Дружина військового з Кіровоградщини Оксана Іванюк разом з донькою Анастасією Болговою ініціювали встановлення Стели вшанування живих і загиблих героїв у селі Богданівка Кіровоградської області. У родині дев'ятеро чоловіків з початку російсько-української війни пішли на фронті. Троє з них загинули. Поховали військових у різних містах України. Про ідею створення Стели пам'яті жінки розповіли Суспільному.
тут і далі пряма мова
Оксана Іванюк: У 2014 році пішов на війну брат Володимир Перепелиця. У 2015 хлопець Анастасії — Валерій Болгов, тоді вони ще не були одруженими. Він був строковиком. На той час в АТО вже був Валерія старший брат Діма, вони у 79 бригаді служили, були у Донецькому аеропорті. У 2022 році, коли почалася повномасштабна війна, пішов мій чоловік, Валерчиної сестри чоловік і у 2023 році іншої сестри чоловік.
Чоловік Анастасії Валерій був рядовим, потім вивчився на офіцера. Він передбачав те, що буде повномасштабне вторгнення?
Анастасія Болгова: Він знав, що так буде. Але я до останнього не вірила. 19 лютого було одне з перших звернень нашого президента з приводу того, що щось очікується. Я телефоную чоловікові і питаю: "На що сподіватися, як нам бути?". За час подружнього життя, на той момент чотири роки ми були одружені, я його бачила, півтора року з усіх. Найщасливіший подружній наш час був, коли він навчався в університеті Повітряних Сил імені Івана Кожедуба, тоді ми з ним трохи бачилися.
Що говорили чоловіки в вашій родині перед 24 лютого 2022 року?
Оксана Іванюк: Ми тверезо дивилися на всю ситуацію. Через те, що наші хлопці були там. Вони розповідали, що відбувається. Коли Валерій був у відпустці у 2022 році, 13 січня, у нього день народження, і він просився в цей день залишитися вдома. Йому не дозволили, тому що там була вже напружена ситуація.
Анастасія Болгова: З 23 на 24 лютого я приїхала з Миколаєва на Кіровоградщину, мені чоловік сказав, збери речі, валізи, всі мої нагороди, форми, щоб воно ніде не лежало. Тому що якщо прийдуть росіяни передусім будуть шукати родини військових.
Оксана Іванюк: 23 лютого, увечері, Валерій написав СМС: "Я в Зарічному, пам'ятайте нас, будь ласка, не забувайте мене, я вас люблю, ви найкраща родина у світі". От тоді у мене була паніка, був шок.
Чоловік Оксани й батько Анастасії добровольцем пішов на війну. Коли він потрапив в зону бойових дій?
Оксана Іванюк: 10 березня він поїхав у військкомат і 11 березня о 9-й ранку їх забрали. Всі хлопці були з Кіровоградської області. Його запитували, чи треба медогляд, чи є скарги на здоров’я. Він сказав, ні, в мене все добре. Хоча має проблеми.
Анастасія Болгова: До Миколаєва я не повернулась. Всі речі, які я мала забрати, зібрали мої друзі, які лишилися там. Вони не могли звідти виїхати. Були розведені мости. Було дуже тяжко. Перші три дні чоловік взагалі зі мною не спілкувався. У них не було зв’язку та інтернету. Коли додзвонився моєму батькові перше запитання, яке задав: "Чи в країні президент, бо нам сказали, що Україна капітулювала".
Оксана Іванюк: Росіяни у гучномовці кричали: "Здавайтесь, Україна капітулювала, вас вводять в оману, Україна вже не воює". Коли наші брали в полон росіян, то вони казали, що Україна не воює, капітулювала, Київ уже взяли.
Анастасія Болгова: Я їздила до чоловіка за 10 днів до того, як його не стало. Загинув 10 червня. Його поховали в селі Новогригорівка Миколаївської області — там, де живе мама.
Оксана Іванюк: Брат Володимир Перепилиця загинув 9 березня 2022 року в Ізюмі. Був авіа обстріл. Це унікальна людина. Він був знятий з обліку. У нього нога всихалася, в ній були осколки, сухожилля перебиті. Але він випросився на передову. Наче відчував. Завжди говорив, що росіяни ненавидять нашу націю до такої міри, що вони не заспокояться. Казав, буде війна. Що, якщо ми тут, всередині, не усвідомимо, то буде велика війна.
Володя похований в Черкасах, на Алеї Слави. Там він жив. Там у нього залишилася дружина і син.
Сергій, громадянський чоловік сестри, загинув 7 вересня. Похований у Верблюжці там його батько живе і брат.
Так сталося у вашій родині, що всі загиблі поховані в різних місцях. Через це і потрібна була ця Стелла? Але ж ви говорите, що вона і для живих.
Оксана Іванюк: Ми її назвали "І мертвим, і живим, і ненародженим". На превеликий жаль, люди називають героями тільки тих, хто загинув. Але військові, які навіть день-два, три місяці там, вони такі самі герої. Через те, що вони кожен день там вчиняють героїчні вчинки. І особливо ті, хто пішов на початку не розуміючи, куди йшли, що буде, як буде. Ми маємо так само поважати, їхні вчинки й те, що вони роблять. "Мертвим" — тут пояснювати не потрібно. Це люди, які віддали життя за нас. Ми живемо завдяки їм. І "ненародженим" — тому, що в більшості з них не встигли народитись діти. А вони могли б бути. Кожен з них мріяв про родину. Про те, що в них будуть діти, буде дім. Але за статистикою, у перший рік війни більше гинули хлопці до 30 років.
Оксана Іванюк: Перший загиблий в селі був у 2014 році. Це Рома Рикалов з третього полку, але він похований у Кропивницькому. У 2015 році загинув мій колега. А коли почалось повномасштабне вторгнення, почали гинути хлопці, ми вирішили зробити місце куди можна було б прийти й покласти квіти. Діти зі школи йдуть до пам'ятника Другої світової. Але у нас є сучасні герої. Зараз потрібно вшановувати цих людей.
Я звернулася до "Гурту ковалів" зі Знам'янки, ці хлопці цілодобово роблять скоби на окопи, вони погодилися виготовити і ми почали думати, як краще зробити.
Анастасія Болгова: Макет стели виготовив художник зі Знам’янки Сергій Романов.
Оксана Іванюк: Стелу виготовили за власні гроші. До односельців не зверталися через те, що це була наша власна ініціатива, ми цього хотіли. Нам було важливіше, щоб люди здавали гроші нам, як волонтерам, на допомогу хлопцям.
Територію навколо стели допомагали облаштовувати односельці.
Анастасія Болгова: Стела розташована у центрі села. Стоїть так, що з будь-якого боку її бачиш. Зараз ми облаштовуємо там територію. Причепили великий банер. Ми намагалися зробити так, щоб вшанування пам'яті загиблих і вшанування наших героїв, нашого сьогодення, щоб воно було на рівні з пам'яттю про Другу світову війну.
Хто доглядає за цією стелою?
Анастасія Болгова: Ми. Нам допомагають дівчата з будинку культури.
Оксана Іванюк: Коли поставили цю стелу, люди їздили дивитися. Були висловлювання різні. Одні говорили, нема куди грошей дівати, інші говорили, що немає чим зайнятись. Але інколи біля стели з'являються квіти. Ми не знаємо, хто їх туди приносить. Люди починають, мабуть, якось більше це усвідомлювати.
Ми це зробили, бо пообіцяли, що пам'ятати будемо.
