Учасник дисидентського руху 1970-80-х років, а нині директор Харківської правозахисної групи Євген Захаров у 2013 році відкривав своїми виступами Харківський Євромайдан, разом з колегами захищав права постраждалих від нападів "Беркуту" та "Оплоту" та був одним з організаторів Першого форуму Євромайданів у Харкові.
Як змінювалися настрої харків'ян у напрямку державності напередодні розпаду СРСР, якими згадує події проукраїнських протестів та як оцінює Харківський Євромайдан у порівнянні з мітингами в інших містах — розмова в етері Українського Радіо Харкова.
"Хто був під слідством, вони висловили бажання піти воювати за Україну" — директор Харківської правозахисної групи про покарання для "Беркуту"
Ви маєте неоціненний досвід багатьох десятиліть протестного руху проти недемократичності та порушення прав людини. Як ви приєдналися до Харківського Євромайдану?
У перший же день, коли стало відомо, що президент України Янукович відмовився підписувати договір про Асоціацію 21 листопада 2013 року, на головну площу Харкова напроти облдержадміністрації вийшла певна кількість харків'ян, які висловили протест проти цих дій. І я там також був. Мене першого попросили виступати.
Здається, день-два були біля ХОДА, а потім вирішили перейти до Кобзаря. І всі наступні зустрічі починалися приблизно о 6-й годині. Люди збиралися, і там проходив такий імпровізований мітинг, на якому обговорювали події дня: що сталося, чого чекати.
Склалася така традиція, що я виступав перший завжди. Був першим оратором у всіх цих зборах, коли я був у Харкові, звичайно. Я пояснював те, що сталося, чого треба чекати. Я був не сам. Моя організація, де я був директором, Харківська правозахисна група, брала активну участь у Майдані в Харкові. Входили до Координаційної ради Євромайдану у Харкові. Вісім наших працівників постійно брали участь в акціях. Двоє наших працівників, які мешкали в Києві, були на Євромайдані там. Ще четверо неодноразово їздили в Київ для участі.
Ми надавали правову допомогу усім постраждалим від порушень прав людини, які були пов'язані з нашим Євромайданом. Слід сказати, що у Харкові від нападів постраждали двоє людей. Було спалено вісім автівок учасників Євромайдану. Проти одного з учасників порушили вкрай сумнівну кримінальну справу.
Крім того, наші адвокати представляли інтереси 21 постраждалого від порушень прав людини, які були пов'язані з порушенням прав людини в інших містах України: Київ, Дніпро. Луцьк. Всі ті випадки ми тоді кваліфікували як політичні переслідування. І всі їх виграли. Тобто проти людей порушували справи адміністративні, були й кримінальні, але фальсифіковані головним чином. Тоді все було завершено позитивно.
Після перемоги Революції Гідності там навпаки були кримінальні справи проти "Беркуту", який на людей нападав, зокрема, 18 лютого. Зараз це Академія Нацгвардії, біля нього мітинг був. Йшлося про те, що наших харків'ян з цього інституту викликають в Київ брати участь у Майдані. І наші хлопці й дівчата фактично заблокували виїзд біля цього інституту, не виходили звідти, і на них напав "Беркут" з "тітушками". Тоді багато людей побили. Це все було вже наприкінці усіх цих подій. Затримали тоді людей, й одразу викликали наших адвокатів, які їх захищали в тодішній міліції.
Чи були вироки, чи були покарані люди, які вчиняли протиправні дії?
Наскільки я пам'ятаю, так нікого й не покарали. Деяких людей зняли з роботи. Невдовзі почала війна, і ті, хто був під слідством, вони висловили бажання піти воювати за Україну, щоб, як вони казали, змити кров'ю свої негативні дії, злочини. І їх посилали воювати. Фактично ті справи закривались. В тому числі й щодо працівників "Беркуту".
Намагався обдурити "Оплот": як директор Харківської правозахисної групи Євген Захаров готувався до проведення Першого форуму Євромайданів
Чи була можливість у вас та ваших колег порівняти протестні настрої українських патріотів у Харкові з іншими містами, у тому числі Києвом?
Зрозуміло, що наш Майдан був малочисельнішим, ніж у Києві. Там збиралися мільйони, а Харківський Майдан був типовий для усієї лінії міст: від Одеси до Харкова, де на попередніх виборах за Ющенка голосувало приблизно 30%, за Януковича — 60%, а 10% — ні за того, ні за того. Ці цифри з виборчого процесу віддзеркалювали і явку на Майдан.
В робочі дні у Харкові збиралося до двох тисяч людей біля Тараса (пам'ятника Шевченку — ред.). Але у вихідні дні ця цифра доходила до шести. Іноді було навіть вісім тисяч людей.
Наскільки люди, які збиралися, були різні за професіями, заняттями?
Зовсім різні. Їх об'єднувало те, що вони усвідомлювали себе громадянами України, підтримували національно-демократичні сили на всіх виборах і європейський вибір України.
Доволі широко представлена харківська інтелігенція: творча і технічна.
Майдан — це не намети на площах і навіть не те, що ми тут збираємося. Майдан — це про святе українське товариство, братство. Майдан — це стан душі людей, які готові відстоювати свої права та свободу безкомпромісно, незалежно від того, що відбувається. Це феномен саме права захисту.
Чи були погрози нападу на вас та ваших колег?
Були погрози, були "тітушки", був "Оплот" відомий, який організовував молодих, спортивних людей. Вони намагалися нападати на Майдан, але річ у тому, що ми постійно успішно взаємодіяли з міліцією. Вона не бажала, щоб були якісь ексцеси. Вони нас постійно попереджали про те, що готується напад. Наша самооборона була готова, і міліція також приводила свої патрулі до нас. Вони нас фактично захищали від цих нападів. І тому цих нападів було небагато. І вони не були успішними.
Можу сказати, що сам особисто дбав про безпеку учасників Євромайдану. Це було в ті часи, коли ще не було перших жертв у Києві у другій половині січня.
У Харкові були окремі явища, коли палили автівки активістів уночі, але все ж таки цього не було багато.
Хочу нагадати, що саме у Харкові був проведений Перший форум Євромайданів. 11-12 січня 2014 року приїхали понад 200 учасників з Євромайданів усієї країни в Харків. Ми фактично взяли на себе організацію й проведення.
І виявилося, що це було важко. Форум проводився в екстремальних умовах. Знайти зал для проведення форуму було неможливо — ми отримали вісім відмов. Рідне місто, ми багато чого проводили у Харкові, нас знали. Спочатку погоджувалися, а потім дзвонили й казали, що вони не можуть. Коротко кажучи, вони отримували наказ нам відмовити.
В результаті захід проходив в наших приміщеннях, офісах Харківської правозахисної групи, неурядових об'єднань. І нас пустили у Свято-Дмитрівський собор. І "тітушки" усі дні намагалися напасти на учасників. Я тим займався, що постійно дурив їх: казав телефоном, що ми йдемо в одне місце, а насправді ми йшли в інше. Вони приходили, а там нікого не було.
Вони прослуховували?
Звичайно.
Ми всі пам'ятаємо 1 березня. Ці 40 автобусів з росіянами, які всі були у цивільному і мали військову виправку. Які напали на облдержадміністрацію, захопили її й поставили прапор.
Фактично Євромайдан закінчився у нас 24 липня. Ще 23 липня вийшло багато людей, 50-60 тисяч, до пам'ятника Леніну. Були провокатори, я вважаю, що це провокатори, які пропагували його терміново зняти. Але це вдалося зупинити, бо коли отак знімати без підготовки тими, хто не вміє це робити, це були б жертви серед присутніх.
"Вважав, що краще на волі залишатися і працювати у правозахисному русі". Євген Захаров — про дисидентсво та настрої харків'ян напередодні розпаду СРСР
Якщо говорити про Харків, наскільки ми змінилися? Наскільки це вже був інший рівень опору порівняно з радянськими протестами на умовних кухнях. Ці роки, від 1980-х, потім незалежність в 90-х. Наскільки закономірно вже було, що люди інші?
Я вважаю, що це був природний розвиток подій. На умовних кухнях ніяких протестів не було. Ми просто говорили один з одним, і все. Слухали радіопередачі, був "трьоп" на роботі, у курилках анекдоти розповідали, але не більше.
Але ж ви діяли в ті часи.
Я діяв, був учасником дисидентського руху, передавав та розповсюджував документи за кордон, був представником Фонду захисту в'язнів, який підтримував наших харківських політв'язнів. І отримував для них кошти регулярно, продукти розносив. Я не міг цього не робити, це було для мене природно.
Але в політичних акціях, по суті, участь не брав. Не тому, що я боявся. Мені це здавалося неприродним. І вбачав у цьому якусь гру. Ніколи не можна було сказати усе, що ти думаєш. Можна було говорити тільки частину. Якби сказав, то ти точно був би ув'язнений. Я вважав, що краще на волі залишатися і працювати у правозахисному русі, ніж потрапити до в'язниці. Я вцілів, хоча зрештою теж мав сісти у 75-76 роках, але Бог врятував.
"Перебудова" — це значне поширення активності людей, які дуже сильно змінилися. Спочатку це були одиниці. 30 жовтня у 1988 році був перший мітинг у Молодіжному парку, який проводила група соціал-демократів "Квітень". І це вже були дозволені акції.
Але про незалежність України ще не йшлося?
Саме на цьому мітингу всупереч програмі й волі організаторів один з колишніх дисидентів Віталій Калиниченко зачитав установчий документ Української Гельсінської спілки, яка була організована того ж року, за пару місяців до цього мітингу.
Він його зачитав, це перший документ УГС. Там йшлося про незалежність. Він був значно більш радикальний, ніж все, про що говорилося під час цього мітингу. І мітинг був після цього закритий.
У 1989 році почали демонструвати державний прапор майбутній. І міліція ганялася за тими, хто це робив, і давали їм штрафи, адмінарешти по декілька діб. Я прекрасно це пам'ятаю. Я писав про це події в газету "Експрес-хроніка". Єдина тоді була правозахисна газета в СРСР. Я був її харківським кореспондентом. І це був певний захист цим учасникам, бо таке розповсюдження переслідувань за прапор, воно широко розходилося через хроніку, і потрапляло за кордон.
Протягом 1989 року у Харкові це припинили. Те, що у Львові було з самого початку без будь-яких перепон.
Між іншим, я пішов на особистий прийом до тодішнього начальника управління міліції Харківської області саме з цього приводу, щоб вони припинили ганятися за цими хлопцями. Дві години ми з ним на цю тему дискутували доволі жорстко. Він виявився дуже сильним дискутантом, відстоював свою думку, але наприкінці сказав, що, може, ви й праві, й ми перегинаємо палку з цими переслідуваннями.
Виходить, ви переконали очільника міліції Харківщини?
Він взагалі був схильний до українських демократів. Але він в погонах, генерал, мав виконувати свої завдання. Я вам скажу, що вперше, коли за прапор не ганяли, це було на День прав людини. Були збори будинку культури будівників, винесли на сцену прапор, і міліція почала заперечувати, винесіть його. І ведучий цих зборів сказав, що не чіпайте прапор, це наш загальновідомий, його не чіпають, і вони відстали. Відтоді, 10 грудня 1989 року, ці переслідування в Харкові були припинені.
Участь у виборах у 1989 році, приблизно з січня по травень, публіка в Харкові дуже радикалізувалася і взяла активну участь у виборах.
Потім був 1990 рік, вибори в перший український парламент. І в Харкові теж були перемога українських демократів. Не всі змогли перемогти, але більшість перемогла. У 90-ті роки Харків входив, маючи активну молодь і дуже активну групу інтелігенції, яка не боялася публічно відстоювати демократичні цінності.
Тому цілком природно було, що у 2004 році у Харкові був Майдан великий і сильний, і у 2013 році: спочатку відносно маленький, але в останні дні, 23-24 липня, це вже були десятки тисяч людей.
Підписуйтесь на новини Харкова та області в Telegram, WhatsApp, Facebook, Viber, Instagram, Youtube
