У 2022 році, щоби мобілізуватися, львів’янин Віктор Шолтис підходив до мобільних груп оповіщення ТЦК та просив, аби йому виписали повістку. Але ті, коли чули, що чоловікові вже 59 років, відразу відмовляли. Проте наполегливість Віктора дала результати: у вересні 2022 року він став військовослужбовцем 24 ОМБр.
Про це ветеран окремого полку безпілотних систем "Рейд" Віктор Шолтис розповів у інтерв’ю Суспільному.
Перші дні повномасштабної війни
Початок повномасштабного вторгнення застав Віктора за кордоном. Чоловік працював у фірмі, яка надавала послуги з перевезень.
"Я був у Кракові. Якраз мав їхати додому. О п’ятій ранку зателефонувала дружина й сказала: війна. Я віддав господареві фірми машину. Він мене ще підвіз до кордону. І я пішов. Це був вечір 24 лютого", — згадує чоловік.
Кордон на в’їзд в Україну був порожнім. Разом з ним в Україну поверталася ще одна жінка.
"Я йшов пішки кілометрів сім. Назустріч мені стояла неймовірна черга. Люди з діточками маленькими і без діточок. Всі намагалися виїхати", — каже він.
У Львові відразу долучився до місцевої тероборони "Галицька броня". А на третій день повіз молодшого сина та його побратимів бусиком у його військову частину.
"Проїхали Львівську область, заїхали в Рівненську. Зліва, у бік Львова, до кордону черга несамовита. Ми проїжджаємо КПП і нам назустріч, по нашій смузі, жене джип на київських номерах. Я кажу: "Хлопці, перекриваємо дорогу". Ми його зупинили, він нам сигналить. А мої хлопці їхали вже зі зброєю. Я вийшов поговорити, пояснюю тим, що негарно так робити. А до мене – з нецензурною лайкою. Тоді мої хлопці з бусика вийшли, розвернули того джипа і загнали його аж в сам кінець черги, десь за кілометрів сім. З черги нам плескали", — розповідає Віктор.
Випишіть мені повістку
Повернувшись додому, чоловік продовжував займатися волонтерством.
"В перші дні була потреба у всьому. Це вже зараз усім забезпечують. А тоді треба було все. Одного разу навіть стався такий казус. Дівчата у волонтерському центрі приготували у великих кілограмових пачках рис, макарони. Я їм пояснюю, що максимум у тих умовах можна запарити мівіну, а не варити отой рис", — каже ветеран.
І шукав можливості долучитися до війська. На той момент на війні вже перебували обидва його сини.
"Я просився до них. А вони казали: "У тебе не той вік, ти будеш тягарем". А я казав: "Та хоч кави вам заварити, магазини патронами набивати". Та щось вмію робити. Звісно, я займався увесь час волонтерством. Але то – не моє. Сини – на війні, а я вдома сиджу? ", — говорить Віктор.
Одного дня чоловік зустрів мобільну групу оповіщення ТЦК.
"Я до них – випишіть мені повістку. Вони взяли мої документи, побачили, що мені 59 років і сказали йти у військкомат. Пішов туди. Там кажуть: "Та ви вже старий, куди вам". А я кажу: "Хочу. Це моє рішення". Через тиждень зателефонували, щоб приїжджав з речами. Я зібрав наплічник та сказав дружині, що йду", — каже чоловік.
Позивний Батон вигадав для нього молодший син.
Діду, швидше
Першим місцем служби став танковий батальйон 24 окремої механізованої бригади імені короля Данила. 59-річний солдат Віктор Шолтис поїхав у навчальну частину проходити курс молодого бійця.
"Стрільби були. Вбрав бронежилет, шолом, автомат взяв. Відстрілявся і бігом до мішені. Туди я добіг, а на зворотному шляху вже тяжко бігти. Там майор такий був, кричить мені: "Діду, давай швидше, бо вже друга група чекає на стрільби", — сміється він.
Зате стріляв Віктор чи не найкраще серед молодших побратимів.
"Не скажу, що снайпер. Але в мішень всі лягли", — говорить чоловік.
Також дуже добре вчився під час медичної підготовки. Після підготовки новобранець розпочав службу у ремонтному підрозділі бронетехніки.
"Танк я бачив, але ремонтувати не вмів. Гайковий ключ у руки – і пішов. Навчився. Ніхто над тобою не стоїть, що треба норму за зміну здати. Але якщо треба щось робити, то: "Сьогодні хлопці не спите", — каже ветеран.
Через п’ять місяців Віктор поїхав у Костянтинівку.
"Вона була вже напівзруйнованою. Ми жили у будинку, за нашими мірками, як курятник. Спали штабелями, один коло одного. Як прилетіло у сусідню хату, то у флігельочку повилітали вікна й двері. Але то вже весна була, тепло, ми там спали", — згадує чоловік.
Сини – офіцери, батько — солдат
А ще за два місяці йому вдалося перевестися до окремого полку безпілотних систем "Рейд", де служать його сини.
"Старший – капітан, молодший – старший лейтенант. Я – солдат. Як ми приватно збиралися втрьох, то вони батька слухають. А як на людях, то я мусив тримати марку і слухати офіцерів. Щоправда, зустрічалися рідко і на дуже мало, півгодини-година", — каже Віктор.
Сини намагалися оберігати батька й розповідали про бої вже через деякий час, як вони відбулися.
"Коли дзвонили, то казали, що все добре. А як все пройшло і ми зустрілися, почали розказувати. Ігор розказував як з побратимом лежали в полі в ямі якійсь і по них мінометами били. Бог зберіг, не влучили. Сергій розказував як на київській трасі залягли за трасою, а тут ворожий БТР виїжджає. А у них тільки один гранатомет з одним зарядом. Коли вони виїжджали на бойові завдання, я знав і хвилювався. Але як мама дзвонила, я казав, що все добре, тільки нема зв’язку", — розповідає ветеран.
Коляди на війні
Різдво на війні, за словами Віктора Шолтиса, тихе.
"Зі мною були молоді хлопці, років 35-40. Кажуть мені: "Батон, щось приготуйте", А я кажу: "Я вам куховарити не наймався". Але щось приготував, щось волонтери передали. Колядували тихенько", — розповідає ветеран.
Співали "Нову радість", "Бог предвічний".
"Я був і Василь зі Львова. Ще двоє з Кременчука й один – з Горлівки. Вони колядувати не вміли, вчилися коло нас. Слухали нас, щось підтягували", — згадує він.
Шлюб з коханою
У травні 2025 року Віктор взяв шлюб зі своєю коханою дружиною, з якою прожив разом 39 років.
"Мене відпустили на тиждень у відпустку. Ми вже давно хотіли пошлюбитися. Того дня, то була неділя, ми сиділи й говорили про це. Планували може влітку взяти шлюб. Вдома також був менший син. А в понеділок зранку він телефонує і каже: "Я домовився. Сьогодні о четвертій годині маєте піти до церкви, зареєструватися і пройти навчання. У четвер було 1 травня, якраз у дружини день народження. То нас і повінчали", — розповідає ветеран.
Від передшлюбного навчання їх звільнили. Корону в церкві над головою батька тримав менший син.
"Згодом з частини мені передзвонили: "Та якби ти сказав, що їдеш на своє весілля, то ми б тебе надовше відпустили", — говорить чоловік.
У 2023 році йому виповнилося 60 років. Він уклав контракт ще на два роки. І тільки у вересні 2025 року таки звільнився зі служби та пішов на пенсію.
"Я б і зараз не звільнявся. Я скучаю за побратимами. До мене досі телефонують і питають порад. Але здоров’я вже не те. Та й дружині важко чекати нас трьох з війни", — резюмує ветеран окремого полку безпілотних систем "Рейд".
