Руслані Горбатюк виповнилося 18 років, коли вона уклала контракт із ЗСУ. До ТЦК дівчина прийшла з мамою. Це був 2017 рік. Зараз, після чотирирічного лікування та реабілітації внаслідок важкого поранення, ветеранка мріє знову повернутися до війська.
Про це в інтерв’ю Суспільному розповіла комунікаційниця відділу спорту військовослужбовців Офісу спорту Львівської міської ради та ветеранка 80 окремої десантно-штурмової Галицької бригади Руслана Горбатюк.
До ТЦК – з мамою
За словами Руслани, вона мріяла стати на захист Батьківщини ще з часів Революції Гідності. Але тоді вона ще була школяркою і батьки її не відпустили до Києва на Майдан. Дочекавшись повноліття дівчина зібрала документи та звернулася до ТЦК у Хмельницькому, де вона тоді мешкала. Батькам вона нічого не сказала.
"У ТЦК був чоловік, який сказав, що дівчат, та ще й вісімнадцятилітніх до війська не беруть", — згадує вона.
Після цієї розмови дівчина у гніві написала на сторінці однієї з груп у соцмережі одну фразу: "Чи беруть зараз жінок в армію? ". А за кілька годин в приват прийшло повідомлення від комісара з Заліщинського ТЦК Тернопільської області, який запевнив, що є можливість потрапити у 80 ОДШБр.
"Я поїхала в Заліщики. Цього разу вже з мамою. Мама знала, що я дуже хочу потрапити до війська. Тому я їй сказала. Я пройшла ВЛК, зібрала всі документи, пройшла онлайн співбесіду з командиром частини. Перше його питання було чи є в мене батьки, бо мені ж тільки 18 років. Також питав чи я готова їздити в АТО, стрибати з парашутом. Я була готова на все", — говорить Руслана.
Вже за тиждень вона поїхала у навчальний центр.
Стрибок з парашутом
Три місяці дівчина навчалася військової справи.
"Найважчим виявився режим армії, розпорядок дня. Я була домашньою дитиною, завжди коло мами. А тут – армія. Вставати о шостій ранку, все за розпорядком, все треба швидко робити", — розповідає десантниця.
Дівчат на навчанні було 15. І Руслана – наймолодша.
"На початку було навіть бажання піти геть. Моє уявлення про армію було трошки інакшим. Але з часом звикла", — каже дівчина.
Також новоспеченій військовослужбовці довелося стрибати з парашута. Каже, що було дуже страшно. Спочатку новобранців вчили складати парашут для себе та напарника. А потім були стрибки.
"Коли сказали, що я завтра стрибатиму, стало страшно. Відмовитися не можна було. Піднялися на Мі-8. У нашому екіпажі були всі, хто стрибав вперше. У всіх руки трусяться, обличчя бліді. В цей момент, коли нам сказали "пішов", я, щоб не дивитися вниз, заплющила очі і зробила крок. Далі зависла у повітрі й висіла. Ні туди ні сюди. А це – погано. Ти стрибнув, маєш порахувати три секунди й смикнути за кільце. Ці три секунди в повітрі для мене стали вічністю. А потім – таке класне відчуття", — розповідає Руслана.
Після приземлення десантниця заявила, що хоче ще стрибати з парашутом.
Поранення
Під час проведення операції об’єднаних сил, у 2020- 2021 роках, десантниця була у Луганській області.
"Моїм завданням було тримати зв’язок", — каже ветеранка.
Про те, що очікується повномасштабне вторгнення, військовослужбовців попередили ще у грудні. А 23 лютого 2022 року ввечері всіх зібрали.
"Командир каже: "Мені треба щоби ви налагодили зв'язок на випадок війни". А вночі нас підняли по тривозі. Командир спитав мене чи я готова їхати на "нуль". Я погодилася. Ми поїхали. Нам не сказали куди. Але за картами зрозуміли, що це Херсонська область", — згадує десантниця.
26 лютого вона з побратимами виїхала, щоб запускати розвідувальний безпілотний комплекс. Напередодні, 25 лютого, мама Руслани мала день народження. Тому дівчина, щоби не турбувати її, написала дядькові, що вона їде на завдання.
"Ми лиш приїхали на потрібне місце. Хлопці почали розставляти, що їм треба. Я, як зв’язківець, мала передавати координати артилерії, щоби вони знали куди бити. І тут до нас прилітає КАБ. Спочатку один, потім – другий. Я дивлюся: з моєї ноги стирчать кості", — каже дівчина.
Згадує, що спочатку її нічого не боліло. Тільки, чомусь, все відбувалося як в уповільненій зйомці.
"Пам’ятаю, що хотіла прикрити обличчя. Але руки притуляла до обличчя дуже довго, ніби вічність. Слух щез. Я не могла зрозуміти, що діється. Побратим гукнув: "Руслана, ти жива? ". Я показала, що так. І почала шукати турнікет. Тут приїхали медики. Вони хочуть забрати побратима. А він кричить: "Облиште мене, у дівчини складніша ситуація", — згадує вона.
Турнікети вже почали накладати у медеваку.
"Тоді почало боліти. Дуже боліло. Я подзвонила мамі. Вона відразу все зрозуміла. Я ще сказала, що я поранена. Мене знов дуже сильно заболіло і я вимкнула телефон", — розповідає Руслана.
Всього десантниця мала понад 20 операцій на ногах. І досі багато осколків залишаються у її тілі.
"Коли мене привезли у шпиталь, я просила знеболювальне, бо дуже боліло. Потім очуняла на операційному столі. Лікар питає: "Ти відчуваєш ліву ногу? Порухай стопою". Я порухала. Він каже: "Якщо нерви цілі, то будемо складати". Вони думали чи ампутувати, чи зберегти ногу", — говорить дівчина.
Під час перебування у шпиталі у Миколаєві, поранених увесь час ховали в укриттях лікарні. Тому що в той час у місті точилися бої.
Згодом були шпиталі у Вінниці і в Парижі. Саме закордоном їй поставили ендопротез колінного суглоба.
Стати на ноги
Під час лікування Руслана увесь час питала лікарів, коли вона зможе ходити й чи зможе ходити взагалі. Через три місяці їй дозволили встати, спершись на праву ногу та милиці.
"Після стількох місяців лежання вставати дуже важко. В голові крутиться. Коли дозволили робити перші кроки, я забула як це робиться. Лікар каже: "Йди". А я не знаю як треба переставляти ноги. Мене вчили стрибати на правій нозі", — розповідає ветеранка.
Пригадує, що після ендопротезування дуже боялася стати на ліву ногу, щоб не зламати протез.
Зараз дівчина активно займається своєю реабілітацією.
"Моє коліно мало б згинатися, але ще не згинається як треба. Працюю з реабілітологом. Сам собі ти ногу не зігнеш, ти будеш себе шкодувати. Це дуже боляче. А реабілітолог каже, що треба терпіти", — каже вона.
Зараз Руслана працює у відділі спорту військових у міськраді та допомагає ветеранам долучитися до спорту. А також сама займається спортом.
"Мій тренер Ігор Галушка. Він теж ветеран і підбирає програму для поранених так, що йде й кросфіт та реабілітація. Він таке навантаження мені дав, що у мене навіть коліно почало згинатися", — говорить дівчина.
За її словами, вона хоче відновитися до того стану, щоби знову пройти ВЛК й повернутися у військо.
"Хочу в армію та повернутися на війну. Мене совість гризе, що побратими зараз там, а я не можу нічим їм допомогти, що я не залучена там. Якщо не візьмуть на війну, то хоча б на тилову посаду", — каже комунікаційниця відділу спорту військовослужбовців Офісу спорту Львівської міської ради та ветеранка 80 окремої десантно-штурмової Галицької бригади Руслана Горбатюк.
