У 95 років користується соцмережами, пише вірші, а ще на підтримку української армії сортує сміття та донатить. Це все робить упівець Йосип Мельник із Рівненської області, який п'ять років у 1950-х провів у сталінських таборах. Чоловік — один з найстарших жителів у селищі Смига, що на Дубенщині.
Про своє життя Йосип Мельник розповів Суспільному.
— Коли ви народилися?
— 13 березня 1930 року. Народився у Заболочівському районі Львівської області.
— Розкажіть про своє дитинство.
— Я на хуторі жив. Було там тільки 60 дворів. Тато був бідний, а мама була багатша. Вийшла заміж з таким багажем: 4 га землі. А в тата було 2 га, то разом у них було 6 га землі. Це рахується "середняк". Жили ми непогано. Тримали свиней, корів, коней купили, землі було вдосталь. Тато тримав 15 роїв бджіл. Медом платив людям, які працювали на нас.
— Що пригадаєте зі шкільних років?
— За Польщі пішов у шість років в перший клас. Полячка вчила нас. Два роки був я у третьому класі, ще три роки — у четвертому класі. Тоді був такий порядок. Потім пішов я у школу в Заболочівський район, там шість класів було, а пізніше пішов у сьомий клас у Броди. Там священник прийняв мене до себе в бурсу. Там ми проживали, нас годували. Три місяці повчилися — і тут війна. У бурсу приїхали німці і забрали все в один день, а нас всіх — повиганяли.
— На тому навчання завершилося?
— Потім я повернувся в школу. Тішився, радів, що буду вчитися. Але вчитися було дуже важко. Тато працював у підпільній організації, вже "бандерівці" тоді були. Його забрали бандити і вбили. Одним словом — закінчив я десять класів. Ми ще з моїм товаришем організували підпільну організацію. Нас було дванадцять людей.
— Чим займалася ваша підпільна організація?
— Ми вчили літературу України, історію, географію. Азбуку Морзе вивчили ми. А ще кросворд такий робили, де можна було записувати, щоб інший ніхто не знав. Потім нас переловив провідник і заставив розказати про нашу організацію. Ми йому розповіли і він сказав, що закриває її, а мене з товаришем бере у підпілля.
— Якою була ваша діяльність у підпіллі?
— Нам "точку" зробили в лісі і давали різні завдання. В ямці був протигаз. Ми писали "грипси" і туди кидали дані. Що нас просили, те ми туди подавали. Писали ми відозви до людей, друкували ми: "Люди, опам'ятайтеся! Нас росіяни все життя мучили, вистріляли нас, треба взятися всім разом і працювати для себе, для своєї країни, проти Росії". До речі, приймали присягу ми в лісі кров'ю: голкою кров пускали і розписувалися. Через певний час мого товариша арештували, а потім і мене.
— Де вас тримали?
— Після арешту повезли мене у Львів. Там по-своєму били, клали на підлогу, що тільки не робили, щоку мені вибили. Але я думав — поки можу, то не признаюся, і не признався нікому нічого. 26 людей нас було у камері. Камера невеличка, всім не було, де лягти. То всі на бік лягали — і серед ночі разом переверталися на другий бік. Один мусив сидіти на "параші", бо не було місця, так було тугувато. У результаті після того, як мені вибили щелепу, лікарка-капітанка прийшла, забрала мене і на тому моє слідство кінчилося. І потім попадаю я в "лагер" в Сибір.
— Як склалося ваше життя в таборах?
— Нам дуже було важко, політв'язням. З нас знущалися. Багато поганого було. Але ми, українці, почали там згуртовуватися. Потім придумали таке: назбирали грошей трохи, щоб замовити українських книжок через вільну пошту. Написали в Київ на 300 рублів: історія України, географія, письменники, драматурги українські. А вони вислали нам на 300 рублів всякі конституції, про колгоспи й порядки, героїв російських. Спеціально на зло нам. Ми тоді так "прогоріли".
— Більше книжок не замовляли?
— Ми були молоді і вперті: взяли і ще раз написали. "Запросили" в Харків. І вже звідти нам вислали всі ті книжки, які ми хотіли. І до нас стали приходити люди за книжками. І стало трохи веселіше нам, що ми спілкуємося з людьми. А ще у нас там Будинок творчості був, де російські постановки ставили ув'язненим. І якось ми попросили українську виставу зробити.
— Дозволили?
— Підійшли ми до режисера. Він був артистом оперного театру Риги. Латіс такий. Він згодився з нами попрацювати. Полюбив нас сильно і домовився, щоб ми поставили виставу. До них на російські постановки ніхто не ходив, а до нас — повний зал прийшов. Так всім сподобалося, що потім постійно просили, щоб ми ставили. І так нас забрали у художню самодіяльність, і ми вже мали більше прав, робили гарні українські концерти. "Сватання на Гончарівці", "Наталка Полтавка" — отаке ставили.
— Що примушували робити в таборі?
— Я там пральником став. Прали ми 25 сорочок, по 25 ковдр і подушок. За зміну треба було випрати і висушити. То нелегко було. Ну а потім у 1956 році я звільнився. П'ять років я там пробув. П'ятнадцять років мені зняли.
— Як склалося життя далі?
— В ув'язненні я переписувався зі своєю жінкою Наталею, тоді вона ще була дівчиною. Вона була теж ув'язнена — в Куйбишевому. І ми так подружилися тими листами. Півтора року переписувалися. І коли мене випустили — поїхав я до Наталі своєї. Дав їй знати, що їду на побачення. А вона трохи злякалася, що мене не пустять до неї. Але ми так все продумали — мене пустили до неї. І вона мене перша поцілувала — то я їй ще довго це згадував. Та й так домовилися з нею, що я її буду чекати.
— Куди на роботу влаштувалися після ув'язнення?
— Я приїхав до Львова, там трохи тугувато було, мене не приписували. Хрущов летів на Львів чи куди — і в нього стріляли. І через це "наклали режим" на Львів. І всіх, хто був у тюрмі і прийшов, зі Львова вигнали. Ніде довго не вдавалося затриматися. Поїхав потім у Пензу, потім — у Тамбов поїхав на важку роботу, заробив трохи грошей — і назад додому.
— Як ви опинилися у Смизі?
— Спочатку в Кременці був. Знайшов роботу я там слюсарем. Тільки документи мені треба було виробити. Треба було погодити їх в "КГБ". Якби я їм підкорився — вони дали б мені іншого паспорта і роботу. В іншому випадку — роботи немає. У результаті, мені сказали, що не візьмуть мене на роботу ні в Кременці, ні в районі. Тоді Наталя моя вже повернулася. Я такий був засмучений відмовою в роботі, що хотів їхати в Донецьк. Але батько Наталі підказав, що у Смизі можна влаштуватися на заводі.
— На заводі прийняли?
— Не з першого разу, але прийняли. Я багато працював, там був директор хороший, потім допоміг і Наталі влаштуватися. Та й так помаленьку розжилися, побудували хату, двоє синів народилося. Знаєте, ми з моєю Наталею так любилися, дай Боже, щоб всі так любилися, то б війни ніколи не було на світі. Прожили ми в шлюбі з 1958 до 2004 року. Наталя мала погане здоров'я після ув'язнення — та й у 2004 році померла. Я їй вірші писав. Досі пишу про різне, зараз більше про війну.
— Розкажіть трішки про ваших дітей?
— Старший син Ярослав — українсько-литовський письменник, критик, автор відомого у світі роману "Далекий простір". Це була Книга року в Україні 2013 року. Молодший Олег живе в Києві — керівник дитячого танцювального колективу "Вітамінчик". Майже мільйон гривень передав цей колектив на фронт нашим захисникам. Онук Назарій є солістом Національного ансамблю танцю України імені Вірського. Загалом у мене чотири онуки і три правнуки.
— Як ви думаєте, в чому секрет довголіття вашого?
— Щоби на душі було все світло. Щоб не було якихось нечистих думок. І щоб була наша Україна.
— Бачили вашу сторінку у соцмережах. Розкажіть, хто вас навчив користуватися комп'ютером?
— А я сам, а я сам. Аж не вірю, що то сам.
— На яких сайтах найбільше сидите?
— На політичних. Я вам скажу, що воно вже мені набридло. Така та боротьба брудна. А ще маю свою сторінку в соцмережі.
— Про що ви мрієте?
— Мрія тільки одна — щоб наша країна була незалежна, щоб москалі більше нас не мучили. Щоб та Москва розпалася на дрібні шматочки. І щоб наша Україна піднялася на ноги. Така одна в мене мрія. З цим я живу.
— Волонтери у Дубні розповідають, що ви активно долучаєтеся до допомоги ЗСУ. Розкажіть.
— Та нічого особливого: інколи здаю сортовані відходи, їжу передаю, гроші.
Детальніше про волонтерство Йосипа Мельника розповіла волонтерка зі Смиги Марія Метелюк:
"Побачив, що ми збираємо вторсировину у Смизі, зокрема скло, картон, алюмінієві баночки — дзвонить і каже: «Ой, у мене стільки скла, я вже два чи три мішки наскладав». Окрім вторсировини, каже: «Ой, у мене цього разу нема, що вам дати на госпіталь. Може, я вам сушини дам, сам насушив?». Коли побачить в інтернеті, що збираємо на дрони чи інші потреби, то дзвонить до мене: «Пришліть мені когось, щоб я гроші передав, хочу допомогти». Отакий непосидючий чоловік живе у нашій громаді. Рада, що у нього такі гарні діти, онуки. Дай Боже йому ще жити довго-довго".
Суспільне Рівне в Telegram | Viber | Instagram | WhatsApp | YouTube | Facebook | TikTok
