Коли вперше згадується в документах костел Святої Анни, чому він був побудований у Плоскирові (Проскурові/Хмельницькому)? Якою виявилася доля костелу та його прихожан у радянські часи? Про це розповідає книга «Ще раз про костел Св.Анни у Проскурові (Плоскирові)».
Один з ініціаторів видання книги і її співавтор – Володимир Захар’єв дає відповіді на ці запитання в інтерв'ю Суспільному.
- Книга називається «Ще раз про костел Св.Анни у Проскурові (Плоскирові)». Чому ще раз?
- За місяць до того, як вона вийшла, ми випустили першу книжку, яка називається «Благодатне місце Плоскирова (Проскурова). У першій книзі – своєрідний початок, а продовження і те, що стосується більше ХХ століття, – у другій.
- Що таке для Проскурова - Хмельницького костел Святої Анни?
- З історії ми знаємо, що Хмельниччина і Вінничина, інші центральні і західні області у свій час були населені поляками, які були католиками. Це все сталося після того, як з наших теренів пішли турки, котрі займали Поділля з 1672 по 1699 рік. Після того почалося переселення – добровільне і недобровільне. Звичайно, коли люди тут оселялися, то вони хотіли свою віру показати.
- Пане Володимире, ми з вами зараз приблизно на тому місці, де колись був костел Святої Анни. Яким він був від самого початку, коли його збудували, і його доля потім, ближче до наших часів?
- Першу книгу ми написали разом з кандидатом історичних наук як в Україні, так і в Польщі, Олегом Пасічником, який дослідив цю тему найкраще і найповніше. Він стверджує, що костел у тоді ще Плоскирові був уже у XVII столітті. Але більш докладно відомо про існування костелу, який отримав назву імені Святої Анни, з XVIII століття. Спочатку він був дерев’яний, про це є конкретні дані. Після того, на початку XVIII століття, одні говорять, що він був цегляний, інші стверджують, що кам’яний.
"Люди не знають, що вони ходять через вівтар тисячами майже щодня у парк і назад".
Аж на початку ХХ століття побудували вже величний костел, який було видно з усіх куточків не тільки міста, а й з іншого боку Південного Бугу. Це була досить висока споруда. На фотографії 1917 року видно шпилі, хоча це фотографувалося на вулиці Олександрівській (нині Проскурівська). У роки НЕПу теж нормально видно. Маємо декілька світлин костелу Святої Анни фактично до кінця громадянської війни. Наприклад, на одній зі світлин зображені білопольські офіцери і мер міста, голова на той момент, Сікора. Є у нас також зображення костелу і періоду 30-х років. І навіть є фото 1944 року. На той час нашу територію звільнили радянські війська, але німці ще літали своїми літаками. Тоді й була зроблена аерофотозйомка, де видно руїни цього костелу, який підривали у 1935, 1936 роках, а довершували знищення у 1937 році аж до війни. Ці всі фото є у книзі.
- То у 1937 році костелу не стало?
- Так. Тепер ми всі у наш міський парк імені М.Чекмана ходимо через вівтар костелу, через сам костел. Як на мене, людину віруючу і як на патріота свого міста, треба зробити все, щоб обмежити прохід тут. Так не має бути.
- Про релігійні громади тодішнього Проскурова. От, скажімо, кінець XIX століття: скільки було релігійних громад у місті і які саме?
- Було громада єврейська, громада українська і була громада польська.
- Тобто православні, католики і юдеї?
- Скажемо так: близько 50% були євреї, близько 30% - поляки, а решта 20% - це були українці й інші національності, хто тут працював і жив.
- Наскільки важливим для отих 30% католиків був костел Святої Анни?
- Звісно, супер важливим. Місто Проскуров (тоді воно називалося на російський лад) було повітовим, тому до костелу приходили не тільки місцеві жителі, а й католики з околишніх населених пунктів.
- Коли почалися радянські часи, прийшла радянська влада, багато хто відчув на собі, що це таке. Серед таких людей – Сигізмунд Кваснєвський. Розкажіть трохи про нього, хто він?
- Це був священник, який не зважаючи ні на що, на те, що його сім разів «запрошували» в каральні органи, приписували йому різні нісенітниці, він доводив своє. Його відпускали, але у 1937 році його життєвий шлях закінчився, як і у більшості польських патріотів.
- Ксьондз Сигізмунд Кваснєвський був сім разів заарештований. Йому інкримінували різні злочини, з якими не погоджувалися його прихожани, прихожани костелу Святої Анни
- Так. Вони написали листа на його захист.
- Вони дуже хотіли захистити свого ксьондза.
- Є свідчення людей, що його привезли з НКВД у кайданах, і так він робив свою проповідь. Документально це стовідсотково не доведено, бо зрозуміло, що влада про таке не писала, але у людей у пам’яті те залишилося. До речі, цього року виповнюється якраз 100 років відтоді, як влада серйозно взялася за поляків, стала їх переслідувати. І перша, і друга книги написані не з розмов, вони написані з архівних документів Державного архіву Хмельницької області і архіву СБУ.
- Наскільки важко було це все знайти?
- Співавтор першої книги – Олег Пасічник, кандидат історичних наук у Польщі і в Україні. Співавтор другої книги – Леонід Западенко, поляк за національністю, католик за віросповіданням. У його роду переказували історії про те, як репресували його дідуся по маминій лінії. Їхнє прізвище було Шевчук. Дядька його й взагалі за участь у зібраннях терціаріїв (ред. - терціарії – члени братства святого Франциска) засудили більше, ніж на десять років. Якраз одна з частин другої книги розповідає про долю цього дядька. Знаєте, так просто про все це не розкажеш, те треба читати. Тому я запрошую звертатися у бібліотеки, куди ми даємо книги, і читати. Це такі жахи, про які важко навіть згадувати.
"Ця книга – наш внесок в українсько-польську дружбу".
- Ви говорите, що треба читати. Але дуже маленький наклад цих книжок. Чому так – залишається тільки здогадуватися. А чи не плануєте ви зробити їх електронну версію, аби якомога більше людей мали змогу прочитати ці книжки?
- Я сподіваюся на те, що польська громада оцінить цю нашу роботу, бо вона досить глобальна. До цього тільки говорили, що у Хмельницькому, хай Проскурові, був костел, він був там десь біля школи. Більшість людей навіть не орієнтуються, де саме був костел. А тим більше люди не знають, що вони ходять через вівтар тисячами майже щодня у парк і назад. Може, якби люди про це знали, то знайшлися б кошти на те, щоб випустити ці книги. Ми випустили дві книги, а можна випустити одним томом. Таким чином книги потрапили б у бібліотеки міста, у шкільні бібліотеки. Думаю, ми зберемо матеріал і на третю книжку.
Звичайно, у нас є польське товариство у Гречанах, вони теж багато чого зібрали. Ми користувалися їхнім сайтом, працювали з сайтами і, як я говорив, архівними документами. Звичайно, можна було б випустити і більш об’ємну книгу.
- У Хмельницькому існує католицька релігійна громада?
- Вони дотримуються всього, що потрібно. Але є певна осібність цієї громади. Так було і раніше. Це позиція СРСР, це позиція комуняків – розділяй і володарюй. І це все робилося. Зараз, коли сталися ці всі події у нас, в Україні, ми побачили, що поляки, проти яких комуняки нас налаштовували, суто з християнської любові до нас, православних українців, допомогли нам вижити. Якби не поляки, я не знаю, як би ми тут виживали на території західної України під обстрілами. Дуже багато наших людей там і дуже по-людськи до них ставляться. Ця книга – наш внесок в українсько-польську дружбу.
Читайте також
- Як Хмельниччина відбудовувала Донбас у 1944-1948 роках, розповіли в архіві області
- Куди ділася ікона з арки перед хмельницьким Свято-Покровським кафедральним собором
- Понад 1200 справ репресованих подолян є у пошуковій базі Всеукраїнського мартиролога XX століття
Слідкуйте за новинами Суспільного Хмельницький у Telegram, Viber, YouTube та Instagram.
