"Новий старт" — це проєкт Суспільного про спортсменів та тренерів-переселенців, які виїхали з рідних міст через вторгнення РФ та почали все заново на Кіровоградщині. У кожній розповіді йтиметься про шлях, втрати, пошук нового місця для тренувань та повернення до улюбленої справи. Друга історія – про маріупольський волейбольний клуб, який відродили у Кропивницькому.
Волейбольний клуб "Левиці" створили 1999 року в Маріуполі. 2022 року, рятуючись від обстрілів російських військ, його керівник та тренер Валентин Якушевський переїхав у Кропивницький, де відродив клуб. Нині його відвідують семеро дівчат-переселенок з Донецької та Херсонської областей. Усього тренуються 60 дівчат.
"Маріупольські левиці – це вже моя родина", — Валентин Якушевський (тут і далі – пряма мова)
Волейбольний клуб "Левиці" заснований у Маріуполі у 1999 році. Він працював до початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну. Коли у Маріуполі стало дуже небезпечно, я був вимушений виїхати з міста й переїхав у Кропивницький. У вересні 2022 року набрав в клуб дітей, і з нуля почав роботу вже у новому для мене місті. Тепер волейбольний клуб — це моя нова родина. Вони за мене переживають, я — за них.
Нині у волейбольному клубі "Левиці" займаються сім дівчат з прифронтових або окупованих територій. Усього в клубі займаються 60 дітей.
Про здобутки волейбольного клубу "Левиці"
Найбільші здобутки маємо в чемпіонаті області — ми постійно в трійці найкращих команд Кіровоградщини. Мрію тільки про одне, щоб настала перемога, щоб настав мир, щоб можна було не бігати в бомбосховище під час гри, що була електрика, бо минулого року ми з ліхтариками тренувалися.
До кінця року плануємо поїздку за кордон, плануємо взяти участь у міжнародних змаганнях. Але поки це лише плани.
"Коли жила біля моря, не цінувала цього", — переселенка з Генічеська Тетяна Литвиненко
У Кропивницький я переїхала у серпні 2022 році. Коли треба було йти до школи, я зрозуміла, що не хочу здобувати російську освіту. Я поїхала туди, де немає війни та окупації — у Кропивницький. Раніше волейболом я не займалася. У школі я побачила оголошення, яке мене дуже зацікавило – дитячий волейбольний клуб "Левиці". Прийшла на пробне заняття і залишилась.
Брала участь у різноманітних змаганнях: їздила на змагання дитячої ліги чемпіонату України 2008 (рік народження учасників — ред.), перший тур був у Полтаві, другий – в місті Ірпінь. Ми часто виїжджаємо на дружні ігри – були в Білій Церкві, Камʼянці-Подільському. Також по області дуже багато їздимо.
Коли закінчиться війна, я не планую їхати в Генічеськ. Буду орієнтуватися за місцем свого навчання.
Зараз я навчаюся в десятому класі, треба думати про подальше навчання. У Генічеськ я планую просто приїздити до родичів, бабусі, дідуся. Мабуть, за морем понад усе сумую. Коли жила в Генічеську, не цінувала цього.
"Я вже не памʼятаю свій будинок у Херсоні і школу, в якій навчалась. Війна змінила моє життя", — переселенка з Херсона Олександра Мінакова
У 2024 році я виїхала з Херсона, тому що залишатись в окупації було небезпечно для життя. Я виїжджала зі своєю сестрою та мамою. Батько залишився захищати Україну.
Коли ми виїжджали, бачили багато розстріляної техніки — як російської, так і української. Бачили багато загиблих людей, які лежали на дорозі. Під час евакуації потрапили під російський обстріл. Пам'ятаю, коли вперше побачила український блокпост — дуже раділи. Нас там навіть їжею пригостили, це було дуже зворушливо.
Я вже не пам'ятаю, який вигляд мав мій будинок, не пам'ятаю мою школу. І це дуже важко для мене, адже це все, що пов'язує мене з моїм дитинством.
В Херсоні я рік займалася пляжним волейболом. І коли приїхала у Кропивницький, перше, що я зробила — пішла шукати волейбольний клуб, і обрала, мені здається, найкращий. Також я дізналась, що вихованці клубу беруть участь у різноманітних змаганнях, мене це підкупило і я залишилась.
Свою майбутню професію я не пов'язую зі спортом, я хочу стати військовою, як і мій батько. Після закінчення школи я планую вступити до льотного університету в Києві.
"До переїзду у Кропивницький, я не займалась волейболом, тепер я ним живу", — переселенка з Херсона Валерія Дудченко
У 2022 році разом з родиною виїхали з нашого рідного міста Херсон у Кропивницький — через окупацію, через нестачу продуктів та ліків.
Ніколи не займалася спортом. Коли приїхала у Кропивницький, займалася лише у модельній школі. Але якось побачила по телевізору гру жіночої збірної України з волейболу. Тоді й вирішила, що хочу спробувати. Так розпочалося моє життя в клубі "Левиці". Наразі я живу спортом.
Я дуже люблю тренуватись, спілкуватись з дівчатами, підтримувати фізичну форму.
Коли закінчиться війна, я, мабуть, поїду додому. Я хочу побачити свій рідний дім, який не бачила вже три роки.
