У 2014 році львів’янин Павло на псевдо Прометей навчався в Українській академії друкарства на четвертому курсі. Але коли відбувалася окупація Криму та розпочалася російсько-українська війна, він вирішив йти до війська. На той момент йому був 21 рік.
Про це ветеран одного з розвідувальних підрозділів ЗСУ Павло Прометей розповів в інтерв’ю Суспільному.
Ще юнаком Павло долучився до патріотичного руху УНА-УНСО. Там проходив вишколи та навчання.
"Нас навчали бути воїнами", — каже він.
У 2014 році чоловік разом з однодумцями долучився до одного з розвідувальних батальйонів добровольців, який тільки формувався.
"У середині літа 2014 року ми легалізувалися у складі ЗСУ і 2 серпня я вже став військовослужбовцем", — згадує Прометей.
У вересні того ж року підрозділ перебував у районі Маріуполя.
"Під час виїзду з міста була спроба організувати засідку на нас. Вона була невдалою, все закінчилося для нас добре. Тому я зараз вам даю інтерв’ю", — говорить розвідник.
За його словами, під час планування операції, яку повинні були здійснити українські військовослужбовці, хтось з дотичних до цього передав інформацію росіянам. То ж невідомі заклали вибухівку в авто, яке стояло на узбіччі.
"Ми рухалися великою колоною. Це був 2014 рік, початок війни. У нас було не дуже багато досвіду. Це було актуально тоді для всіх", — згадує він.
Тихо прийшов, тихо пішов
Павло каже, що найкращий розвідник той, який під час виконання свого завдання не зробив жодного пострілу.
"Виходи розвідника – для людей звучить поетично. Але насправді це скучна і важка справа. Оскільки хороший розвідник той, який за вихід не здійснив жодного пострілу. Тихо прийшов, тихо пішов. Ми виходили вести спостереження за ключовими логістичними вузлами або за точками накопичення противника. Варто розуміти, що лінія бойового зіткнення 2014 року і лінія бойового зіткнення 2024 року, це різні речі", — зазначає Павло.
У 2014 році розвідники вели спостереження неподалік колонії в Оленівці.
"Лінія фронту походила по річці Кальміус. З того боку під окупацією були селища Григорівка, Стара Михайлівка, Новоулянівка. Ми заходили на той бік, виявляли ферми, де розташовувався особовий склад ворога або склади боєприпасів, дивилися їхню логістику. І якщо все добре, то ти коригуєш артилерію, щоб вони відпрацювали", — розповідає ветеран.
А у 2022 році йому вже доводилося підкладати вибухівку, щоби не допустити просування російських військ.
"В уявленні цивільних людей виглядає, що ти підходиш впритул до якогось будинку і підкладаєш. Це може бути, але це комбінація професіоналізму та удачі. Але фахівці знають, що ти не будеш повзти з великою кількістю вибухівки у місце, яке ворог пильно охороняє. Склади виносяться не людиною, яка біжить туди, підкладає та підриває. Склади виносяться артилерією, яку розвідник наводить", — пояснює розвідник.
Зі свята – на війну
Після демобілізації Павло повернувся до Львова, довчився у виші та почав активно брати участь у вишколах — вже як інструктор. Напередодні повномасштабного вторгнення Росії в Україну він з друзями святкував день народження побратима.
"23 лютого ми з побратимами, з якими воював у 2014 році, святкували день народження побратима у його квартирі. А під ранок нас застала повномасштабна. Ми на неї чекали. Думали, що це вже не відбудеться. Вже 25 лютого на цій квартирі тут було 30 спакованих наплічників. Це була наша точка, де ми збиралися. Сусіди трохи нервували, бо не розуміли, що це за люди в одностроях, щось приносять, виносять", — каже чоловік.
Павло встиг попрощатися з мамою та пообіцяти, що буде виходити на зв'язок так часто, як тільки зможе.
Всі тридцять побратимів прийшли до військової частини однієї з бригад. Там їх скерували у військкомат, який їх всіх разом мобілізував.
Визволення Київщини
27 лютого 2022 році Павло вже був на Київщини.
"Броварський напрямок: Баришівка, Рудницьке, Перемога, Червоне, Бірки, Нова Басань. Щоби ці населені пункти вдалося визволити, я заходив туди, коли вони були ще окуповані. Звільняти довелося будинок за будинком, вулицю за вулицею", — каже розвідник.
Назустріч силам оборони виходили місцеві мешканці.
"Це історія про піднесення та про важкість після деокупації. Ти дізнаєшся про історії, які там відбувалися під час окупації. Але коли ти в моменті звільняєш вулицю, у тебе ще не все зачищено, а люди вже виходять дякувати. Мій побратим вибирав снайперську позицію і не міг вкластися нормально, тому що там пісок замерз. З будинку вибіг дідусь з лопатою, щоби розбити той пісок. При тому ситуація була ще хитка та нестабільна, ми ще не повністю зачистили населений пункт. Люди, які не мали що їсти, вибігали до нас з компотами та іншими закрутками. Це — піднесення", — згадує чоловік.
Серед тих, хто з радістю зустрічав українських оборонців, були й діти.
"Це – Київщина, а не лінія бойового зіткнення, де наступ був очікуваним. Ці люди жили своїм життям і не встигли нікуди виїхати. Історії катівень пов’язані й з дітьми та молодими дівчатами. Це – неприємні спогади, я не хочу про це говорити", — каже Павло.
Найбільш живуча мішень
Згодом Павло брав участь у першому контрнаступі на Харківщині, був у Бородянці, Супівці, Дементіївці. А також у Лисичанську, Соледарі та Бахмуті.
Про бої в Лисичанську розвідник каже, що там можна було поборотися за звання "найбільш живуча мішень", тому що ворог мав неймовірну кількість різноманітної зброї.
"Пошкодувати 200 снарядів на 10 наших людей? Ні, не пошкодують", — каже він.
Бої на Лисичанському нафтопереробному заводі порівнює з телевізійними сюжетами з Іраку, які бачив в дитинстві.
"Горить нафта, горять нафтові резервували. Я в дитинстві дивився телебачення і пам’ятаю це", — говорить Павло.
На той час він виконував будь-яку роботу, яку треба було.
"2022 рік означає – універсальний солдат. Треба робити все і робиш все. Сьогодні ти окопуєшся, завтра ти штурмуєш, післязавтра – підриваєш, ще за день – виходиш на спостереження", — згадує розвідник.
Також доводилося брати в полон російських солдатів. Але, за його словами, після того, що він побачив під час визволення Київщини, розмовляти з ними вже не хотілося. Полонили і передавали далі спецслужбам.
"Я ніколи не хотів бути військовослужбовцем. Я не бачу себе кадровим військовим. Але є необхідність захищати державу, є необхідність воювати і я це зробив. Війна триває і вона триватиме доти, поки кожен з нас не буде готовим долучитися до її завершення", — резюмує ветеран одного з розвідувальних підрозділів ЗСУ Павло Прометей.
