Лікар медицини невідкладних станів, інструктор навчально-тренувального центру екстреної медичної допомоги в Кропивницькому Костянтин Роєв перший рік інтернатури проходив 2023 року в деокупованому Херсоні. В інтерв’ю Суспільному він розповів про роботу під обстрілами, навантаження в умовах обмеженого ресурсу та мотивацію працювати в тих умовах.
Як рідні відреагували на рішення їхати в Херсон (тут і далі – пряма мова)
Батьки сказали, що я "цікавий" на всю голову, але підтримали. Під час того, як я обирав місце інтернатури, мій батько служив в армії також, тому він розумів всю важливість ситуації. Мама також підтримала.
Підірвана Каховська ГЕС
6 червня 2023 року близько третьої години російські військові підірвали греблю Каховської гідроелектростанції (ГЕС) на Херсонщині. Це була п’ята за розміром ГЕС в Україні та найбільша за площею мілководдя. Підрив спричинив затоплення. Під водою опинились будинки, поля та населені пункти, особливо на лівому низькому березі Дніпра на Херсонщині.
Я приїхав у Херсон 16 червня 2023 року, за 10 днів до того російська армія підірвала Каховську ГЕС. Я побачив не ті масштаби, які були відразу після підриву. В деяких районах міста вода стояла, залишалась вода на тому рівні, на якому вона була 6 червня по всьому місту. Як вода почала спадати, то побачили в будинках або на вулицях тіла людей, їх доводилось забирати звідти.
Про перший виклик
Перший мій виклик був до лікарні, в операційний блок якої влучив мінометний снаряд. Там саме мала бути операція, але пацієнт просто не прийшов у призначений час. Проте на тому ж, другому, поверсі була зона відпочинку для працівників, і там тоді перебував лікар-хірург, у якого був перший робочий день, як самостійного лікаря. На жаль, він помер на місці. І була медсестра, яку я потім перевозив у Київ з численними мінно-вибуховими травмами.
Тоді страшно вже не було. Напевне, я перебоявся ще до того, бо працювати я почав, якщо не помиляюсь, з початку серпня, а до цього я ж приїжджав, щоб узгодити юридичні аспекти. Ніколи не забуду: коли 16 червня 2023-го ми з одногрупником приїхали в Херсон, перед цим військові саме вдарили по Кримському мосту. Я до того дня ніколи не чув, що таке "шахед", не розумів чому його називають "мопедом". А звук ідентичний. Комендантська година починалась о 20:00, а десь о 22-23:00 ми почули звук мопеда. Подумали, що хтось їздить містом. Вже потім зрозуміли, що це "шахед" кружляє над нами. Потім почули роботу мобільних вогневих груп, збиття – от тоді було страшно.
Якщо повертатись до першого виклику й можливий брак досвіду – не можу сказати, що після університету в мене було достатньо досвіду взагалі, зокрема спілкування з пацієнтами. Досвід я отримував саме під час подібних викликів, коли просто треба було швидко й правильно реагувати – коли буквально по тобі стріляють, задача – швидко забрати пацієнта й тікати з місця обстрілу, а вже потім надавати допомогу.
Про специфіку роботи
У нас, можна сказати, була спеціалізована бригада, яка не виїжджала до, наприклад, літніх людей з підвищеним тиском. Наша спеціалізація – прильоти. Я був стажистом, лікарем-інтерном, тобто на мені було мінімум відповідальності. Хіба за своє життя. Але мені пощастило працювати з людьми, які в цьому, по-перше, розбирались, по-друге, мали досвід роботи в окупації. Я потрапив у правильне середовище.
У Херсоні дуже бракує лікарів. Робочих змін, в загальному розумінні, в мене, як в інтерна, не було. Я постійно перебував у лікарні, часто лишаючись добровільно. Тобто я мав там працювати там з 8:00 до 16:00, але, якщо знав, що, наприклад, парамедик буде один всю добу, то, нікому з керівництва не кажучи, залишався з цим парамедиком до кінця його зміни.
Травмованих було дуже багато. У російських військових тактика така: якщо був приліт, вони розуміли, що туди відправлять екстрені служби, тому хвилин за сім починався повторний обстріл тієї ж локації. Був випадок, коли пів сотні рятувальників зазнали поранень. Тому ми тричі виїжджали на одну локацію, бо просто не було кому відвозити пацієнтів.
При цьому всьому, російські війська полювали на машини медиків. Їм не було важливо, яка саме це машина. Головне – щоб на ній був червоний хрест. Це могли бути цивільні медики, військові медики, іноземні волонтери. Тому багато парамедиків не носили червону уніформу, одяг був чорного кольору з відповідними шевронами. Крім того, якщо їхали на виклики в місця, які часто й легко прострілювались росармією, то заклеювали мигалки, не вмикали сирену, сигнальні маячки, щоб бути максимально непомітними.
За полювання на бригади екстренки російським військовим доплачували. Але коли в зоні досяжності того ж дрона не було медиків, снаряд скидали на цивільних. Такого багато було в Бериславі. Туди регулярно, раз на добу, мінімум, приїжджала бригада, щоб констатувати смерть від FPV-дрона.
Про контузію внаслідок обстрілу
Був виклик на приліт, в Антонівку. На жаль, там була смерть до нашого прибуття – прилетіло прям у двір, коли дідусь порався на городі. Ми просто констатували смерть і не встигли від'їхати, як знову почався обстріл. І коли я забігав у будівлю, в метрах п'яти-шести впала міна – мене оглушило, лопнула барабанна перетинка. Тепер на праве вухо я гірше чую, ніж на ліве. Але мені пощастило, що я встиг забігти за стіну.
Про загибель колеги
Це було біля населеного пункту, де зазвичай полюють російські дронщики. Гранату скинули перед нею, коли вона виходила з машини. Але, наскільки я знаю, вона померла не одразу, а в машині бригади екстреної медичної допомоги дорогою в лікарню.
Перші два-три місяці роботи в Херсоні хотілось все кинути й поїхати. Потім з’явилось відчуття, що, коли я поїду, я підведу колег.
Про виклики, які запам’ятав назавжди
Деякі виклики запам'ятав через жах – коли ти приїжджаєш на виклик, а там, крім ноги, нічого не вціліло.
Бували й комічні випадки, якщо можна так назвати наслідки обстрілів. Одного разу був приліт біля кафе – п’ятирічна дівчина отримала незначні січені рани битим склом. Коли ми туди приїхали, там вже були військові, які надавали їй допомогу. Було мило й весело, коли три бригади, мужики, просто стоять і дмухають на ту рану, а дівчинка нарікає, що їй пече.
Про допомогу російським полоненим
Я щиро ненавиджу цих людей. Заспокоював себе тим, що, коли я надам допомогу полоненому, я врятую, дуже на це сподіваюсь, життя такому ж українському полоненому, якого обміняють на цього російського, якщо він виживе. Тому доводилось. Були випадки, коли вони добивали своїх же поранених на полі бою, просто переїжджали їх танком. Ніхто нікого не забирав. А наші медики забирали і своїх, і чужих.
Про останню зміну перед переведенням у Кропивницький
Остання зміна була з тим парамедиком, з яким я постійно виїжджав. Він мені сказав, що не міг дочекатися, поки я звідти поїду, бо вважав, що доброму я там не навчусь. З одного боку, я його зараз вже розумію, але тоді я вважав, що це буде зрада з мого боку. Він так казав через специфіку роботи: ти береш і везеш, медичної допомоги, якогось клінічного мислення там не треба. Там є доволі простий алгоритм: треба зупинити кровотечу, якщо вона є, встановити той самий венозний катетер, максимально швидко почати вливати розчини або кровозамінники та швидко їхати в лікарню. На цьому все.
Про відновлення у Кропивницькому
Після Херсона я звертався до психологів та психотерапевтів. Це було за тижні три після того, як я приїхав у Кропивницький. Я звинувачував себе в тому, що я зрадив людей, з якими працював. А ще, коли ти звик, що за вікном постійно щось гримить, перші три тижні доводилось вмикати на телефоні або телевізорі звуки дощу з громом, з грозою, щоб заснути.
Так було до терапії. Багато військових та медиків не звертаються по допомогу, бо вважають, що це якось не по-чоловічому, але це не так. Це важливо, хоча я і не вважаю, що побачив багато.
Що з херсонського досвіду знадобилось у нинішній роботі
Бригади з нашого Центру виїжджають на евакуації у прифронтові міста, де набуті мною під час інтернатури знання можуть знадобитися. Та основне, що я звідти привіз – це стресостійкість.
Мені подобається робота інструктора, подобається викладати. Сподіваюсь, що мій досвід допоможе комусь в якійсь екстреній ситуації.
У Кропивницькому я отримав те, чого я не отримав у Херсоні. Маю на увазі саме лікарський досвід. Крім того, саме тут я став інструктором – у мені побачили те, що я сам у собі не бачив. Тому я тут й буду віддаватися роботі.
