Волонтерка та психологиня Марія Омельчук допомагає військовослужбовцям під час реабілітації. Як розповіла жінка, її чоловік нині воює на сході України.
В інтерв'ю Суспільному Марія Омельчук розказала про допомогу військовим і підтримку українських бійців та їхніх рідних під час війни.
– Як саме для Вас розпочалась повномасштабна війна? Як Ви це зрозуміли і що відчули?
– Як і для всіх українців, війна для мене почалась 24 лютого, приблизно о 7-й ранку. Я почула вибухи та зрозуміла, що це війна. В мене не було ні плану Б, ні тривожної валізки. Чоловік наполіг вивезти нас у Закарпаття, бо в нас не було ні бомбосховища, нічого.
– Війна безпосередньо торкнулася вашої сім’ї також. Розкажіть, будь ласка, Вашу історію.
– Чоловік не знаходив собі місця, і він вирішив піти в військкомат, йому дали повістку. Він пройшов медогляд і вступив в ЗСУ. Для мене це був справжній стрес, шок.
Я спочатку не могла спати, в мене був страх, що я не зможу врятувати своїх дітей. З часом я зрозуміла, що треба брати відповідальність за своє життя, вчитися жити по-новому.
– Чому ви вирішили допомагати військовослужбовцям, нашим бійцям психологічно? Як ви до цього прийшли?
– В соцмережах я побачила, що психологиня Катерина Голоскокова організовувала групу психологів-волонтерів для підтримки поранених бійців. Я подала заявку та опинилася серед них.
Вирішила працювати в цьому напрямку. Допомагаючи їм, я отримую сама, в першу чергу, підтримку і допомогу, адже їхні історії вражають і надихають. Хочеться бути поруч із такими людьми, хочеться їх підтримувати.
– Зараз діти ростуть в дуже складній ситуації, як їм пояснювати, що мама або тато знаходиться на війні? Що їм варто говорити та чого казати не варто?
– Це залежить і від характеру, і від психічного стану дитини, і так само віку. В мене двоє дітей: дівчатка – 14 та 9 років. Я приховувала від них, де їхній тато. Відверто кажучи, було дуже складно приховувати, але зараз ми відкриті один до одного, я не розповідаю їм всіх подробиць, тобто вони живуть своїм звичним життям.
Але якщо вони в мене щось запитують, я їм намагаюся сказати про все відверто: про те, що я відчуваю, що мені теж важко, що я теж потребую їхньої допомоги, підтримки. І, в першу чергу, щоб підтримувати своїх дітей, дуже важливо бути самій в ресурсі та мати ту підтримку від самої себе.
Тобто не можемо ми підтримати дітей, якщо ми розбиті. Дуже важливо дбати, в першу чергу, про себе, про дітей, делегувати певні обов’язки та проговорювати, спілкуватися.
– Пані Маріє, як спілкуватися із військовослужбовцями? Як не бути нетактовним, некоректним? Про що можна говорити, а про що не можна?
– Спілкуватися ми продовжуємо так, як ми спілкувалися до того, тільки додаємо трохи більше любові, визнання, вдячності, підтримку, яку ми можемо надати. Розпитувати не варто хлопців.
Але якщо вже військовий виявив бажання з вами поговорити, поспілкуватися, дуже важливо не знецінювати його переживання, його внесок. І слухати уважно.
Вміння слухати, вислухати уважно без усілякого: "Але ж це не страшно, от подивися, там ще страшніше, а цей повернувся без руки, а от ти….". Так не робити – ну і мінімум запитань.
– Я думаю, що багато хто чув абревіатуру ПТСР: посттравматичний стресовий розлад. Поясніть, будь ласка, що це за розлад, і чи кожна людина, яка повернулась із бойових дій, його має?
– Це реакція людини на стрес в надзвичайних ситуаціях. Ми цей стан переживаємо приблизно до місяця часу. Ми можемо справитися самостійно з цією травмою і наша психіка з цим справляється.
Якщо є уникання травматичних подій, є уникання людей, якщо є надмірна збудливість, тобто агресивність, дратівливість, надмірна настороженість, тоді вже варто звертатися до спеціалістів. Тільки спеціаліст може діагностувати ПТСР і лікувати теж.
Не всі військові, приблизно 20%, які брали участь в бойових діях мають ПТСР.
– Ви також ведете групу підтримки дружин військовослужбовців. Скажіть, як спілкуватися із ними?
– Не знецінювати, основне не знецінювати цей біль. Наприклад: "Ну ти ж не одна, треба ж жити заради дітей, візьми себе в руки, як ти так можеш страждати, це ж всього-навсього чоловік". Таких розмов не вести. Або ще дуже таке популярне питання, яке мені ставили: "Як ти відпустила свого чоловіка?" . Дуже складно було відповісти, я не знала, як, і мені було дуже боляче це чути. Я не розуміла, як я могла не відпустити? Це було його рішення, я його підтримала. Потрібно підтримувати чоловіків, вони потребують підтримки будь-якої.
– Скільки жінок відвідує групу підтримки? І чи усім ви радите такі групи відвідувати?
– Я була й учасницею, і зараз веду такі групи. Я раджу, бо це дуже цінно – побувати серед своїх. Це наш спільний біль, схожі переживання. Коли ми їх проговорюємо – ми їх проживаємо, ми ділимося досвідом.
На даний час ми маємо п'ять постійних учасниць. Це для нас є місцем сили, де ми можемо бути вільні у своїх словах, у своїх думках, у своїх переживаннях, отримуємо взаємопідтримку.
Звісно, що не всі жінки хочуть відвідувати і не всі наважуються, багатьом краще звернутися до аптеки, до заспокійливих. Переживають вони теж важко, але не готові входити в ці групи підтримки.
– Ви допомагаєте Збройним силам України. Зараз, наприклад, збираєте на автомобіль гроші. Що вдалося за цей час зробити і яка допомога на сьогодні найбільш потрібна?
– Все почалося з теплих речей. Я збирала для свого племінника, який знаходиться на передовій із перших днів, воює в 14-й бригаді. Коли я питала племінника, що потрібно, він сказав: "Теплі речі, але не мені одному". Я сказала, що не тобі одному я не потягну, але разом з тим люди з мого оточення сказали, що ми хочемо допомагати, ти організовуй.
План був десять спальників утеплених, десять курток, термобілизна. Коли я відкрила збір, ми назбирали на 15 комплектів. Племінник планував купувати машину, він вже купив дві власним коштом. Мені боліло, що так не має бути.
Я кажу: "Давай, хоч трохи ми щось допоможемо". Ми купили дуже класне авто, ми назбирали гроші, передали. І тільки я закрила одне питання, до мене надійшов знову запит, що треба ще одне авто. Це мій маленький внесок в нашу спільну мету – в перемогу.
– Маріє, як люди реагують на пости в фейсбуці? Чи дієві вони?
– Вони дієві однозначно. Мені хочеться більше людей доєднати, хочеться більше достукатися до людей, сказати: "Люди, це важливо". І хтось думає: "Мої 100 гривень не зроблять погоди". Повірте, зроблять.
Є люди, які постійно реагують на будь-які пости та долучаються з кожним разом все більше і більше. Ми не просто маємо вірити в ЗСУ, просто вірити в перемогу – нам потрібно робити свої кроки, ми всі разом маємо щось робити для перемоги.
Термінові новини читайте в Telegram та Viber Суспільного Луцьк.
