"То є мої гори. Я тут ґазда!" — фраза Івана з фільму "Довбуш" стала крилатою задовго до виходу картини. Перед спецпоказом фільму "Довбуш" у Хмельницькому Суспільне поспілкувалось із заслуженим артистом України, провідним актором Франківського театру, а у цій розмові насамперед із виконавцем ролі Івана Довбуша, Олексієм Гнатковським.
"Ми робили це кіно для нації переможців"
Олексію, як вам у ролі Івана Довбуша?
Фантастично.
А були під час зйомок одні відчуття, а після перегляду змонтованого фільму інші?
Ні.
І не хотілося щось змінити, вдосконалити?
Ні. Коли ми починали працювати над цим фільмом, я розумів масштаб цього кіно. Тобто, я розумів, що це Санін (ред. — режисер фільму), я розумів, що це найдорожче кіно в історії України, я розумів всі вихідні обставини. І я розумів, що це величезна відповідальність і це величезна честь для будь-якого актора. Я розумів, що це для мене також, як для актора і як для особистості, платформа сказати те, у що я вірю. Мої якісь засади, мої постулати, моя Біблія. Я вже казав одного разу, що ми закладали сенси в цьому фільмі й боялися тих сенсів.
Боялися, що не вдасться реалізувати?
Ні, ні, ми боялися, що вони дуже актуальні були тоді. Вони були настільки актуальні й гострі, які потрібні зараз суспільству. Це був 2018 рік. І ми робили це кіно для України, яка перемогла вже у війні, бо війна 2014 року. Ми робили це кіно для тієї України, яка вже перемогла. Для нації переможців. І тут раптом війна. І ці сенси, які ми закладали, вони стали більш актуальними, вони гострішими стали. І ми говорили про те, що ми випустимо це кіно після перемоги. І випустили 24 серпня зараз, бо в нас є переконання величезне, що Україна вже перемогла. Ментально. У нас вже відбулися такі тектонічні зсуви в нашій свідомості, які неповоротні вже. Тобто ми вже почали мислити як люди вільної держави, як люди вільні самі собою, що ми повинні боротися. Я переконаний в тому, що немає культурного фронту. Немає економічного фронту. Немає інших тих псевдофронтів, бо є єдиний фронт на Сході. Це є єдиний фронт. Ми не культурний фронт, ми тил. Покажіть мені хоч одного пораненого на культурному фронті. Хоч одного загиблого на культурному фронті. Це все брехня — для самозаспокоєння. Ну, якби, ми теж щось робимо. Так, будьмо чесними з собою. Ми не фронт, ми тил. Але, якщо ми в тилу, ми маємо працювати так, щоби дорівнювати тим хлопцям і дівчатам, які зараз на фронті.
В тилу, але, наша задача — боронити державу свою і захищати свої окуповані території, викидати звідти агресора.
Окуповані території в нас не лише на сході України. Не Донбас, Запоріжжя, Херсон і Крим, ні. Одвічно окуповані території в нас в голові. Це російська експансія в нашій голові. Люди, які говорять російською мовою, це люди з окупованими територіями.
Фільм "Довбуш" — один зі способів цієї деокупації?
Абсолютно. Власне, про ці меседжі я й кажу, що ми, коли тоді робили це, для нас було це край важливо. Але коли ми зараз це зробили, я розумію, що цей фільм потрібен кожному українцю. І якщо ви чуєте, що десь кажуть, що... "какая разніца?" Чи: "Так завжди було?". Ні, це все комплекс меншовартості, комплекс раба. Його колись полонили, або його предків, а потім його переконали, що це нормально. Отже, наша задача — деокупувати свою голову, свій мозок, звільнити від всього російського наративу. Якщо ви переходите з російської мови на українську, то це перемога над росіянами. Ви деокуповуєте свою територію. Якщо ви допомагаєте комусь перейти на українську, якщо ви дітей своїх вчите української мови й вдома говорите українською, а не лиш напоказ, то це ви деокуповуєте територію своїх дітей. Ми воюємо, люди, як ще можна... От я зараз сиджу тут і всередині волаю, щоб ми розуміли самі, що ми воюємо не лише там. Оце 10 днів, коли я їжджу, паралельно я сиджу в телефоні. Мені пишуть з Німеччини, з Чехії, з країн Балтії, де дивляться фільм. І з усієї України однозначно. Я розумію, наскільки це важливо зараз людям. Бачити те, що ми є разом, єдині, і бачити, які ми красиві.
А з різних регіонів пишуть по-різному ?
Одне й те саме пишуть. Україна не різна. Ми говоримо різними діалектами. Але головне, що люди дякують, що в Україні зараз є таке кіно.
Я тепер розумію, що це кіно епохальне. Що це кіно війде в історію кінематографа українського. І що це кіно війде в історію України.
Не культури навіть, а України. Тобто це кіно уже стає одним із велетів, титанів, на якому стоїть національна культура. Нам всім потрібно побачити себе в дзеркалі. Але побачити себе без цих зайвих шор. Подивитися: який я красивий! Які ми красиві, які ми мужні. Тобто побачити себе у своїй красі. Не в меншовартості, як нам нав'язували москалі. А подивитися, що ми достойні. І це кіно про достойних людей.
"Для мене Олекса Довбуш — це легенда, а Іван — це справжній персонаж"
Олексію, знаємо, що Олекса Довбуш, це не вигаданий, не міфічний герой. Він існував. А ваш герой — Іван — брат його?
Дивіться, я — з Франківська. І для мене Олекса Довбуш — це легенда. Я знаю всі стежки Довбуша. У кожному селі є стежка Довбуша, криниця Довбуша. А за Івана я не знав нічого. І коли Санін запропонував мені грати роль Івана Довбуша, а перша моя освіта — політологія, в мене акторська освіта не перша. І мене вчив професор Грабовецький, академік. Той, якого Санін брав як за джерело про Олексу. Я почав читати, я пішов в музей Олекси Довбуша і побачив, що Іван — справжній опришок, існував реально.
Я побачив всю географію, де він ходив зі своєю ватагою. Це не тільки землі Прикарпаття, Закарпаття, Волохії (це Молдова), Бессарабії й Польщі. У нього є ніж, на якому понад 20 імен вигравійовано. Це ті імена людей, яких вбито цим ножем. І цей ніж зберігається у Краківському музеї. Справжній ніж. Це справжній персонаж. Справжній опришок-зарізяка. Але це той, який є героєм. Фільм називається "Довбуш". Не Олекса Довбуш. Бо їх двоє. І хто з них справжній Довбуш, треба подивитися кіно і самим собі зрозуміти. Хто буде уважний в цьому фільмі й докопається глибини, до біблійної історії цього фільму, бо там є дуже багато пластів. От хто знайде цей пласт біблійний, той зрозуміє, хто справжній Довбуш, хто віддав своє життя. Це ті речі, які Санін геніально заклав у цей фільм. Так от, кажуть, що фільм знятий про бандита. Розумієте, на той час, це початок 18 століття, таких світоглядних позицій, як в нас, не було. Бандит чи не бандит. Це був жорстокий час, коли людина могла вбити людину за неправильний погляд. І це не було бандитизм, це були такі умови. Це був жорстокий час. Знаєте, в горах є така приповідка: "У горах не можна просити дощу і смерті. Бо це тебе може чекати в кожен момент". От, власне, оця теза, якщо ти живеш на межі життя і смерті, то ти сприймаєш це по-іншому.
Тут фільм не про бандита, це фільм про лицаря, який за допомогою всіх засобів, які можливі, стояв за правду, за свої переконання. Розумієте, наскільки рівень демократії і європейської культури в нас великий? Коли ти маєш свої переконання, ти їх відстоюєш. Не рабська психологія, як в кацапів, а наша — вільна. І ти готовий боротися за неї.
А от коли вдягали обладунки опришків, лицарські обладунки, коли брали ту зброю їхню були у вас особливі емоції чи сприймали як робочі моменти?
Це для мене завжди у двох аспектах. Тобто я професіонал, це моя робота, я віддаю собі належне, я розумію, що в мене є кількість часу на грим. До речі, грим в мене тривав півтори години.
Це щоразу? Перед кожним знімальним днем ?
Щоразу, щодня я одягаю цей костюм. У горах — там все магія і містика. Тобто ти вдягаєш ці речі, ці костюми. Зауважте, костюми у фільмі, які були тоді, на той час, автентичні. Чорні сорочки, вони спеціально смолою просмолювались, щоб ти міг ходити під дощем. Це як дощовики. Тобто все було раціонально сплановано, все мало своє значення. Пояс величезний — черес — це як бронежилет фактично. І він ще й захищав від вітру. Крисані, з латуні чи міді — це також як шолом. Тебе б'ють по голові топірцем, це захищає.
І от ти одягаєш цей обладунок, і ти розумієш, що з тобою дух предків твоїх. Він тут, біля тебе, поруч. І акторська професія — це метафізична професія. Ти напряму маєш стосунок з магією, з нереальним чимось, і реальним, з духами. І ти розумієш, що ці духи зараз біля тебе, і вони надихають.
"Хочу, щоб вся Україна побачила цей фільм"
"То є мої горе, я тут ґазда. І хто прийде мені в хату і буде правити, як я маю жити, вихаркає свої печінки". Як так сталося, що ця ваша фраза з ще не змонтованого фільму після повномасштабного вторгнення з'явилася на білбордах у Галичині?
Цей фільм уже розійшовся на цитати. Уже цитують кожну фразу. З Саніним мені пощастило, тому що він давав мені матрицю текстів. Я кажу: "Олесь, можна я там трішки підкоригую їх, оскільки я б хотів це... сказати?" І він давав мені цю можливість. І оця фраза, це я її скоригував.
Керівник вашого театру Ростислав Держипільський сказав, що у цьому фільмі ваша зірка зійшла.
Знаєте, я 20 років вже працюю в театрі. Я зіграв дуже багато визначальних ролей: Гамлета, Енея, Модільяні, ну і дуже-дуже багато. Для мене зіркова історія – це... Я не вірю в неї. У мене є важливіші речі, ніж театр і кіно.
А ваша впізнаваність у вашій волонтерській роботі допомагає?
Так. Ми з дружиною створили фонд. І з цього фонду з 25 лютого минулого року ми вже близько 10 мільйонів гривень передали на Збройні сили України. Моє ім'я для мене тут слугує тим, що мені можуть довіряти. Якби я щось вкрав, то мене дуже легко знайти. Я в театрі. Тобто це ім'я, яке дає мені можливість гарантувати те, що ви можете мені довірити свої кошти, бо я їх віддам туди, куди треба.
З якими емоціями ви б хотіли, щоб глядачі залишали зали після перегляду "Довбуша"?
Хочу, щоб виходили із бажанням привести на цей фільм ще когось. Я хочу, щоб вся Україна почула і побачила цей фільм. Я хочу, щоб всі українці подивилися в дзеркало і кожен про себе подумав: "Я красивий, я сильний, я незалежний, я вільний. І це мої гори, моя земля. І я готовий боротися за неї".
Слідкуйте за новинами Суспільного Хмельницький у Telegram, Viber, YouTube, Instagram та Facebook.
