Літня відпустка для вчителів — це не тільки період для відпочинку, а й можливості для навчання та обміну досвідом. Так вважає вчителька хімії з Хмельницького Наталія Зима. Нещодавно педагогиня була учасницею двох національних освітніх подій — фестивалю "Вчителі майбутнього- 2024" у Львові та EdCamp ( не) конференції "Точка стійкості-2024" на Івано-Франківщині, де ділилась власним досвідом викладацької діяльності у період воєнного стану.
Про стабільне навчання в нестабільних умовах вчителька розповіла в інтерв’ю Суспільне Хмельницький.
Наталю, ви нещодавно повернулися з двох освітніх подій: педагогічного фестивалю "Вчителі майбутнього-2024" та (не) конференції "Точка стійкості-2024". Розкажіть про основні напрямки та підсумки цих заходів.
Насправді, в кінці навчального року вчителі, як оця батарейка, в якої вже майже завершився заряд. І тобі здається, що ти вже не можеш, що ти вже не хочеш, що в тебе немає сил і ти не впевнений, що ти почнеш навчальний рік. А от такі зустрічі, вони підвищують рівень твоєї наснаженості. Ти розумієш, що ти не один. Коли тобі здається, що твоя бульбашка дуже така маленька, насправді вона не маленька. І насправді в тебе є ті, хто так само, як ти, намагається в своєму класі, у своїй школі, у своїй громаді, змінювати освіту.
Ви знаєте, це в мене, напевне, вперше відпустка почалась прямо з педагогічних подій. Перша подія — це був фестиваль "Вчителі майбутнього". Сама назва "фестиваль" говорить про натхнення, про зустрічі, про обійми. Фестиваль об'єднав вчительство з усієї України. 2,5 тисяч учасників і учасниць на одній території. Одночасно йде дуже багато різних подій — це і цифрова освіта, і дошкілля, і початкова школа, і старша школа, і профільна, і питання подальшої розбудови освіти. Ми всі маємо різний досвід викладання у військовий час, з яким ділилися з іншими вчителями. (Не)конференція "Ed Camp "Точка стійкості" — це трохи інший формат. Це про аналіз, про занурення, про запитання і відповіді, про те, як ми будемо навчати наступного року.
Чи надихнули вас ці заходи на якісь конкретні дії?
Насправді після "Точки стійкості" я вже зареєструвала "Клуб документального кіно", який буде діяти у ліцеї з 1 вересня. Ми зараз на стадії підбору влучної назви. Я попросила своїх учнів, щоб вони допомогли назвати цей клуб, адже — це їх клуб.
Документальне кіно з якого напрямку?
Воно буде стосуватися захисту прав людини, це буде різний досвід. І мені здається, що це слово "документальне кіно" дуже значиме. Я мала свій досвід на (не)конференції. Ми мали перегляд з обговоренням дуже короткого документального фільму "Блокпост. Велика Рогань". І, насправді, ці 20 хвилин документального кіно здатні перевернути щось у твоїй свідомості, дозволяють по-іншому подивитися на звичні речі.
З яких регіонів були учасники педагогічних подій?
Майже з усіх. Ми зустрічалися із вчителями, які працюють у відносно безпечних регіонах Західної України. Для мене дуже такими щемними були розмови з вчителями зі Сходу, які вивезли свої школи, але продовжують працювати зі своїми учнями, які залишились на тимчасово окупованих територіях.
Розкажіть про це конкретніше.
Це дуже болюче питання. Діти, які залишились на окупованій території, змушені ходити до ворожої школи, лише через те, щоб їх не забрали у батьків. А після третьої години вони, ризикуючи, виходять на онлайн в українську школу, тому що бажають навчатися саме там — це їхнє, вони з цим виросли. Нам дуже важливо зберегти їх, хоча це небезпечно, але діти не можуть і не хочуть розривати зв'язок з Україною. Вони українці. І ми маємо прикласти максимум зусиль для того, щоб допомогти їм, щоб вони пишалися тим, що вони українці, вселити їм віру і надію, що ці території скоро повернуться. У мене є знайома директорка школи, яка не пішла, жоден вчитель зі школи не пішов на співпрацю з російськими окупантами. Вона каже: "Я чекаю поки звільнять територію, коли я зможу приїхати додому і зі свого сховку повикопувати оті цінні для мене українські речі, які я встигла заховати у рідному тимчасово окупованому Мелітополі".
Наталю, ви успішна вчителька. В 2020 році, за версією Global Teacher Prize, ви увійшли у десятку найкращих вчителів України і стали найкращою вчителькою хімії. Як досягаєте успіху?
Я пишаюся тим, що я демонструю для своїх учнів модель успішного вчителя. Я показую, що я навчаюся протягом усього життя, що це не просто гасло, з яким я прийшла до них. Насправді, зараз весь світ постійно навчається. Ми зараз живемо у тому світі, де все дуже стрімко змінюється. Вся освіта у всьому світі шукає нових підходів до цих нових дітей у світі цифрових технологій. І це дуже складно, але вчитель, який змінюється, він цікавий учням.
Тому що він не тільки викладає свій предмет, а й емоційно наповнює свого учня?
Так, звичайно. До війни ми говорили про впровадження соціально-емоційного навчання у школах. Це було так: "Ну, так, ми зрозуміли, що це не дається від народження, що це можна тренувати". Але, як тільки почалось повномасштабне вторгнення, наскільки важливо було володіти навичками миттєвої самодопомоги. І те, що здавалося раніше несуттєвим, виявилося, що воно тебе тримає. Школа навчила цьому учнів, а учні прийшли, принесли ці знання в свої родини. І таким чином ми поширюємо нові сучасні практики, практики самодопомоги, практики підтримки. І це не лише про школу.
Я на конференції "Точка стійкості" мала участь у п'ятихвилинній конференції про раціональний інтелект. Я хімикиня, я вірю в силу науки, людського розуму, ми маємо бути раціональні, але маємо пам'ятати, що навчання, яке забарвлене емоційно, воно ефективніше. Ми соціальні істоти, ми живемо емоціями. І те, як ми вміємо регулювати ці емоції, як ми їх ідентифікуємо, як ми вміємо про них чесно і відверто говорити — оце якраз про наш емоційний інтелект. І, до речі, останні дослідження говорять про те, що люди з розвиненішим емоційним інтелектом успішніші у навчанні.
Як класний керівник цьогоріч ви випустили свій 11-В клас. "Сорока на хвості" мені принесла дуже цікаву інформацію, що під час випуску ви були проти того, аби одягати на себе стрічки з написом "випускник" та "класний керівник", але ваші учні знайшли дуже цікавий вихід. Як все ж таки почепили вам цю стрічку? Розкажіть цю історію.
Ми вже дуже багато років намагаємося сформувати свою українську освіту, свої українські традиції, але ті традиції зі стрічками радянщини не знаю чому, але вони залишаються. Я ніяк не можу зрозуміти, чому діти так їх хочуть. От їм важлива ця стрічка. У нас була з ними розмова, що ніяких стрічок. І тут вони мене попросили зайти у клас і кажуть: "У нас серйозна розмова". Я заходжу — мовчать, всі мовчать. І так несміливо: "Наталя Володимирівна, ми замовили стрічки". Я говорю: "Ну, перепрошую, тоді з вами виходить хтось інший, я виходити не буду!". І розмова у нас на цьому закінчилася. Я думала, вони відмовилися, але вже у день останнього дзвінка я заходжу в клас, вони кажуть: "Тут для вас стрічка". Я кажу: "Я не буду її вдягати". Вони кажуть: "А подивіться, вона вам сподобається". І якщо чесно, вона мені сподобалася. Я її вдягнула, цю стрічку, тому що на ній було написано "Весь двіж на мені". Знаєте, мені здається, що це, як про любов. Про те, що ти для своїх учнів зробив трішки більше, ніж вчитель. Вони не написали "Класний керівник". В 11 класі вони зрозуміли, як багато всього ми робили поза школою — те, що було цікаве, незвичне, інколи на початках незрозуміле, і наскільки це було для них результативно. І це, власне, про школу. Школа — це не тільки предмети.
Ви знаєте, коли я прийшла у школу в 2000 році, я була впевнена, що я маю обов'язково всіх навчити хімії. Я й досі думаю, що я маю всіх навчити хімії, але тепер це не займає 100% моєї педагогічної діяльності. Тепер хімія, як предмет, займає достатньо високий відсоток, але я вчу дітей трішки іншому. Насправді, вміння співпрацювати, вміння домовлятися, вміння знайомитися з новою інформацією, аналізувати — це базові життєві навички, і під час хімії я цьому також навчаю.
В одному з ваших постів у фейсбуці я прочитала про те, що для вас точка стійкості — це люди. Поясніть.
Я довго обмірковувала, що для мене стійкість. Але коли ми з вами аналізуємо, ми розуміємо, що для нас стійкість — це родина, це друзі, це колеги. І, власне, тому я говорю, що це люди. Я завжди вірила у силу спільнот. І зараз моя віра лише збільшується. Спільноти дають нам сили і підтримку. Спільнота — це те, що, напевно, таке дуже українське. Толока разом — це, власне, про нас. Хоча ми інколи говоримо, що ми індивідуалісти. Неправда. Ми вміємо об'єднуватись. Ми вміємо об'єднуватись і коли горе, і коли радість. І в цьому наша сила. І тому ми боремось, незважаючи ні на що.
Ви є регіональною тренеркою проєкту "Дізнайся про дистанційне та змішане навчання" громадської спільноти "Освіторія". Зараз, під час воєнного стану в Україні, уроки проходять і дистанційно, і в змішаному форматі. Розкажіть про плюси та мінуси подібних форм навчання.
Ми зараз вступаємо в зовсім інший період. Ми взагалі не знаємо, як ми будемо навчатися. Ви подивіться, у нас зараз блекаути, ми не розуміємо, коли в нас буде інтернет, ми не розуміємо, коли в нас буде світло, коли буде опалення. Ми маємо вже зараз створити до 1 вересня підґрунтя, щоб ми могли навчати і навчатись у будь-якій ситуації. Коли ми говоримо про дистанційне і змішане навчання, то, власне, дистанційне навчання дуже добре підходить для вмотивованих людей. На жаль, коли ми з вами говоримо про семикласників, восьмикласників, у них немає мотивації до навчання. Так, це особливості розвитку. У цей час їм важливо спілкування. І це дуже велике мистецтво — під час дистанційного навчання забезпечити хоча б якийсь відсоток такого спілкування поза предметом. І от саме у цьому проблема. Тому що, коли діти повернулися після довгого дистанційного навчання до школи, виявилося, що якраз з навчанням не все так погано, як може здаватися, а от з соціально-емоційними навичками все набагато гірше. Тому що ми маємо це проходити, ми маємо навчатися жити в колективі, ми маємо навчатися дослухатися один до одного, ми маємо навчатися демонструвати свою позицію, а це не дуже досягається через екран, на жаль.
Ми починали нашу розмову з того, що під час відпустки ви навчаєтеся. А чи запланований у вас відпочинок?
Якщо відверто, то так, запланований. Два дні я вже використала. Я була на дачі і просто виспалась. Я запланувала багато часу для читання, тому що інакше я не маю можливості. В мене у плейлисті є багато музики і в переліку є декілька фільмів, які я точно хочу передивитися. Ну, а крім того, в мене є декілька освітніх інструментів, які я хочу освоїти за літо. Колись, коли я починала вчителювати, мені здавалося, що відпустка — це коли ти нічого не робиш. А зараз я розумію, що моя відпустка — це можливість перезавантажитись, отримати позитивні емоції. І, власне, це можливість у такій спокійній обстановці спробувати нові інструменти, підготуватись до нового навчального року. І обов'язково надихнутися природою, і обов'язково надихнутися родиною. Тому що родини вчителів — це дуже героїчні родини. Вони звикли, що мами, тата ніколи немає вдома, що вдома розмови лише про школу, про чужих дітей, але це наші діти, тому ми про них говоримо.
Слідкуйте за новинами Суспільне Хмельницький у Telegram, Viber, YouTube, Instagram, Facebook та Threads.
