У 2022 році львів’янину Максиму виповнилося 22 роки, він навчався на політології в ЛНУ імені Івана Франка на магістратурі. До завершення навчання залишалося кілька місяців. Але юнак вирішив мобілізуватися до війська. Маму поставив перед фактом.
Про це Суспільному розповіла мама військовослужбовця, львівська журналістка Ольга Боровець.
Як виховати воїна
За її словами, син знав історію родини. Зокрема, що один його прадід був упівцем і загинув в криївці через день, коли народилася його донька (бабуся Максима по татовій лінії); знав, що родину іншого прадіда по маминій лінії свого часу виселили з їхніх домівок.
"Про це розповідали в нашій родині вдома. Ще малою я знала, що про це не можна говорити на вулиці. Мені було років сім-вісім, я вже знала приказку "серп і молот – смерть і голод". Згодом я це все розповідала малому", — каже Ольга.
З дитинства вона відвідувала гурток ДОСААФДОСААФ (Добровільне товариство сприяння армії, авіації та флоту) - це , вміла стріляти і згодом з сином ходила в тир та навчала його, щоб з цим вмінням легко вигравав призи на морі.
"Я розуміла, що мусить бути адекватне патріотичне виховання. Але – без ненависті. Я не хотіла плекати в ньому ненависть до москалів. На початках незалежності ми намагалися не вживати слово "москаль" та якось дружити. Тому я його просила називати їх росіянами. В його житті був і бойовий гопак, і Пласт. Я завжди вчила його ухвалювати рішення усвідомлено й відповідати за них", — згадує мама військовослужбовця.
Мамо, я – в Азові
24 лютого 2024 року Ольгу викликали на роботу зрання. Оскільки син вже жив окремо, то вона зателефонувала йому і попросила прийти додому, щоби зробити стратегічні запаси, скласти речі та документи.
"Умовний тривожний рюкзак у нас був. В ньому були консерви, ліки, вода та документи. Я цей тривожний рюкзак носила з собою на роботу. Я була увесь час на роботі. Наступного дня син мене поставив перед фактом, що він йде. Він сказав: "Мам, я йду". Я питаю: "Куди?". "Воювати", — відповідає", — розповідає вона.
Перша реакція мами була, що ще рано йому на війну. Але син заявив, що втікати не буде, а буде – захищати. Обрав для себе 103 бригаду тероборони.
"Він пішов разом зі своїм товаришем та його татом. Це мене заспокоїло. Але на початку квітня мені приходить від нього повідомлення: "Я — в Азові". Я випала в дрібний осад: як так? А він пише: "Я їду звільняти Маріуполь". Це було, коли ще Азовсталь була в оточенні", — каже Ольга.
Великдень без зв’язку
На Великдень 2022 року мама з сином домовилися, що зідзвоняться, щоби почути голоси одні одного. Але Максим зник зі зв’язку.
"Це було страшно. Він не попередив, що його не буде. Я намагалася його знайти. Один волонтер сказав, що знає, де вони є. Згодом з’ясувалося, що син був зовсім в іншому місці. Але тоді мене це заспокоїло трохи. Я відстежувала цю точку та події увесь час", — говорить жінка.
Син вийшов на зв'язок аж через два тижні. А до того вона згадала, що колись на прохання сина відправляла посилку чоловікові, який повинен був забрати пакунок з "Нової пошти" й передати далі.
"Я знайшла цього чоловіка, написала йому. Мені дуже пощастило, це виявився їхній зв’язківець. Він відписав, що з Максимом все добре. Ми домовилися, що раз на чотири дні він даватиме мені зелений свисток чи з сином все ок", — згадує мама.
Коли вже Максим вийшов на зв'язок, то його товариш, з яким він у перші дні повномасштабної війни та його татом пішов у тероборону, написав, що його тато загинув.
"2022 рік був дуже страшним", — говорить вона.
Життя за планом
У 2023 році до війська пішов і чоловік Ольги.
"Він уже все планував, підшуковував собі підрозділ. І коли його зупинили на вулиці, то він сказав: "Ну нарешті". Йому дали чотири дні, щоби залагодити справи. Тому зараз, коли я бачу ці історії з ТЦК, то вони мене дратують. Я ж мають досвід нормальної спокійної мобілізації мого чоловіка", — каже вона.
Зараз жінка радить дружинам та мамам військовослужбовців, щоби не задавити себе поганими думками, планувати свій день або тиждень та дотримуватися цього плану.
"Я розуміла, якщо я допущу сентименти, то я не вигребу. Я увімкнула дуже жорсткий контроль. Я розуміла, що на кожен день мені потрібен чіткий план. Для того, щоби не зависати. Тому що, коли я зависала сама вдома, це було зле. Страшно, коли ти ввечері сама і розумієш, що не можеш мріяти та планувати, бо нема за що чіплятися. Оцей момент був страшний. Тому для мене важливо було все спланувати", — зізнається Оля.
Журналістка працювала з дому. А також викладала в УКУ, готувалася до лекцій, спілкувалася зі студентами, робила подкасти.
"У мене тиждень був спланований. Якщо лекція була в четвер, то в понеділок я щось робила для нашої онлайн радіостанції, у вівторок я придумувала собі якусь зустріч. На щастя, придумувати нічого не треба було, у мене є близька подруга, ми з нею багато гуляли та якось пішли пішки в Брюховичі та поверталися знов пішки. За день ми проходили понад 20 км. У середу я цілий день присвячувала підготовці до лекції. Якщо у мене не було планів на день, я робила дуже повільний сніданок, довгу прогулянку з собаками", — каже вона.
Також перестала читати книги про війну. Натомість почала плести бісером.
"Моя мама колись плела і вдома були залишки бісеру. Я на них натрапила. В дитинстві я сплела якусь квіточку. Зараз почала плести складнішою технікою. Коли ти плетеш бісером, ти маєш тримати в голові, яку кількість бісеру і якого кольору тобі треба й у тебе не залишається в голові інших думок", — розповідає Ольга.
Три поранення сина
28 січня 2023 року Максим зазнав першого поранення. Про нього жінка дізналася випадково. Максим вирішив, що з ним нічого страшного не сталося, то й мамі не треба знати. Але мама дізналася про це сама.
"Ми з ним переписуємося тільки. Він пише: "Я їду на завдання". Я знаю, що його від чотирьох днів до тижня не буде. Раз на чотири дні він відписує: "Я живий, все ок". В такій системі я й живу. А тут дивлюся: він на зв’язку. Відписує, що все ок. Наступного дня – знову на зв’язку. Питаю: "Все нормально? А чого у тебе так багато вільного часу?". Він відповідає: "Чого ти мене розпитуєш, краще розкажи як ти". Я думаю: попався! Я зателефонувала, він відповів. У слухавці – тиша. Я кажу: "Ти поранений!". Він: "І що?". Виявилося, що він планував швиденько підлікуватися, повернутися до хлопців. А десь колись мені розповісти, що ось ха-ха, таке було. Виявилося, що оце "ха-ха, таке було" була куля снайпера, яка прошила йому шию та підборіддя. Його тоді вберіг Бог. Навіть лікар був у шоці", — розповідає мама бійця.
29 вересня того ж року Максим зазнав другого поранення. Цього разу він вже не ховався від мами. Оля тоді сиділа на каві з подругою, коли він написав. Це було наскрізне поранення в ногу.
"Він написав: "Я поранений, але все добре, мене везуть на стабпункт". Він не прислав мені фотографії. Але я вже потім побачила це все, треба було відновлювати м’яз. Він важко це пройшов, але у нього була мета: повернутися у свій підрозділ. Наприкінці листопада він повернувся на війну", — каже Ольга.
Напередодні 29 січня 2024 жінка дуже хвилювалася. Пам’ятала, що рівно рік тому сина було поранено. То ж опівночі, коли день минув, написала йому, що цей день вони прожили добре. А на ранок отримала повідомлення з чужого номера, яке сповіщало про третє поранення сина.
Під час попередніх поранень Максим просив маму не приїжджати до нього у шпиталь. Тому вона його відвідувала вже на етапі реабілітації.
"Я раджу всім мамам та дружинам прислухатися до своїх воїнів. Але бути з ними на відеозв'язку і моніторити ситуацію. Бо інколи вони можуть недооцінити ситуацію", — зазначає вона.
Її чоловік, який перебував неподалік, зміг приїхати до Максима в шпиталь в Дніпро. Вони записали для Ольги відео, щоб вона не хвилювалася. Але за кілька днів син зізнався, що потребує допомоги.
"Я зрозуміла, що якщо він пише, що потребує допомоги, то ситуація вже "пипець", — каже жінка.
У сина виявилися опіки 30% тіла. Це був скид з дрону й осколок влучив у газовий балон, стався вибух. Всі бійці вижили, але Максим сильно обгорів.
"Я приїхала і побачила його всього у бинтах, як мумію. Він не міг сам встати, не міг їсти, не міг сходити в туалет. Навіть говорити він не дуже міг. Патронатна служба надала йому інший телефон, тому що він свій втратив. Я відновила його номер і вела переписки з побратимами, друзями; писала де він є, який у нього стан та інше", — згадує Ольга.
Мама підіймала сина на ноги, хоча він не дуже хотів. Змушувала ходити, перевдягала у адаптаційний одяг, якого вдосталь надавали волонтери у Вінниці. А також допомагала іншим пораненим, які не мали родичів біля себе.
Цілий місяць Ольга доглядала сина у шпиталі. Один раз приїхала до Львова провести пару в УКУ та вечорами у шпиталі проводила онлайн-консультації. Офіційно родичам постійно перебувати у шпиталі не дозволяли, але медперсонал закривав очі на це. На думку Ольги, якби навіть головний лікар їх спіймав, то також зробив би вигляд, що не помітив. Тому що допомога він них була великою.
У березні Максим приїхав до Львова на реабілітацію. А у червні вже знову повернувся до свого підрозділу.
"В перші його приїзди додому він переважно сидів вдома. Вже в наступні ми подорожували. Наприклад, їздили у Жовкву. Він розподіляв свій час розумно: цей день для родини, цей – для друзів, цей – для себе. Я його розумію. Я знаю, що для кожного чоловіка, який прийшов з війни, має бути день, коли він зачиняється у кімнаті з собою і його ніхто не смикає", — вважає мама бійця.
Каже, що кожен від’їзд з дому на війну сина є для неї стресом.
"Я проводжаю його з хати до таксі. Він бурчить, щоби я не йшла. А я мушу йому помахати. Це наша традиція. Ми перед виходом молимося. Я його обіймаю. І мушу вийти та посадити в авто. Він досі в Азові й про інший підрозділ мова не йде. Йому тільки цього року виповнилося 26. Всі свої три дні народження він був зі своїми хлопцями. Він каже: "Мам, я на своєму місці", — резюмує Ольга Боровець.
