла Суспільному про вибір доньки та волонтерську діяльність її родини.
Орися разом з двома своїми сестрами виросла у родині волонтерів Уляни та Богдана Дідичів. Війна для них розпочалася з 2014 року, коли батьки почали активно допомагати українським військовослужбовцям. А діти увесь час перебували з ними у волонтерському складі, чули розмови про потреби військових та знайомилися з військовослужбовцями.
24 лютого 2022 року Уляна разом з двома молодшими доньками перебувала вдома. Про повномасштабне вторгнення їм повідомила старша донька, яка мешкає вже окремо.
"Орися відразу проінспектувала все, що у нас є, і кинулася докуповувати дещо. В першу чергу корм для тварин та переноски. Переглянули по базових продуктах. Друзі та знайомі пішли у військкомат. А ми включилися у волонтерство", — розповідає мама військовослужбовці.
Буквально через день почали організовувати логістику волонтерки, яка йшла з-за кордону. Думки про те, щоби зібратися і виїхати за кордон, навіть не виникало.
"Молодшій на той момент було 16 років, середущій – 20. Трошки хвилювалася, що старша не з нами. Але вона винаймала у Тернополі будинок з великим сухим підвалом. І там організували перевальну базу для переселенців. Там можна було поспати, відпочити та їхати далі. Бо з Києва вже дороги не було, їхали через Тернопіль", — згадує Уляна.
Молодша донька ще навчалася у школі й долучилася до волонтерства там. А середуща, Орися, завершувала навчання у коледжі та почала допомагати мамі. Вони разом возили автомобілі для захисників в район Запоріжжя та Соледару.
"Вона була моїм водієм. Я увесь час мусила бути на телефонах, координувати різні речі. Дуже важко їхати за кермом, коли ти увесь час на телефоні", — каже мама захисниці.
Про те, що дівчина має намір долучитися до Сил оборони, мама зрозуміла у 2022 році. Орися входила до складу збірної України зі стрільби з лука. І коли спортсмени виїхали до Польщі, дівчина відмовилася їхати з ними.
"Вона їздила туди на змагання, їздила за кордон за автомобілями для ЗСУ. Але постійно там жити не схотіла", — говорить Уляна Дідич.
В Україні Орися навчалася на курсах такмеду, увесь час спілкувалася з друзями, які вже мобілізувалися.
"Було зрозуміло, що вона готується. Це було якраз на її день народження. Я приїхала з чергової волонтерської поїздки. Вона підійшла і сказала: "Мам, я остаточно визначилася, я йду служити". Я б могла її відраджувати, переконувати. Але я знаю свою дитину: вона дуже категорична. Вона б все одно б зробила по своєму", — розповідає мама.
Тому Уляна допомогла доньці потрапити на ще одні курси тактичної медицини, які проводила Ірина Клейменова, а також почали обирати підрозділ, з яким Орися підпише контракт.
"Питали знайомих, які вже служать; рекомендували нам адекватне командування. Донька обирала між ДШВДесантно-штурмові війська Збройних сил України та ССОСили спеціальних операцій Збройних сил України. Коли вона вирішила, що хоче в ДШВ, то зрозуміла, що їй треба підтягнути фізичну підготовку. Кілька місяців активно ходила в тренажерний зал та бігала", — каже Уляна.
Потім була співбесіда з майбутнім командиром, наслідком якої стало відношення з частини. З тим відношенням дівчина пішла в ТЦК, яке скерувало її на медкомісію. Через місяць Орися стала військовослужбовицею десантно-штурмових військ.
До ТЦК її привезла мама. Згадує, дорогою жартували.
"Зараз, аналізуючи цю подію, я розумію, що ні для кого це не стало несподіванкою. Це колись мало статися", — каже мама.
Під час проходження базової військової підготовки дівчина познайомилася ще з кількома такими ж відчайдушними подругами. У розмовах з мамою казала, що дуже сильні фізичні навантаження, що важко. Але при цьому була настільки радісною та задоволеною, що мама розуміла, що донька зробила правильний вибір.
"Пізніше я говорила з інструктором, він казав, що у тому наборі були супермотивовані дівчата. Всі інструктори мали бойовий досвід; перебували на етапі відновлення після поранень та планували повернутися у свої підрозділи. Тому донька мала у кого вчитися", — каже Уляна.
За місяць Орися вже була в зоні бойових дій як оператор FPV-дронів.
"Як я це сприйняла? Я з 2014 року з військовими. Я знала, куди вона йде. Вона не йшла туди в штабі сидіти", — говорить мама десантниці.
Зараз дівчина бере участь у бойових діях: літає на FPV, їздить як водій або як штурман; добре вміє читати карти. І не бачить свого життя поза армією.
"Вона виросла в цьому. Вона знайшла своє. Вона реалізовується. Вона знайшла те, що хотіла. У неї з’явився вогник всередині. Їй подобається там все", — резюмує Уляна Дідич.
