Львів’янин Юрій Брянчик на власному прикладі навчає цивільних спілкуватися з ветеранами. Адже не всі здогадуються, якщо людину у громадському транспорті чи на вулиці може раптово почати судомити, пропадає здатність говорити й хитає з боку в бік, то це може бути наслідком важкої контузії. Також, за його словами, люди не знають, як себе поводити в цей момент і чим можна зарадити ветеранові.
Про це Суспільному розповів ветеран 24 окремої механізованої бригади, волонтер та координатор ветеранського крила ГО "Захист держави" Юрій Брянчик.
Мамине серце
У 2014 році Юркові було 19 років, коли він вирішив підписати контракт із Збройними силами України.
"Прийшов у львівський ТЦК, мені дали скерування і я поїхав сам у частину. Я там нікого не знав. Приїхав і сказав: "Я хочу з вами служити". В той момент перший штурмовий батальйон їхав на Схід. Мені сказали: "Маєш два тижні, щоби навчитися стріляти з усього". Мене швидко скерували на полігон, інтенсивно вчили. І я разом зі штурмовим батальйоном 24 бригади вирушаю на Схід", — розповідає він.
Щоби вдома не хвилювалися, юнак сказав мамі, що його взяли на строкову службу і він перебуватиме в частині або на полігоні. Щоправда, старшим братам зізнався, де він є. Навесні 2015 року підрозділ тримав оборону в районі Лисичанська.
"Ми сиділи в бліндажі. Я читав молитовник. Снаряди лягали поруч, нас мало не засипало. В будь-який момент могла статися братська могила. А після цих обстрілів мама телефонує: "Юра, мені щось так на душі неспокійно. У тебе все добре? ". Я кажу: "Так, все добре". Я дивувався як мама відчуває", — каже ветеран.
І додає, що протягом тих трьох років, які він перебував у зоні бойових дій, мама безпомилково відчувала загрозу.
"Мама казала, що їй снилося, де я падаю в якусь яму. Вона пробуджувалася від того і знов дзвонила та питала чи в мене все добре", — говорить Юрко.
Зізнатися мамі, що він перебуває в зоні бойових дій його змусила загибель товариша з села. Тоді мама зателефонувала і розповіла, що юнак загинув під час виходу з Дебальцева. В той момент Юрко вирішив, що його мамі варто знати правду.
"Мама не здивувалася. Вона вже давно здогадувалася, люди в селі їй говорили, що я на війні. Нарешті і я сказав", — каже він.
Врятувати людину
У квітні 2017 року солдата Юрія Брянчика нагородили орденом "За мужність". Нагороду він отримав за те, що врятував життя офіцерові.
За його словами, той день не відрізнявся від інших у зоні бойових дій: щоденні обстріли, щоденні прильоти.
"Зранку я здав свою зміну. Десь о сьомій ранку почався обстріл. До нас заїхали з контррозвідки. Зробили те, що мали зробити. Сіли у свою автівку та виїжджали з нашої позиції. І у задню частину їхнього авто влетів ПТУРПТУР (противотанкова керована ракета) — це . Джип прямо розірвало. У них ще були боєприпаси, вони розриваються", — згадує ветеран.
Каже, що в той час він зміцнився у своїй вірі у Бога й кожен свій вихід на позиції починав та завершував молитвою.
"Я розумів, що цей відрізок дороги прострілюється снайперами. Отже, є ризики, що кожного, хто підбігатиме до цієї машини, снайпер зніматиме. Я вбрав бронік та шолом, взяв автомат та побіг. Біг та молився: "Боже, якщо я вже туди біжу, то врятуй хоч когось у тій машині, щоби я даремно не ризикував", — розповідає чоловік.
У авто було двоє людей. Один — загинув, а другий ще подавав ознаки життя.
"Він був здоровий дядько, удвічі більший за мене. Я згадав все, що мене навчали натівські інструктори. Закинув його на себе і почав повзти з ним у посадку. У мене таке враження, що всі посадки на Сході затягнуті терниною. Я збив собі всі руки. Затяг його у посадку і там почав надавати допомогу. Але коли ти перебуваєш ще коло машини, все вибухає. А ти розумієш, що якась невидима сила тебе оберігає. Очікуєш, що осколок залетить в тебе. Мені вдалося його врятувати", — говорить Юрко.
Згодом в посадку підбігли його побратими і допомогли донести пораненого до еваку.
"Цей офіцер вижив. Згодом мої командири переказували, що цей чоловік хотів зі мною зустрітися. А я не схотів, не хотів, щоби він мені дякував. Я розумів, що те, що я зробив, це не моя заслуга, це – Божа воля була", — каже він.
Поранення
28 квітня 2017 року на позиції Маестро в районі Попасної Юрко отримав поранення. Це сталося якраз перед тим як їх мали поміняти.
"Я замінив побратима на спостережному пості. Вони били по сусідній роті. Я бачив як запускають ПТУРи та коригував нашу артилерію. В один момент я побачив спалах, доповів та почув свист. Встиг вибігти з комірки. Боковим зором побачив вогонь, вибухову хвилю. Ця хвиля підіймається вгору. Відчуття, ніби мене ангел обійняв та уберіг. Для тих, хто слабший у вірі, є наукове пояснення: ракета потрапила коло окопу і брустверБруствер — бетонна, мурована або дерев'яна фортифікація з бійницями, призначенням котрої є підвищення захисту вояків під час бойових дій відбив вогонь та відбився вгору. Але ударна хвиля розчепила мені м’язи, що вони зійшли з руки", — говорить ветеран.
На деякий час чоловік втратив свідомість. А коли прийшов до тями, зрозумів, що навколо все зруйновано та горить. Отже, були ще якісь прильоти, але він їх не пам’ятав.
"Я чув своє дихання, пульс, відчував біль в голові та плечі. Думав, що там осколок, бо я рукою не можу рухати. Побратими не могли підійти до моєї позиції, бо йшов бій. Добралися до мене аж надвечір", — каже він.
Коли бій закінчився і настав відносний спокій, Юрка почало нудити та судомити. Його евакуювали до шпиталю, де два тижні отримував крапельниці.
"Тільки мене відправляти у частину, мене знову спазмує. Знову – на лікування. Вже на місяць. Так мене і списали", — розповідає чоловік.
Каже, що наслідки цієї контузії відчуває досі: під час сильних хвилювань чи важких фізичних навантажень повертаються спазми і він не може говорити.
Повномасштабне вторгнення
Через цю контузію Юркові відмовили у мобілізації у 2022 році. Чоловік каже, що продовження війни він очікував ще з 2016 року.
"У 2016 році, коли нас тренували за натівськими стандартами, нас уже готували до таких подій. Нас вчили штурмувати в містах. Нам казали: хлопці, готуйтеся, бо москалі готуються. Я не був наївним, що цього не буде. Для мене війна була вже в 2014 році", — каже він.
А 24 лютого 2022 року прокинувся о 4 ранку і готувався до роботи. Про те, що Росія вже бомбить українські міста, навіть не здогадувався.
"Ми запізнювалися на роботу. Тому навіть не дивилися новини. І тільки в годині десятій мені почали дзвонити побратими. Так я дізнався. Заїхати у Львів ми не могли: кілометрові затори, черги до заправок. Мандраж йшов по тілу. Ніби ти й очікував, що нападуть. Але хотілося помилитися", — говорить Юрко.
Оскільки у військкоматі йому сказали, що з таким діагнозом бійців зараз не потребують, він долучився до роботи гуманітарного штабу, який тоді почали розгортати у приміщенні Львівського палацу мистецтв. А через місяць почав їздити з волонтерами у зону бойових дій та возити необхідні речі військовослужбовцям.
"Я не міг сидіти вдома. Новини були чимраз страшнішими. Тоді ми втрьох, я, Сергій Дзядик та Євген Солтис сіли в бус, завантажили його різними необхідними речами для військових та цивільних й поїхали до Києва", — каже він.
Назустріч волонтерам у бік західного кордону їхали біженці.
"Мене сильно дратувало, коли я бачив на авто надписи "дети". Мені хотілося кожного водія зупиняти та виправляти цей надпис на "діти", — каже волонтер.
Київ їх зустрів зруйнованими будинками та блокпостами на кожній вулиці. Згодом волонтери заприятелювали з власником готелю у Білій Церкві, який приймав у себе біженців. Тут зробили базу, куди волонтери привозили гуманітарну допомогу, і звідкіля військовослужбовці забирали собі необхідне.
"Ми щотижня робили рейси на цю базу. Ми везли все: від радіостанцій до бронежилетів", — каже Юрко.
Після визволення Бучі та Ірпеня, волонтери заїхали і туди.
"Це було дуже страшно. Ми бачили як ще лежали тіла, ще не всюди було розміновано. На блокпості нам сказали: "Тримайтеся колєйки, ні вправо, ні вліво, бо можуть бути міни. Ми зі страхом, з обережністю їхали, щоб не зачепити щось", — говорить чоловік.
Цивільні, які приходили за допомогою, казали, що вони не встигли виїхати й тому потрапили в окупацію.
"Дехто розказував таке, ніби з фільмів жахів. Переважно говорили про розстріли: того відвели туди й розстріляли, а той служив в АТО і його розстріляли, він там похований", — згадує він.
В обіймах янгола
На рахунку Юрка понад 60 волонтерських поїздок в зону бойових дій. Під час однієї, влітку 2023 року, у Дніпрі він потрапив під обстріл. В його бусик влучила російська ракета Х101.
"Хлопці, які їхали позаду мого авто розповідали як "олівчик" влетів у мою машину, відбувся вибух і я пропав з поля зору. Вони встигли зі мною попрощатися, вирішили, що я загинув. Ми тоді їхали колоною. В перші машині були Сергій Дзядик та Євген Солтис. Друга – моя. І за нами – чотири пікапи, які ми гнали хлопцям на Схід", — розповідає волонтер.
За його словами, львів’яни заїжджали у Дніпро, коли почалася повітряна тривога і почало працювати ППО. Юрко почав тиснути на газ, коли неподалік від нього одна ракета влучила у будинок й ударною хвилею різко хитнуло його бусик. Чоловік потягнувся до телефону, щоби зафільмувати цей обстріл. Телефон випав з рук. І друга ракета влучає у його вантажівку.
"Я побачив спалах і відчув, що мене обійняв янгол. Так міцно, що я дихати не можу. Я побачив Бога. Точніше, силует, але я знаю, що це – Бог. Я тоді дуже сильно з Ним сварився. Казав: "Та що це таке, чому цей янгол так сильно мене тримає, що я вдихнути не можу". Тіла я не відчував", — говорить він.
В цей момент чоловік прийшов до тями й зрозумів, що його сильно притиснула подушка безпеки. Згодом лікарі діагностують тріщину в грудній клітині.
"Машина горить. З капота вогонь б’є в лобове. Дверцята відчинити не можеш, бо їх заклинило. Чадний дим входить в кабіну. Дихати не можеш. Так хочеться повернутися у той стан, коли не відчував тіла. Я почав молитися, щоби Бог показав мені як вийти з цієї ситуації. Вогонь вже пече по ногах. Вдалося вибити бокове скло з боку пасажирського сидіння. Виліз через це вікно і впав у вирву, яка утворилася від вибуху", — згадує Юрко.
Вирва виявилася каналізаційною шахтою. Йому вдалося звідти вилізти.
"Таке відчуття ніби у фільмах про Матрицю. З неба падуть уламки бетону, на землі горить соляра, яка розлилася. Тут ще один приліт. Я став на ноги і ніби знову вчився ходити. Ноги підгиналися, мною хитало, нудило. Я розумів, що це – контузія, відчуття мені знайоме", — каже він.
Поруч горіли авто, в якому могли перебувати його товариші. Спробував відчинити двері авто, але вогонь був настільки сильним, що не зміг. Волонтер спробував сховатися в укриття, де було багато людей. Але не зміг там сидіти.
"Я згадав, що у моєму бусику залишилися мої документи й телефон. Почав шукати вогнегасник у інших автомобілях, які потрапили під удар, але не знайшов. Підійшов до своєї. Мені вдалося витягнути документи на машину, які були під козирком. Свої не зміг дістати. Тут підійшли Сергій з Євгеном. Я не зрозумів, чому вони плачуть та сміються. Дивлюся на них, а у них вуха обгоріли та волосся. Ми обіймалися і я їх підколював, бо від них був запах коли обсмалюєш кабана. Певно, це була реакція на стрес", — говорить волонтер.
Обіймаючись товариші помітили, що Юрко стікає кров’ю – йому в руку влучив осколок.
"Я не відчував, що я втрачаю кров. Але відчував як я слабну. Я думав, що це від контузії, але ніяк не думав, що можу кров’ю стекти", — каже він.
Волонтерів швиденько доправили до лікарні. А наступного дня вони повернулися до Львова лікуватися.
"Ми ще поїхали подивитися, що залишилося від наших авто. А там стоїть поліція й описує. Я стою за спиною слідчого. Він каже: "Водій загинув, невідомо хто це". Я втрутився: "Я — водій". Слідчий почав сперечатися: "Місцеві сказали, що — загинув", Я сміюся: "То ви засмутилися? Вам треба буде тепер протокол переписувати?", — жартує волонтер.
Мама про цей випадок дізналася аж через два місяці.
Як допомогти ветерану
Зараз Юрко Брянчик продовжує їздити у зону бойових дій як волонтер. А також працює у громадській організації "Захист держави", вчить цивільних спілкуватися з ветеранами.
"Мій проект називається "Ветеран в громаді". Я – ветеран зі стажем. І часто потрапляю в різні неприємні ситуації, коли тебе зневажають", — каже він.
Чоловік додає, що через контузії у нього виникають ситуації, коли його починає спазмувати. Збоку може виглядати ніби він нетверезий.
"Було, як я їхав зі шпиталя з Винник у маршрутці і мені стало зле. Мені скошувало щелепу, крутило суглоби, сталася втрата зору. Я зрозумів, що у мене починається приступ й спробував вийти з маршрутки. Когось випадково зачепив, комусь на ногу став. Виглядало ніби я алкоголік чи наркоман. Люди почали на мене кричати матами. Почали гнати наче приблудного пса. Я вийшов з маршрутки і ніхто не спитав, чи мені зле", — згадує Юрко.
Під час зустрічі з цивільними ветеран пояснює, що таких ситуацій може бути щораз більше.
"Будьте людиною, спитайте, чи все добре. Інколи буває, що мені треба присісти, відновити дихання, заспокоїтися. Інколи – й викликати швидку. Я все чую, я не зможу відповісти, але я зможу кивнути головою або якось інакше зреагувати. А не гнати як пса приблудного. Мені й так у ці хвилини зле та соромно. Я коли їздив з села до Львова, то майже ніколи не доїжджав, мене висаджували", — каже ветеран 24 окремої механізованої бригади, волонтер та координатор ветеранського крила ГО "Захист держави" Юрій Брянчик.
