Фентезійна трилогія про альтернативний Український гетьманат «Літопис Сірого Ордену» привела його автора, Павла Дерев'янка, до «Азову». З 2024-го він служив хорунжим, мав бойовий досвід в піхоті та артилерії. Зараз займається стратегічними комунікаціями.
В інтерв'ю Суспільному він розповів про свій шлях з цивільного до військового життя, творчість та про своє ставлення до протестів.
Поспілкуватися з автором вдалося під час міжнародного літературного фестивалю «Фронтера», у якому Павло Дерев'янко виступив у панелі «Час фентезі й фантастики» та у фокусній дискусії «Межі причетності. Відчувати своїх».
— Як ви вважаєте, що потрібно зробити аби кожен українець відчув причетність до процесу творення і збереження нашої державності?
— Це має бути державна програма патріотичного виховання, яка починається зі дитсадка і розвивається в школах, коледжах, університетах тощо. Не можна це віддавати на розсуд родини, тому що багато несвідомих громадян не будуть заморочуватися, щоб виховувати з дітей патріотів. Коли вони самі не патріоти, їм байдуже до всього, що відбувається довкола них…
Доросла людина вже має свої погляди. Щоб вони змінилися, мають статися для неї катастрофічні події, що змусять її переглянути свій світогляд.
— Павле, а чи стикалися ви з таким у війську, коли новобранці, які не мали яскравого бажання боронити свою державу, потрапляли в середовище військових і у них відбувалася трансформація?
— Зараз люди приходять через мобілізацію. Зрозуміло, що більшість із них абсолютно цього не хотіла. Але це не про бажання — це про необхідність, обов'язок перед державою, родиною тощо. І більшість людей, коли потрапляє у нові обставини військового життя, приймає цю зміну.
— Ви прийняли рішення служити в березні 2024 року, так? Як це відбулося?
У 2022 році було відчуття, що ти робиш достатньо просто тому, що ти донатиш. У 2023-му влітку під час контрнаступу стало зрозуміло, що війна триватиме роками, людей вже не вистачає, донатів недостатньо, і вони вже морально не заспокоювали. Ставало зрозуміло, що треба долучатися не тільки власними коштами, а й ділом.
Тут не останню роль зіграла моя власна трилогія, тому що вона привела мене до «Азова». Я найбільше ціную відгуки саме військовослужбовців, бо книжку присвячено захисникам, захисницям України. У 2023-му мене тегнув в інсті у відгуку військовий з «Азова». Йому сподобалася трилогія. Ми почали спілкуватися. Він покликав: «Розкажи про свої книжки, сучасну українську літературу нашим хлопцям. Вони на полігоні тренуються в Київській області».
Так відбулося знайомство з підрозділом. Потім кажуть: «Хлопцям так сподобалося, коли що, залітай до нас, там хорунжий в службі є, спробуй свої сили там, а далі подивишся, може, куди ще захочеш». Я думаю: «Ну, коли тебе кличуть в Азов, то не варто відмовлятися від таких пропозицій».
— Ви писали трилогію п'ять років. Перша частина «Аркан вовків» вийшла 2019-го. Потім у 2020-му — книга «Тенета війни».
І частину «Пісню дібров» я закінчив саме в ніч з 23 на 24 лютого 2022 року. Вона вийшла наприкінці того року. Тож перше видання було повністю від цивільної людини, але коли я перечитував ці тексти восени 2024-го, перед тим, як віддати їх на нову редакцію, то мені не хотілося міняти ніякі моменти, пов'язані з військом, з переживаннями персонажів тощо. Значить, правильно все написав, попрацював, як належить.
— А під час написання ви глибоко занурювалися в історію, щоб зрозуміти психологію бійців. Як козаки-характерники могли поводитися?
Козаки-характерники — це просто образ, зрозуміло, що йдеться про сучасних добровольців і, коли ти не маєш цього досвіду, треба послухати їхні інтерв'ю. Мені здається, що для того, щоб добре передати чиїсь переживання, треба бути емпатом.
Щодо історичності, насправді там дуже багато історичних косяків, анахронізмів. Це ж не історичний роман, а фентезі з історичними мотивами.
— Ви сказали, що дописали третю частину в ніч з 23 на 24. Ранок — війна. Що ви тоді думали?
Не буде великим спойлером сказати, що в третій частині теж відбувається велика війна на території Українського Гетьманату. І я людина раціональна, але все одно було бридотне, містичне відчуття, що ти понаписував про велику війну на території України. От тепер тримай велику війну на території дійсно твоєї України.
Розумієш, що це абсолютно не твоя провина, але все одно спинний мозок пращурів звинувачує тебе в тому, що не треба такі речі описувати, бо потім вони збудуться.
— Коли читаєш, то простежуються політичні інтриги, кулуарні домовленості. Фактично це сучасне життя, просто воно в Українському Гетьманаті.
Так, це дзеркало наших реалій, описане з невеликою дистанцією через призму фантазійних метафор, але кожен у них упізнає наше сьогодення.
— Ви пишете в стилі темного фентезі. Чи хочеться вам трохи відійти від цього жанру?
Я вже відійшов від нього. Оповідання, які у мене виходять, — це мілітарна проза, можна сказати, горор. Та збірка, яка у мене планується восени, — це шість оповідань, написаних після повномасштабного вторгнення. Три написані цивільним, три військовим. Одне схоже на темне фентезі, інше — на постапокаліпсис; є мілітарна проза.
— Я знаю, що ви росли в російсько-українському середовищі. Як ви прийняли рішення перейти на українську мову і чи були у вас якісь труднощі?
Для мене двомовність була нормою. Десь у 2010–2011 вирішив, що якщо я писатиму, то українською. Я ж українець і живу в Україні. Чого писати російською? Так, я володів нею на той момент краще, і було б проблематично сісти, почати писати українською, бо треба не перекладати в голові, а міркувати тією самою мовою.
Багато людей, які читають трилогію, питають: «А ви справді не з Галичини?». Я з Білої Церкви. У мене в дитинстві в родині більше спілкувалися російською; я читав нею, але це не завадило вивчити рідну мову і користуватися нею на такому рівні, щоб писати художню прозу.
— Чи є у вас улюблені слова, можливо, фрази українською мовою? Теплі вам, рідні?
– Мені дуже подобаються зменшувальні суфікси: «пухнастенький», «лелеченя», лагідно-пестилі слова, вони мені дуже милі. І кличний відмінок — класна штука, але про нього всі вже забули, і я сам періодично про нього забуваю. А це насправді унікальна риса нашої мови — її варто плекати, а не забути про неї.
— Чи стежите ви за нинішнім суспільно-політичним життям? Липень відзначений тим, що люди виходять на картонні протести, аби Володимир Зеленський змінив рішення щодо відставки Федорова з посади міністра оборони. Як ви ставитеся до того, що люди хочуть впливати на державотворчі процеси, і як ставитеся до протестів?
Для українців це нормальний агрегатний стан. Зрозуміло, що якщо Рада не оновлювалася з 2019 року, у 2026 році вона не репрезентує суспільство, яке є тут і зараз. Тому, оскільки носієм влади є народ, він показує свою незгоду з політикою. Ми живемо в демократичній державі. У нас люди виходять тоді, коли їх реально щось замахало.
Мене тішить, що нове покоління не думає про те, що треба вдягати захист на себе, бо за рогом буде стояти бус «беркутів», що треба продумувати шляхи відступу, бо протести зараз настільки звично мирні, що ніхто не згадує про те, як було 15 років тому. Ми жили в абсолютно іншій по факту державі, і вона неймовірно змінилася за дуже короткий проміжок.
— Що допомагало вам вистояти в складних ситуаціях під час бойових дій, коли було важко?
Думки про родину, що я їм потрібен. Це тваринне бажання вижити, боротися за своє життя. Саме тоді, коли ти опускаєш руки й вирішуєш, що ти не можеш, то ти підписуєшся під своїм смертним вироком, бо якщо ти не здаєшся, скоріше за все, ти все ж таки зможеш вийти з будь-якої ситуації.
Термінові новини читайте в Telegram та Viber Суспільне Луцьк. Також ми є у WhatsApp.
