Ветеранка з Кропивницького Юля Загурська у Збройних силах України пройшла шлях від солдатки до начальниці групи контролю бойового стресу та демобілізувалась за станом здоров’я. В інтерв’ю Суспільному вона розповіла про роль психолога на війні.
"Для мене війна почалась у 2014 році" (тут і далі – пряма мова)
Для мене особисто війна почалася в 14-му році. Я тоді працювала психологом Державної служби з надзвичайних ситуацій (ДСНС), але не могла лишатись осторонь. Не пам’ятаю як, але зібралась тоді купка психологів – нині це громадська організація "Компас" – і почали думати: що ми можемо зробити, чим допомогти. Відтоді я волонтерила – як психолог виїжджала в зону проведення антитерористичної операції (АТО). Багато їздили. Під час обідньої перерви фахівці ДСНС йшли обідати, а я стрибала у тролейбус, їхала в шпиталь, консультувала, поверталась і продовжувала службу в ДСНС.
Всією нашою командою ми шукали шляхи – ніхто не знав, що робити, бо досвіду ж такого не було. Ми пробувати все, що могло підійти, тому на початку повномасштабної війни я вже мала досвід.
Паралельно проходили якісь навчання. Наприклад, у 2020-22 роках я вивчала австрійський метод ЕМДРМетод психотерапії, який називається десенсибілізація та переробка рухом очей. Він використовує двосторонню стимуляцію (найчастіше рухи очей, але також звуки або дотики) для допомоги мозку обробити травмуючі спогади, які викликають психологічний дискомфорт..
"Діти були проти моїх поїздок в зону АТО"
Я їздила на схід, щоб допомагати як психолог. Перед першою поїздкою, я сказала дітям, що я їду в зону АТО. Старша донька спитала, чи можуть вони висловитись з цього приводу. Я відповіла, що їхня думка на моє рішення не вплине. Вони, звісно, були проти.
Про оберіг
Це була друга чи третя поїздка. Ми збирали й возили хлопцям речі. Вночі була якась черга велика, ми зупинилися й почали спілкуватися з хлопцями. Поспілкувались, сідаємо в машину, а до мене підбігає якийсь хлопець, стукає у вікно, я відкриваю – він знімає з себе хрестик, тоді на Майдані роздавали ці пластикові хрестики, і, віддаючи мені його в руку, каже: "Ви робите гарну справу".
Я хотіла відмовитись брати його, та він вклав мені його в руку, сказав: " Хай вас Бог береже, ви робите гарну справу".
Відтоді цей хрестик зі мною завжди – і коли я вже пішла в Збройні сили теж був. Цей оберіг досі в мене.
До ЗСУ хотіла перевестись з 2018 року
Постійно була на зв’язку: в мене були знайомі в Генеральному штабі, моніторила ситуацію, бо намагалася ще тоді, у 18-19 роках перевестись в ЗСУ. Мені видавали відношення, але перевестись не вдавалось. Тоді в мене була мета піти на пенсію в ДСНС, щоб вступити до лав ЗСУ. Але не склалось.
І от 23 лютого 2022 року ввечері, десь о 23:00, мені зателефонували й спитали, чи зможу я організувати, зібрати групу психологів-волонтерів у Кропивницькому, які погодяться виїжджати в підрозділ, надавати допомогу.
О другій годині ночі я опублікувала допис із запитом-пошуком охочих допомагати – щоб мені там плюснули, а я вже далі організовуватиму роботу. А вранці вже почалася повномасштабна війна.
Я хотіла потрапити в армію психологом. Не дуже виходило, відповідали, що ще не потрібні психологи. Коли будуть посади, обіцяли повідомити.
У червні 22-го мені зателефонували знайомі хлопці, сказали, що я їм потрібна, що їм потрібен психолог. Тож з 4 липня я вже була в ЗСУ.
Про початок служби в ЗСУ
Коли я прийшла, там формувався загін, сподівалися, що в штатний розклад введуть посаду психолога. Але посади психолога не дали. Я була солдатом, діловодом радіо відділення - щось таке. Це мене, звісно, не влаштувало. І я почала рухатись туди, де я можу бути корисна.
Це був 22-й рік. Незважаючи на офіційну посаду, очевидно, якщо є експертиза в чомусь, ти будеш займатися своїми справами. Тож я їздила по підрозділах, різні розташування були, бо потрібно було тоді вводити в штат людей – вже багато було добровольців, але вони ніяк документально не були зафіксовані. Я спілкувалася з 18-річними хлопцями. Казали, щоб на контракт брали з 22 років, тому я вмовляла їх повертатись додому. Та всі хлопці, з ким я спілкувалася, говорили, що залишаться, що укладатимуть контракти.
Під час служби у 67 бригаді там була гендерна рівність, мені це подобалось, а коли наприкінці 23-го року я перевелась в іншу бригаду, за сімейними обставинами, і вже була на посаді начальника групи контролю бойового стресу, до мене підійшов заступник комбрига і спитав, чи знаю я свою роль. З його слів, мені слід було бути красивою і посміхатися, а розумною, сказав, я могла бути вдома. Це інше ставлення.
Про досвід психолога в ЗСУ
Досвід різний. Все залежить від підрозділу, від розташування, від напрямку. Потрібно і підлаштовуватись, мати великий арсенал інструментарію.
Наприклад, коли я була на Донецькому напрямку в бригаді, то більше було індивідуальних консультацій при медроті. Хлопці там з легкими пораненнями були або з контузіями. В мене було п'ять днів, бо довше їх там не тримали – крапельниці, відновлення і вони повертались. Там були індивідуальні консультування. А коли були складні випадки, що потрібно було виїжджати, то нас викликали.
Одного разу мені зателефонували щодо роти, яка вийшла з нуля. Треба було поїхати з ними попрацювати. Коли я до них приїхала, з’ясувалось що зі 100 людей повернулись 18. Словами їхній стан не описати. Усього тоді зібрали 50 хлопців – злих, агресивних, голодних, втомлених – і мене одну туди до них кинули. Вони почали кричати, питати про фінансування, протигази, бо їх там труїли, зброю – про все підряд. А я ж їм не могла допомогти з цими питаннями, і не я мала буди на першій зустрічі з ними, а інші посадові особи.
Я хвилин 15 стояла, слухала, як вони кричать. Вони викричались. А коли їм сказали, що я не відповів на ці питання, вони почали знову. Я поступово почала перебирати ініціативу. Тоді один з бійців запропонував побратимам виговоритись. Я встановила правила – по дві хвилини кожен, піднявши руку, по черзі.
Це тривало години півтори, більшість говорили одне й те саме. Вже не було сенсу в пропрацюванні цього виходу агресії. Тоді я їм розказала притчу про плем’я, де тільки три рази людина встає та описує повністю свій емоційний стан й те, що з ними відбулося. А плем’я слухає і розходиться. Якщо ж ця людина ще раз щось скаже, то її з племені виганяли. Ми домовились зробити так само. Коли хтось розповідав учетверте, вони самі переривали його, тобто почали керувати ситуацією. Ця робота тривала години чотири. Я дуже втомилася. Наприкінці вони вибачились переді мною, подякували і запросили на вечерю, на борщ. А це є ознакою супервизнання.
Також я працювала у підрозділах, де гинули люди. Був випадок, коли загинув командир роти. Це дуже травмуюча подія. Він був дуже крутим – а коли гине крутий ротний, вся рота випадає. Виїжджали ми туди вдвох з начальником групи контролю бойового стресу, я тоді ще не була начальником. Говорили з бійцями про те, чим він був дорогий для них, яким він був, як вшанувати пам'ять, що вони пам'ятатимуть, як служитимуть далі, які обіцянки собі дадуть. Один складний момент міг бути в тому випадку, бо цей ротний настільки підняв планку ротного, що була загроза, що вони не приймуть іншого. Ми просили їх дати шанс новому ротному проявити себе.
Бували випадки, коли я бачила, що потрібна консультація психіатра. Але складність ще у тому, що потрібен був тільки військовий психіатр. Я шукала такого, возила до нього бійців. Це також була частина моїх обов’язків.
Ще були випадки з почуттям провини. Нечасто, тому не можу сказати, наскільки часто загалом це у хлопців. Мені здається, чим довше тривала війна, тим менше було таких запитів. Для таких випадків є спеціальні методики: чи дійсно він винен, чи міг він вплинути на ситуацію. І потім потрібно шукати сенс: навіщо він залишився, чому – значить має якусь задачу, наприклад, розповісти рідним побратима про його загибель. Я питала, чи спілкується він з рідними тих друзів, чи є якісь контакти. Дуже важливо рідним знати про останні хвилини загиблого. І це задача тих, хто вижив: дожити, передати цю інформацію, відвезти речі, якщо щось залишилось.
Про страх на війні
Страх – це нормальна емоція, це інстинкт самозбереження. Боятись – нормально. Але страхом можна керувати. Важливе налаштування, думка, з якою військовий виходить на позицію. Ми розглядали такі ситуації – як думка впливає на тіло, на реакцію.
Думки про загибель й відповідний страх призводять до тремтіння, частого дихання, задухи, в когось може підвищуватись тиск – і тоді виникає бажання сховатись. Це йде з рептильного мозкуНайдавніша частина мозку людини, яка відповідає за базові інстинктивні функції, що забезпечують виживання, такі як дихання, серцебиття, рух, рівновага та репродукція. йде в лімбічну системуСукупність структур головного мозку, яка контролює емоції, пам'ять, мотивацію, нюх та вегетативні функції., в емоційному мозкуСтосується мозкових структур, відповідальних за емоції. це застрягає – я хлопцям малювала цю картину – але є ж у нас неокортекс, тобто раціональний мозок. Нам треба вивести це на думку, ми керуємо думкою. А думка про те, що я можу вижити, змінює показники тіла, з’являється впевненість і вже хочеться не ховатись, а діяти, планувати, аналізувати.
"На індивідуальні консультації були черги"
На Донецькому напрямку, в 67-ій бригаді, де про мене вже знали, черга на індивідуальне консультування була на два-три тижні вперед. З батальйонів телефонували, приїжджали медики переймати досвід.
Індивідуальні консультування були спрямовані на те, щоб зібрати емоційно, визначити стан. Я обрала три експрестести, щоб зрозуміти, який стан, чи потрібне додаткове медикаментозне лікування. За одну консультацію вдавалося їх підтягнути, зібрати.
І це для мене, вже потім я це зрозуміла, було дуже важко – повертати їх. Я ж знала, куди я їх повертала, для чого збирала. І це непросто. Це непросто, але це потрібно було робити.
По призначення на посаду начальника групи контролю бойового стресу
У бригаді було чотири чи п'ять батальйонів, я вже не пам'ятаю. Десь по 500 людей. Нас було двоє психологів. Втома була неймовірна.
І я перевелась в іншу бригаду. Щоб отримати звання, я пройшла навчання, військову катедру, і мене перевели в іншу бригаду, вже з офіцерським званням, на посаду начальника групи контролю бойового стресу.
Там робота психолога була іншою. Це був Херсонський напрямок, підрозділи були розкидані географічно, багато їздила – були десятиденні відрядження, часто працювали вночі, вдень рахували. Індивідуальних консультацій майже не було, більше було групової роботи з відділеннями, ротами – кого нам змогли зібрати, з тими ми працювали. Якщо нам не могли зібрати, ми виходили на позиції, по ночах заходили, тестували.
"Поступово почала сипатись"
Поступово за станом здоров’я я почала сипатись. Думаю, це не тільки фізичне, а й емоційне. Майже без відпочинку – біжиш-біжиш, щоб всім встигнути допомогти. Тому демобілізувалась.
Після звільнення я аналізувала, рефлексувала, щоб зрозуміти, що зі мною відбувається. Те саме може відбуватися з іншими, які будуть звільнятися з війська. Коли приїжджаєш додому на день-два, воно непомітно. Коли довше – був випадок, коли приїхала на день народження онука – я зрозуміла, що мені нема про що з рідними говорити. І від багатьох бійців я про це чула.
Попри все, я не шкодую, що стала до лав ЗСУ у 22-му. Шкодую, що фізично не витримала. Є думки повернутись, але, оцінюючи свій стан, розумію, що не зможу.
Під час лікування я була вдома сама. Майже. Донька – за кордоном, телефоном спілкувались, мама намагалась мені допомагати, але мій стан був не найкращий – агресія і розуміння того, що тут не розуміють того, що відбувається там, а я не можу повернутись. Кричала, бувало.
Десь місяці три так тривало – сильна була агресія, при тому, що я лежала, мені не можна було сидіти. Або лежати, або стояти. Досі ця звичка лишилась – майже постійно їм стоячи.
Копалась в собі – чи в мене емоційне виснаження, чи вигорання, чи депресія, чи розлад адаптації, чи ПТСР (посттравматичний стресовий розлад – ред.).
Дівчатам, друзям з 67-ої бригади якось соромно було казати, що я списуюсь. Здавалось, що зрадила їх. Такий стан був.
Про повернення в соціум
Після демобілізації потрібна була ресоціалізація. Це також непросто. Перше – потрібно було зрозуміти, а хто я тут, самоідентифікуватись. Бо там я розуміла: я психологиня, я військова. А хто я тут, чи я ще мама? Було незрозуміло, бо за ці три роки зв’язок з дітьми обірвався. Був статус мами й бабусі, але близькості не було.
Хтось мені сказав, що колишніх військових не буває. Але питання проте, хто я тепер, думаю, будуть у всі, хто повернеться. Якими ми були, ми вже не будемо. Треба знайомитись із собою наново, вивчати зміни. Самоідентифікація – це основне.
Нині я пройшла відбір на посаду фахівця із супроводу ветеранів та демобілізованих, працюю при обласної лікарні, але до мене можуть звертатись усі ветерани. Мені це імпонує, бо я залишаюсь дотичною до військових.
Серед планів – жити щасливо. А загалом плани є завжди і багато. Навіть, якщо я лежу і мені здається, що я помираю, я кажу собі, що полежу трохи і почну повзти в бік своєї мети.
