У 1989 році 64-річного пенсіонера родом з Волині Івана Гончарука, який проживав у Слобожанському на Харківщині, розстріляли через сфабриковану справу про події 40-річної давності. Гончарук став останнім бійцем УПА, який був засуджений до смертної кари.
Як Іван Гончарук опинився на Харківщині, чи існував український націоналізм на сході та чому Росії притаманний "некроімперіалізм" — Суспільному розповів історик та краєзнавець отець В'ячеслав Труш.
Далі — пряма мова.
ОУНівці та УПІвці на сході України
У 1950-60-ті роки була тенденція: ті українці, які були пов’язані із повстанським рухом, після арешту та відбуття покарання у концтаборах, мали обмеження проживання у великих містах. Точно заборонялося жити у таких містах, як Москва, Ленінград, Київ. Потім цей список розширювався. Тож, по-перше, була пряма заборона повертатися на свою малу батьківщину. По-друге, багато людей мали певний травматичний досвід — їх видавали. Була загальна опінія, що вони співпрацювали з фашистами. Люди, рятуючись від подібної комуністичної обструкції теж намагалися кудись виїхати в інші райони, де їх ніхто не знав.
Я спілкувався з однією жінкою, яка була засуджена за зв'язки з ОУН. Вона всім говорила, припустімо, що її мова характерна для Полтавщини. Тобто, що вона саме родом з Полтавщини. Люди хотіли заховатися десь, зокрема, на Донбасі — наприклад, один із відомих упівців Данило Шумук осів саме на Донеччині.
Також люди могли лишалися жити в тих населених пунктах, у тих місцевостях Росії, де вони вже відбували покарання. Вони виходили, мали певні зв'язки, могли зачепитися за якусь роботу. Багато з них залишалися в Казахстані, на далекому Сході, в Сибіру і так далі.
Багато хто з них після відбуття строку намагалися повністю уникати української тематики. Я спілкувався з бійцями УПА, зв'язковими ОУН, які оселялися на Харківщині, їхніми нащадками. Дехто з них повністю дистанціювалися від українського життя: був певний страх, зокрема, за дітей. Частина з них асимілювалися. І навіть їхні нащадки вже за часів новітньої незалежності ніяк себе не проявляли. Це характерно для багатьох народів, груп населення, які намагалися бути, як у прислів’ї "більшими католиками, ніж Папа Римський": намагалися уникнути якогось тиску, зокрема, психологічного на своїх дітей, рідних.
Були цікаві тенденції. Частина людей з відновленням української незалежності у 1991 році дійсно активно включилися — це нашарування спало з них. А деякі, навіть переживши ув’язнення та знущання, підтримали "Партію регіонів": асиміляція, мімікрія зайшла часом занадто далеко.
Якщо їхали, то у ті місця, де їх ніхто не знав; де були такі ж самі. Загальний контекст такий: у Харкові та області було досить багато людей, які переїхали сюди після відбуття покарань за підтримку та участь в УПА, ОУН, дивізії "Галичина" і т.д. Вони розселялися у тих населених пунктах, де були великі будівництва: Лозова, Куп’янськ, Краснопавлівка.
"Влада висмикувала людей з корінням, а архіви знищувала"
Совєтська влада завжди намагалася акцентувати, що український націоналізм — це тільки захід України, а це абсолютно не так. Українських націоналістів на Харківщині було досить багато. Наприклад, у Балаклії деякий час мешкав після заслання колишній патріарх УПЦ КП Володимир Романюк. Він був зв’язаний з ОУН, потім відбував совєтські концтабори, оселився у Балаклії. Якщо брати місто Лозову, то близько 50 родин так чи інакше — носили хліб повстанцям в ліс або безпосередньо зі зброєю в руках боролися проти московитської влади — були пов’язані з ОУН, УПА.
Влада висмикувала людей повністю з корінням — і тих, хто безпосередньо брав участь в ОУН, УПА, і їхніх рідних. Коли я взявся досліджувати цю тематику, то інколи просто навмання доводилось діяти: трапилося якесь прізвище, уривок і далі вивчаєш. Це все на власному ентузіазмі: там хтось щось чув, замовляєш архівну кримінальну справу, а справа може бути в іншій області і в багатьох томах. Деякі з цих матеріалів тягнуть на хороший серіал або фільм, там є драматичні події, пов’язані з героями, зі зрадою, коханням та жертовністю.
Зараз відомо про кілька десятків людей родом з Харківщини, які так чи інакше були пов'язані з українським рухом.
Ці дослідження треба продовжувати, тому що це реальне протистояння "русскому міру", який стверджує, що "там ніяких "бандерівців" не було, ніякого українського руху не було".
Частина документів була вивезена до Москви, частина знищувалася у тому часи під час незалежності України, зокрема, в часи Януковича. Деякі цікаві матеріали знищувалися цілеспрямовано: фотографії, листи, щоденники.
Журналісти "1+1" якось брали інтерв’ю в Лозовій в одного з упівців. Вони запитали: "Ну ви ж знали, що Велика Британія, США не воюватимуть проти Совєтського Союзу. На що ви сподівалися?". Упівець сказав: "Ми хотіли увійти в історію". Це було сказано без пафосу, з чоловічими сльозами, думаю, навіть вперше в житті. Це люди героїчного чину.
Боротьба та перший арешт "Лісового"
Іван Гончарук народився у селі Грудках Камінь-Каширського району Волинської області у 1925 році. Село Грудки було таким відомим саме тому, що багато хлопців, до 100 людей, пішла саме в УПА. Один з його братів загинув в УПА, інший був у Червоній армії. Гончарук належав до боївки "Збруча", мав псевдо "Лісовий".
З 19 років він вже був безпосередньо в лісі, в УПА виконував різноманітні завдання. Зокрема, він відповідав за постачання теж — це нам добре відомо, це ж волонтерство, адже Українська повстанська армія підтримувалася виключно українським народом. Якби народ не підтримував, ніхто б в лісі не висидів. Елементарно були потрібні ліки, продукти.
21 грудня 1945 року Гончарука захопили в полон. Відбувся суд. Маємо розуміти, що людей судили за те, що вони боролися за Україну. Так само, як і зараз московити судять за те, що наші військові захищають Україну. Він був врешті засуджений до 20 років позбавлення і п’яти років поразки у правах: обмеження в обійманні певних посад, роботі, пересуванні, проживанні і т.д. Певний час жив на Далекому Сході. Покарання відбував на сумнозвісній річці Колимі. У 1956 році, після смерті Сталіна, був звільнений. Тоді відбулися перегляди деяких справ багатьох засуджених.
З 1969 Іван Гончарук вже міг оселитися ближче до дому. У 1975 році він переїжджає до Слобожанського Чугуївського району на Харківщині.
Варто сказати, що, напевно, більшість колишніх упівців, які тут оселялися, були сільськими хлопцями, що виховані в патріотичному українському середовищі: вони були дуже працьовитими, намагалися покладатися на самих себе. Те, що вражає у спілкуванні з ними, — у них завжди були добротні хати, самі вони дуже працьовиті та гостинні. Люди намагалися в цьому середовищі самоутвердитися.
"Людське, надто людське"
До 1986 року Іван Гончарук раз на три роки їздив до себе на малу батьківщину. Там жила його сестра Домна.
Чому він, відбувши покарання, ще раз отримав вирок? Найкраще, що я читав щодо Івана Гончарука, — це робота кандидатки історичних наук Лесі Бондарук з Луцька, вона вивчала його справу. У неї є теж такі міркування, що Москві були час від часу якісь пафосні речі. Тобто з одного боку там якісь п'ятирічки, чергова тонна брухту, видана макулатура тисячними тиражами, а з іншої сторони — "викривати" фашистів, нацистів, сіоністів, націоналістів. Тому час від часу влаштовувалися такі ось показові процеси, підіймався масовий розголос.
Паралельно з цим люди виявляли своє, як писав Ніцше, "людське, надто людське". На заході України це було пізніше, а схід пережив це в 1920-ті роки: совєтська влада намагалася закріпитися. Як можна було закріпитися? Потрібно було робити ставку на тих людей, які будуть їй вірними. Для цього треба обіцяти посади, гроші, вплив, владу. Серед односельців знаходилися люди, які в 1930-ті роки ходили й винюхували, хто ж заховав для дітей зерно? Людей з хат викидали, а на їхнє місце заселялися донощики.
Так само було і на заході України: знаходилися люди, які писали доноси в совєтські спецслужби, що син або дочка моїх односельців перебувають в УПА або що носили харчі повстанцям. Така внутрішня "боротьба" всіляко підтримувалася та розпалювалася спецслужбами, які робили ставки на підтримку найнижчих інстинктів в людях.
У Грудках виникла суперечка через земельну ділянку. Поруч із земельною ділянкою сестри Гончарука Домни була ділянка такого собі Миколи Найдича. Після її смерті Найдич розраховував отримати якусь вигоду у земельній справі. Але ще був живий Іван, який теж міг заявити свої претензії і права на спадщину.
Найдич написав донос у 1986 році, який був підхоплений тодішніми спецслужбами. У доносі йшлося про те, що є ось такий бандит, "учасник фашистських загонів", який брав участь у знищенні цивільного населення. До Найдича також приєдналася одна селянка, Анна Шептур, яка теж сказала, що Гончарук брав участь у вбивстві її батька. Сучасні досліднкии проаналізували, що ця жінка безпосередньо не бачила вбивство, а дізналася про це від сусідів та за якимись чутками.
Саме розслідування, судовий процес були абсолютно неправомірними.
У 1986 році відкрили кримінальну справу попри те, що Гончарук відбув давно свій термін. Почали знаходити якісь зачіпки, які б дозволили сфабрикувати проти нього кримінальну справу. Чому я кажу "сфабрикувати": справа Івана Гончарука переглянута, він реабілітований.
У 1987 році відбувся суд. Людей з багатьох сіл позганяли: під диктування партії писалися гнівні резолюції, що потрібно його засудити до розстрілу.
62-річного пенсіонера засудили до смертної кари. Це вже у період т.зв. гласності, перебудови. Люди починали вже активно, особливо після Чорнобильської катастрофи, займатися громадсько-політичною діяльністю, починаються публікації різноманітні на історичні теми, які були заборонені тоді. І в той таки час отакий абсолютно одіозний сталінський вирок.
Російський "некроімперіалізм"
Драматичний момент в цій історії: у родині Івана Гончарука збереглися листи. У них видно, як він намагався триматися, писав, що все буде добре. Хвилювався, зокрема, як там родичі дають собі раду з городом, припустимо. Він вірив у хороше, те, що його виправдають.
Варто зазначити, що адвокат поставився до своєї роботи добре, він був дійсно захисником, а не прокурором №2, як той самий Медведчук на процесі Василя Стуса.
Іван Гончарук прекрасно розумів, що московська влада не дозволяє повернутися з ув’язнення навіть тілам: загиблі у місцях масових розстрілів та поховань були часто просто під номерами, тобто тіла не видавали. І в ув’язненні у Гончарука зламався зубний міст. Він прохав дозволу переслати рідним хоча б цю частину себе для майбутнього поховання. Цього тоді не дозволили.
12 липня 1989 року у Києві Іван Гончарук був розстріляний. Його тіло не передали рідним і нині невідомо, де він похований.
Чому немає жодних даних про поховання? Москва постійно воювала з мертвими. Коли захопили Запорізьку Січ, вони викопували мертвих. Так само була і боротьба проти тіл тих, хто брав участь в національно-визвольному русі. Це війна з пам’яттю. Могили — це пам'ять, нагадування про власну історію, культуру, власну національну ідентичність.
Якщо ми беремо оцю територію сучасної Росії, то є такий термін авторства філософа Миколи Карпицького, який виїхав з РФ: некроімперіалізм. Тобто все, до чого торкається Росія, стає мертвим, розсипається. Таке ставлення до мертвих Московія демонструє постійно протягом всієї історії.
Останній розстріляний упівець — Іван Гончарук — був реабілітований у квітні 2021 року і повернувся в нашу пам’ять, попри будь-які намагання Москви.
Підписуйтесь на новини Харкова та області в Telegram, TikTok, WhatsApp, Facebook, Viber, Instagram, Youtube
