Різні люди, різні долі – але один вибір: вільна Україна. За право жити у своїй незалежній країні хтось заплатив власним життям, хтось втратив рідну домівку, хтось – здоров'я. До Дня Незалежності України Суспільне підготувало п'ять історій «Мій вибір – моя країна». Четверта – про переселенку Олександру Соценко.
Переживши окупацію Херсона, вимушений виїзд за кордон та розлуку з чоловіком-військовим, 30-річна Олександра знайшла сили почати життя з нуля у Малій Висці на Кіровоградщині. Поборовши емоційне вигорання та невизначеність, херсонська аніматорка змогла відновити улюблену справу, залучити гранти й створити власну команду, яка дарує радість та емоційне відновлення дітям та дорослим.
«Залишилась сама, вагітна, з трирічною дитиною на руках» (тут і далі – пряма мова)
24 лютого почалося з дзвінка тата, який сказав: «Почалась війна». А мій чоловік заспокоював, він військовий.
У мене був такий стан, я настільки розгубилась. Я вийшла на балкон і просто слухала, як гуде гучномовець. Це була сирена, яка сповіщала, що почалася війна. І з 24 лютого ранку я не бачила чоловіка – залишилась сама, вагітна з маленькою трирічною дитиною.
Мені подзвонила свекруха і запропонувала переїхати до неї в інший район, щоб бути поруч. Вона казала: «Єдине, чим я можу допомогти своєму сину – це бути з його сім'єю». А вже з 1 березня сталася окупація. На базарах та в магазинах по 6-8 годин стояли в чергах, щоб щось купити. Ціни одразу полетіли вгору – яйця були по 90 гривень за десяток.
З чоловіком зв'язку майже не було, він, максимум, раз на кілька днів «плюсики» ставив, що живий. Водночас у Херсоні з'явився великий страх. З'явилися російські рейди – вони шукали українських військових та їхні родини, відкривали двері, виводили людей. А у нас у родині всі військовослужбовці. Стало дуже страшно залишатися, адже я була вагітна. І тоді ми ухвалили рішення про виїзд».
Рік розлуки з чоловіком, народження дитини в Італії та вимушена еміграція
Ми проїхали сім блокпостів, сіру зону і опинились на підконтрольній Україні території. Але був шалений страх і не було відчуття безпеки. Ми вирішили їхати за кордон.
Спочатку опинилися в Болгарії за програмою для біженців. Але там програма діяла тільки до кінця весни, і Бог допоміг – для нас відкрилась Італія. Ми побачили італійців, які дуже підтримували Україну: влаштовували фестивалі, табір для дітей. І там у мене народилася друга дитина. Були складнощі, реанімація, операція – наклалося дуже багато стресів.
Все це відбувалося на відстані з чоловіком – з 24 лютого 2022 року до лютого 2023 року я його взагалі не бачила. Цілий рік ми були в розлуці. Коли він нарешті приїхав до нас в Італію, то вперше побачив молодшого сина, якому вже було пів року.
Після цієї зустрічі я вирішила, що більше не можу жити за кордоном. Моя сім'я – це мій чоловік і мої діти, і діти мають бачити тата. Влітку ми повернулися в Україну й опинилися в Кропивницькому.
«Накрило відчуття несправедливості»: втеча на хутір та відновлення
У Кропивницькому з перших днів було відчуття, що щось не те. Я сама з двома дітьми, побутові негаразди. А потім почали з'являтися думки про те, що це чуже місто, де люди живуть своїм звичним життям, ходять на роботу, до кумів, а ти всього цього позбавлений. Я відчувала несправедливість, мене накрили злість і ненависть. Я настільки фокусувалася на тому, щоб просто вижити під час вагітності й виїзду, що не давала собі проживати інші емоції.
У якийсь момент я сказала чоловікові, що хочу жити в селі. Ми швидко знайшли затишний будинок на хуторі в селі Лозуватка, поблизу Малої Виски. Я потребувала цієї ізоляції.
Також я звернулася по допомогу до психіатра. Він пояснив, що після двох пологів, окупації та еміграції організму просто треба допомогти, і призначив лікування. Через 2,5 місяці усамітнення на природі я відчула, що треба з цим зав'язувати і що я не дозволю депресії себе з'їсти.
«Або я заведу козу і впаду в депресію, або віднайду нову себе»
Пів року проживши в селі, я зрозуміла: наступний етап – або я заведу козу й остаточно впаду в депресію, або візьму себе в руки й віднайду нову себе. І я вирішила повертатися до роботи.
У Херсоні я була професійною аніматоркою. Хоча в мене не було ні костюмів, ні реквізиту, на свій день народження я попросила чоловіка подарувати мені колонку з мікрофонами. Колеги з Херсона, які виїхали за кордон, підтримали мене й вислали перші костюми. Я створила сторінку в соцмережі.
Але за два дні дізналася, що моя сестра-військова потрапила до реанімації після поранення «шахедом». Я поїхала до неї в госпіталь у Дніпро. Казала їй: «Хотіла свята проводити, а тут таке нагадування – яка анімація, коли війна?» А вона подивилася на мене й каже: «Ти що? Війна є, але діти ростуть зараз. Вертайся і роби!»
Я повернулася в Малу Виску, купила свій перший вживаний костюм за 1000 гривень і взяла перше замовлення за 150 гривень. Коли мені дали ще 50 гривень «на каву», це були перші гроші за довгий час, які я заробила сама.
«Сплачувати податки – мій внесок у перемогу»
Паралельно я влаштувалася в музичну школу вчителькою вокалу. Людям додалося довіри, і про мене почали більше говорити.
Як тільки з'явився попит, я одразу відкрила ФОП. Я хотіла сплачувати податки, бо в країні війна, і це мій свідомий внесок у нашу перемогу. Згодом виграла грант від ветеранської організації та грант від Червоного Хреста, що допомогло придбати професійне обладнання й нові костюми.
Своєму проєкту я дала назву «Мокоша» – на честь української богині, берегині жіночності. Я бачу в цьому свою місію: дбати про українських дітей, дарувати їм і дорослим позитивні емоції та заряджати позитивом у хаосі сучасного світу.
Зараз у нас у команді вже три ФОПи (фізичних особи-підприємця), ми разом організовуємо заходи, постійно навчаємося та підвищуємо кваліфікацію. Також ми співпрацюємо з громадськими організаціями Малої Виски й безкоштовно проводимо програми для емоційного відновлення дітей-переселенців, малозабезпечених та дітей загиблих і зниклих безвісти військових.
У Малій Висці я отримала величезну підтримку від громади та міської ради. Війна навчила жити сьогоденням. На даний момент я бачу себе тут, серед цих людей, і мені класно.
