На розмову лікарка-отоларинголог Ольга Божкова погодилася не одразу: "Це не передати словами, це просто не передати словами, як тяжко було". Попри окупацію Ізюма Ольга ходила на роботу в місцеву лікарню. Бувало, каже, поспішала до пацієнтів під обстрілами, а замість лікування вух, горла чи носа зашивала поранених.
Як працювали лікарі Ізюма під час окупації, Ольга Божкова розказала Суспільне Харків.
Перші поранені
Ольга Божкова працює в лікарні Ізюма 22 роки. До вторгнення працювала у стаціонарі хірургічного відділення, нині — приймає пацієнтів у невеличкій кімнаті на першому поверсі лікарні: до вторгнення це був кабінет юриста. На умови не скаржиться, хоч додає, що понад усе хотіла б, щоб лікарня, що зазнала руйнувань під час обстрілів, відновилась.
"28-29 лютого почали обстрілювати Ізюм. Ми чули вночі гучні вибухи. 2 березня були перші авіаудари: це було страшно і гучно. Ми були налякані, проте лишалися в лікарні, бо люди цілодобово потребували допомоги. Після обстрілів ми чекали поранених. Операції робили, поки був цілий наш оперблок. А тоді, як зруйнували його, спустилися в підвал, і там в підвалі працювали", — розповідає Ольга.
Першими пораненими внаслідок війни в Ізюмі, яким надавали допомогу в лікарні, були батько та син: "Вони сиділи в підвалі, влучив снаряд. У батька було відірване вухо, нога та рука травмовані, сину робили операцію".
"Я повернулася в місто, якого не було"
На свою останню зміну у березні Ольга вийшла 3 числа, каже, пересуватися Ізюмом було небезпечно, але і лікарі, і медсестри намагалися приїздити: "7 березня дівчата навіть приходили на зміну попри те, що було дуже страшно — були обстріли з мінометів, "Гради" працювали. Ходити було небезпечно. Але вони якось добирались".
"Я в Ізюмі була до 9 березня — до того, як бомбили лікарню нашу. З 9 березня лікарів та персонал лікарні, хворих вивезли до Слов'янська. Їхали в невідомість, читаючи молитви. Це було теж небезпечно. Це жах був, не передати словами, дуже страшно", — згадує лікарка.
З собою Ольга Божкова в евакуацію не взяла речей, документів та грошей, тож на початку квітня вирішила їхати в Ізюм.
"Я повернулася в місто, якого не було. Я заходила через пішохідний міст, там у нас дві п'ятиповерхівки поруч — вони зруйновані. Я побачила їх — заклякла на місці. Моя школа №1 теж знищена. Це не передати словами... Мій будинок пошкоджений. Моя квартира — нежитлова, там немає даху, вікон. Тоді були у місті зачистки, тож винесли й двері", — згадує Ізюм у квітні Ольга Божкова.
Люди просили повертатись на роботу
Під удар окупантів потрапила і лікарня Ізюма.
"Лікарня пошкоджена від початку березня: 4-8 березня кожної ночі були влучання в те чи інше місце. Обстрілювали кожної ночі. Били по всьому місту. Всі люди були в підвалах", — говорить Ольга.
Вийти на роботу лікарку спонукали пацієнти.
"Я ходила на свою квартиру, прибиралася потроху, скло вигрібала й зустрічала людей, вони просили оглянути, дати пораду, але в місті не було світла, вдома я не могла лікувати людей. Приходили до мене: "Ну подивись". Я кажу: "Ну як я подивлюсь?". Люди просили виходити тоді у лікарню, казали: "Виходь на роботу, вже є терапевти, травматолог". Я прийшла, подивилась, що людей багато звертається — це ж наші ізюмчани, треба допомагати", — каже Божкова.
Ольга згадує, якою побачила лікарню: "Тут було все в руїнах: завали, все у штукатурці. Ми все самі вичищали, самі створювали умови праці, щоб можна було людей приймати. І от весь час я тут".
Проблеми зі слухом після вибухів
Під час окупації лікарня в Ізюмі працювала на генераторі, воду лікарям підвозили.
"У нас тут на території лікарні були три аптеки. Деякі ліки ми звідти брали, у старших медсестер були запаси, ми їх зносили в підвал і користувалися. В березні було не дуже багато людей, було небезпечно ходити до лікарні, люди боялися. У квітні теж було не багато людей, а в травні почали активно звертатися, бо була необхідність", — говорить Ольга Божкова.
До вторгнення лікарка щозміни приймала до 100 пацієнтів.
"Було 10-12, потім і 16, і 18 пацієнтів за добу. Влітку — 20. Якщо порівнювати з довоєнним періодом, то людей приходило у рази 4 менше, бо люди повиїжджали, не всі могли дістатися: не було ні транспорту, ні автобусів, ні таксі, а люди які живуть у районі залізниці, на Хуторі, це 6-8 км шляху, а якщо обходити, то це до 10 км, не могли прийти пішки", — каже Божкова.
За її словами, було багато пацієнтів з вибуховими травмами: "У людей були проблеми зі слухом. Поради давала, потроху щось робили, але не так, як це мало б бути. Якщо контузія не тяжка, людина відновлюється. Але у деяких людей були й тяжкі контузії, вони досі звертаються, слух повністю не повернувся".
Треба було допомагати
До лікарні Ізюма окупанти не зверталися, мали свій госпіталь. Ольга каже, одночасно доводилося надавати допомогу до 20 пораненим ізюмчанам під час обстрілів.
"Коли починали лунати вибухи, за 10-15 хвилин швидка починала привозити поранених. Люди йшли один за одним. Багато пенсіонерів отримували поранення — ті, хто не міг одразу впасти чи присісти. А ті, хто не ліг, шансів не мали — були чи поранені, чи вбиті. Дуже багато вбитих в Ізюмі було: люди виходили в туалет зранку, як дідусь один, і вбили. Ритуальна служба займалася похованнями, їздив мікроавтобус і збирав тіла", — говорить Ольга Божкова.
"Найбільше було мінно-вибухових травм. Я лікар, який оперує, тож для мене це не було шоком. Треба було допомагати. Юрій Іванович Кузнєцов був головним, а ми всі допомагали", — каже лікарка.
"Влітку обстрілів було багато — касетні, мінометні. Дістатися до роботи було проблемою. Обстріли починалися раптово, а ходили — пішки. Падали під забори, під дерева, під домівки. Когось накривало, когось вбивало. Хто вижив, зводився і йшов далі. Розумієте, це словами не передати: це словами не передати, як страшно. Читали "Отче наш" і ходили", — пояснює Ольга Божкова.
"Це моє місто"
У вересні Ізюм звільнили: "Ми не знали, що відбувається. Ми чекали, що це станеться. Думали, що це буде гучно, думали, що будуть обстріли. А те, що все буде тихо — ні: росіяни зранку встали, зібрались і поїхали. Ми нічого не розуміли. Мені було страшно, бо танки, БТР їхали, боялася, що стрілятимуть".
"Люди питають: "Чого ти лишилась?". А це моє місто. Я тут народилася, виросла, вийшла заміж, народила сина, робота в мене тут. Я свою роботу дуже люблю. У мене в душі, знаєте, все одно була впевненість, що все буде добре, що нас визволять. А як інакше? Як Ізюм можна віддати? Я взагалі не знаю, навіщо росіяни сюди приходили. Зруйнувати все?", — розмірковує Ольга.
Читайте також: "Такого навантаження ми б не витримали вдруге": лікар розповів про роботу в Ізюмі під час окупації
"Ми сподіваємося, що лікарня буде відновлюватися, хочу, щоб колектив повернувся — хочеться поставити крапку і видихнути: нарешті це кінець", — каже Ольга Божкова.
Що відомо
- Ізюм Харківської області армія РФ руйнувала з літаків та артилерії від березня. У місті зруйновані головні адміністративні будівлі, а також житлові багатоповерхівки. Місто наприкінці березня окупанти взяли в облогу, 1 квітня у Генштабі повідомили, що росіяни захопили Ізюм.
- Протягом березня Росія відмовлялася відкрити коридори для евакуації жителів Ізюма, лише двічі вдалося вивезти частину людей, рух колони змінювали через обстріли. Частину жителів Ізюма примусово депортували у РФ. Частина людей, яких депортували з Ізюма до РФ, змогли повернутися до України через Європу. За час окупації міста лише один раз волонтери змогли передати в Ізюм ліки.
- Ізюмський напрямок протягом весни та літа у Генштабі називали одним із найскладніших та найактивніших на Харківщині. Підрозділи ЗС Росії, які вчиняли воєнні злочини у Бучі Київської області, воювали після виходу з Київщини під Ізюмом. Журналісти-розслідувачі ідентифікували окупантів Ізюма. На кладовищі у лісі, де облаштували позиції російські війська, знайшли близько 450 могил часів окупації.
- 14 вересня прапор України за участі президента урочисто підняли над міською радою в Ізюма. За даними РНБО, за час повномасштабного вторгнення Ізюм зазнав найбільше авіаударів РФ — 476.
