Інна Лазуткіна мешкала у місті Гола Пристань Херсонської області у будинку, який звів її тато ще до її народження. А коли окупанти підірвали Каховську гідроелектростанцію, їй довелося рятуватися з затопленої будівлі. Потім був важкий виїзд через територію Росії в Європу. І попри те, що вона могла залишитися за кордоном, жінка повернулася в Україну. З собою вона мала пакет з ліками та документами, а з речей — тільки те, що було на ній.
Про це вимушена переселенка Інна Лазуткіна розповіла Суспільному.
Схований український прапор
Інна Лазуткіна працювала у місті Гола Пристань у філіалі відділення гемодіалізу Херсонської обласної клінічної лікарні сестрою-господинею та мешкала у приватному будинку, який колись збудував її батько, мала невеличкий городик. Каже, що не вірила у повномасштабне вторгнення.
«Я сподівалася на перемовини. Це ж XXI століття, можна ж домовитися. Я війну не очікувала», — каже вона.
Напередодні вторгнення, 23 лютого, жінка була на роботі допізна. А наступного дня, 24 лютого, мала намір відіспатися та зайнятися домашніми справами. Але зранку її збудив дзвінок від доньки.
«Каже: "Мама, почалася війна". Як я сіла на ліжку, так і сиджу, не знаю що робити. Тиск підскочив, розумію, що треба взяти якісь ліки. В голові як в тумані», — згадує Інна.
І додає, що вторгнення відбулося так швидко, що ніхто нічого не зрозумів.
«Склалося враження, що рашисти з Криму до Херсону на місцевому автобусі приїхали. На Антоновському мості вже бої йшли. Я вийшла з будинку, мої сусіди теж повиходили, розмовляємо. Сусіди кажуть, що вранці бачили, як летіли російські гелікоптери й бомбили територію навколо нашого міста», — розповідає переселенка.
Попри нерозуміння ситуації, за її словами, мешканці сподівалися, що війна триватиме недовго. Але Інна про всяк випадок поповнила свій запас ліків та деяких продуктів.
А за три дні в місто Гола Пристань зайшли російські окупаційні війська та зайняли територію санаторію, який розташований прямо за парканом будинку Інни.
«У нас вдома був український прапор на довгому держаку. Ми його кожних свят виставляли у себе на подвір'ї. Коли нас попередили, що рашисти зайдуть у місто, ми його спакували та закопали. Так само заховали баночки з-під "бандерівської" кави, яку привозила нам донька, та її книги патріотичної тематики», — говорить жінка.
Життя в окупації
Інна спостерігала, як за парканом подвір'я, в якому вона виросла, почала господарювати росгвардія, бачила автозакиАвтозаки — спеціальні автомобілі, призначені для перевезення ув'язнених, підозрюваних, обвинувачених або затриманих осіб., як там складали зброю, стояв БТРБТР — бойова броньована машина підвищеної прохідності..
Місцеві мешканці познімали всі таблички з назвами вулиць та вказівниками, аби окупанти, які використовували карти зі старими назвами, не могли зорієнтуватися на місцевості.
Відділення гемодіалізу у Голій Пристані працювало аж до 1 листопада 2022 року, поки були необхідні препарати. Хоча пацієнтам треба було отримувати процедуру через день, дехто з них залишався жити в лікарні, бо добратися в інше окуповане місто чи села й повернутися було важко.
«Казали, що рашисти приходили до нашого керівництва. Але у відділення до нас не приходили. Ми тільки бачили їх через вікно. Ми тільки повідключали пацієнтів від апаратів, визираємо у вікно, а ті бігають там з автоматами. Кажемо пацієнтам: "Сидіть тихо"», — згадує жінка.
Вперше ракета прилетіла у місто 7 травня 2022 року.
«Вона прилетіла за дві вулиці від нашого будинку. Так шандарахнуло. Я думала, що це прилетіло в санаторій на них. Я аж зраділа, що це почалося визволення. Я думала, хай попаде у наш будинок, хай його розвалять, але хай вцілять по них. Бо їх там було так багато!», — розповідає Інна.
І додає, що кожного дня сподівалася, що ось-ось українські оборонці розпочнуть наступ та вона дочекається визволення. Особливо ця надія зросла, коли визволили Херсон.
«Насмажу пиріжки та кажу: "Ось би наші зараз прийшли, я би вийшла на вулицю та їх пригостила. Чи борщу зварю та мрію, щоби прийшли наші, а я би їх погодувала". Сусідка каже: "А я тримаю шоколадку для наших військових"», — розповідає жінка.
Пізніше в санаторій таки прилетіла ракета. Переселенка каже, що це російські військові вцілили у своїх.
«З листопада вони почали нас обстрілювати як за розкладом: пів на 11 вечора, пів на третю ночі, пів на шосту ранку. Ми вже ставили собі будильники та чули як повз нас їде якась техніка. На слух рахували вильоти», — говорить вона.
Під час обстрілів міста Інна ховалася у маленькому підвальчику у господарській прибудові на своєму подвір'ї.
«Там навкруги полички з запасами їжі. І є невеличкий простір, може метр на метр. Покидала туди старі речі, лавочку поставила. Поодягала на себе всі можливі теплі речі. Зранку вилізли з підвалу, а на вулиці — мінус 10», — згадує жінка.
З їжею ставало все сутужніше, доїдали свої припаси та сподівалися на урожай з городу. Переселенка категорично відмовилася отримувати російський паспорт, тож доступ до тих благ, які мали власники такого документу, вона не мала.
Підрив Каховської ГЕС
6 червня 2023 року російські окупанти підірвали Каховську гідроелектростанцію.
«Я вже не ходила на роботу та займалася тільки городом, де я вирощувала все. У нас ріс кущ фініків, я взяла оприскувач, бо там уже впала гусінь. На вулиці вже стояло кілька сусідів. Одна мені каже: "Підірвали Каховську ГЕС". Я пам'ятаю, що мої мама та бабуся казали, якщо прорве Каховка, то нас затопить», — розповідає Інна.
Вже на вечір того ж дня вода почала підступати до осель Голої Пристані.
«Я почала готувати вечерю. Коло нас неподалік проходить центральна дорога, там їздять машини. І тут я чую, що вони їдуть по воді», — каже вона.
Один з сусідів почав підгортати землю, бо думав, що води буде небагато й він зможе її скерувати подалі від будинку.
«Ще з листопада 2022 року у мене була зібрана сумка з ліками та документами. Рашисти ще тоді попереджали, що нас будуть депортувати з міста. Я забрала сумку та нашу вечерю й полізла на горище. А сусіди мої пішли ночувати у свою хату», — говорить жінка.
Згадує, що вода почала прибувати стрімко, течія була сильною, а сама вода — холодною.
«Я бачила, як вода підходила до будинку, затоплювала будинок. Сиджу на горищі, а нас обстрілюють. Спочатку я в підвалі ховалася, тепер через них сиджу на горищі й нас обстрілюють далі. А серед ночі чула як саманні хатиСаманні хати — це житлові будівлі, стіни яких виготовляють із невипаленої суміші глини, соломи, піску та води. почали розвалюватися. Не бачила, але чула. Десь під ранок чую як сусід кричить: «Можна до вас?». Та звісно, що можна. У них хатка низенька, саманна. Сусід посадив на плечі дитину, потім жінку приніс. Вони мокрі всі, я дала їм свої речі, полягали спати. Ми думали, що дня три посидимо й вода відійде», — каже вона.
Але наступного дня, ближче до вечора їх забрали.
«Хоча наша хата кам'яна, але течія була дуже сильною. Я боялася, що й нашу хату знесе, а у нас дитина. Ми почали кричати. Десь за годину ми бачимо, що по дорозі, там росли дерева, то ж ми знали де дорога, пливе великий рятувальний човен», — згадує Інна.
І додає, що тоді на порятунок повиходили чи не всі рибалки, які мали човни. Зрештою, їх переправили на інший кінець міста, якого не зачепила повінь. Там мешканці ділилися їжею, теплими речами, ковдрами, організували їм нічліг.
Більше жінка у своєму будинку не була. Коли вода перестала прибувати, люди позначали межу й щодня ходили перевіряти як вода відходить.
«Першого дня, коли нас врятували, ми раділи, що ми живі. Потім ми сподівалися, що вода відійде і ми повернемося додому. Але вода дуже повільно відходила, в день, може, сантиметрів на три-п'ять. Обстріли продовжуються. Рашисти починають виганяти людей з хат, які залишилися. На третій день я не витримала, вилізла на дах, спіймала мережу Київстар та додзвонилася до дітей. Кажу: "Вивезіть мене звідси. Хати нема, роботи нема, продуктів бракує, я не піду отримувати російський паспорт"», — ділиться вона.
Доньці Інни вдалося знайти перевізника та оплатити її переїзд в Європу.
Вирватися з окупації
Але виїхати з окупації виявилося нелегко. Перевізник, з яким було домовлено, їхав зі Скадовська. А туди ще треба було добратися. За проїзд таксист запросив шість тисяч рублів. У жінки рублів не було, але сусіди допомогли та зібрали потрібну суму.
«Їдемо через блокпости. А у нас — українські паспорти. Один пост запам'ятався. Навкруги кущі. Він дивиться на нас і каже: "Ждуни?". А я думаю, що зараз нас розстріляє, в кущі кине та й по всьому. Ні, кажу, будинок затопили, нам жити нема де. Говорю з ним російською і боюся якесь слово українською сказати», — згадує Інна.
Та додає, що коли виходила у місто, то добирала одяг так, аби не було жовтих та блакитних кольорів. Понад те, за її словами, вона стежила, щоби на шворках у дворі не опинилися випадково поряд жовта та блакитні прищіпки, бо над їхнім двором увесь час літав дрон. А за таке вільнодумство вона могла потрапити у катівню.
Зі Скадовська маршруткою жінка добралися у Крим.
«Там був перший пункт пропуску. Нам дали анкети заповнювати, в яких питали, чи є у мене родичі в Україні, чи підтримую я СВОСВО — абревіатура від терміна «спеціальна воєнна операція», пропагандистський евфемізм, який використовує керівництво Росії для офіційного позначення повномасштабного вторгнення в Україну, що розпочалося 24 лютого 2022 року.. Взяли аналіз ДНК. Питали, куди я їду. Мене попередили, щоб всім казати, що я їду до дітей у Варшаву, щоб ні за яких обставин не зізнавалася, що повертаюся в Україну», — говорить вона.
На наступному пункті перепуску забрали паспорти й заводили на чергову перевірку.
«Мене розпитували, де діти. Один питає та знімає відбитки пальців, інший поруч сидить: "Чому ви виїжджаєте, що сталося?". Я відповідала, що дім під водою, а діти мешкають у Варшаві. Тоді питали чи володіють діти російською. Тут нас, на щастя, теж пропустили», — згадує Інна.
Ще шість годин довелося чекати на автобус, падав дощ, всі послуги тільки за рублі. Далі була дорога на пункт перепуску Росія-Латвія.
«Це був полудень. Спека неймовірна, сховатися нема де. Нам сказали поділитися на групки по 10 осіб. Я була в другій десятці й ми зайшли аж пів на десяту вечора. На російський кордон, на пропуск. Наші речі просвічували. Мене питають: чому у мене так багато ліків? Кажу, що маю проблему з тиском. А я набрала ліків, бо знала, що можна потрапити під обстріли, то може треба буде. У мене в сумці тільки ліки та документи. А далі перевіряють паспорти. І там сидить один, він мені нагадав фашиста з фільмів. Дивиться в паспорт хвилини дві. А я стою та в очі йому дивлюся», — розповідає переселенка.
За пів години паспорти біженцям повернули й вказали шлях до кордону з Латвією.
«Я йду і мені хочеться співати. Тільки ми перейшли кордон, люди почали голосно говорити, сміятися, щось одне одному розповідати. За пунктом пропуску вже чекають волонтери з їжею, кавою, чаєм. Дали мені супчику, ми поїли. Це була четверта година ранку 15 червня», — каже Інна.
Всього дорога з окупації до Європи тривала п'ять діб.
Хочу додому
Ще чотири доби жінка добиралася з Латвії до українського кордону, щоби повернутися в Україну.
«Ми їхали Європою як нормальні люди. Ми могли зайти й купити собі їсти, розрахуватися карткою. Бо там, в Росії, ми не могли скористатися своєю платіжною карткою», — говорить жінка.
І додає, що залишитися в Європі не захотіла.
«Мені комфортно жити в Україні. Я ніколи туди не хотіла. У мене навіть закордонного паспорта ніколи не було», — каже вона.
У Львові на неї чекала донька, яка придбала для неї речі. Через тиждень Інна ухвалила повернутися в Херсон.
«Там через річку — моя хата. Я хочу додому», — пояснює жінка.
У Херсоні вона повернулася на роботу у лікарню, почала працювати молодшою медсестрою у кардіології. Щомісяця видавали пайки з їжею та речами особистої гігієни.
Але у лютому 2024 року Інна приїхала до доньки до Львова у гості. Й залишилася тут.
«Я думала, погостюю тиждень-два та й повернуся. Але Херсон знову почали обстрілювати все дужче та дужче. Тож я й залишилася», — каже вона.
Почала шукати роботу. Спочатку працювала на кухні, але коли стало важко, то змушена була звільнитися. Тоді звернулася до Львівського міського центру зайнятості, де запропонували прийти на швидкі співбесіди у межах програми «Досвід має значення». Так і вдалося знайти нову роботу.
«Я прийшла. Два з половиною дні мене вчили. Потім я склала тести на 12 балів. І все. Я тепер там працюю. Підприємство оплачує частину обідів, автобус привозить на роботу й привозить з роботи. Мені все підходить. І мені кажуть, що я добре працюю. Я дуже задоволена», — каже жінка.
