Антоніна — із селища міського типу Новотроїцьке Донецької області разом із донькою майже рік живе у Португалії. Нині — біженка, а у перший день повномасштабної війни молода жінка і уявити не могла, що їй доведеться десять днів переховуватись у підвалі від авіанальотів, їхати із молитвами прострілюваною дорогою і без жодної підготовки долати кордони трьох країн, аби відчути себе у безпеці. Спогадами про початок повномасштабного вторгнення та евакуацію та досвідом життя у Португалії вона поділилась із Суспільним.
Десять днів у підвалі
"Не було сирен, не були підготовлені бомбосховища. Ми не мали бензину, щоб виїхати"
"Ми ніби вже звикли до цього, що в нас війна. А коли почалася війна 24 числа у лютому, це було вже зовсім інше. Я взяла телефон і мені дзвонили повідомити, що почалася війна", — так Антоніна згадує перший день повномасштабної війни.
Новотроїцьке — менш ніж за п'ятдесят кілометрів від Донецька, тож війна для родини Антоніни триває вже дев'ять років. Можливо, тому, згадує, не передчувала масштабу небезпеки, яка чекає на неї та її 6-річну доньку Ніколь.
"Сестра сказала збирати речі та йти до неї, у підвал. Перший день я не сильно відчувала страх", — переповідає Антоніна події та почуття.
За її словами, у селищі не працювали сирени, не були підготовані й укриття для мирних жителів. Перші три дні у населеному пункті ще були електропостачання та зв'язок, потім російські війська розбили комунікації та лишили жителів без тепла, світла, газу, зв'язку, води.
Потім, згадує, люди не знали новин і не мали інформації, що відбувається у країні.
"На третій день почався обстріл. У сусідню хату потрапив снаряд. У нас у дворі також лежали уламки. Я бачила вже руйнування біля нас й тоді дуже злякалася, але не знала, як виїхати, бо нас не евакуювали", — пригадує жінка.
Запасів палива у невеликому Новотроїцькому не було і люди, за її спостереженнями, завчасно не готувались виїжджати:
"І тоді я почала панікувати, бо я не знала, як виїхати з нашого містечка. Тому що з усіх боків Волноваху (приблизно у 18-ти кілометрах від Новотроїцького — ред.) почали добряче обстрілювати, ми були в оточенні. Я навіть не розуміла, як це зробити".
Евакуація
"Молилися Богу, щоб виїхати живими. Щоб не дай Боже — танки. Якби стріляли, то хоча б в нас, а не в дітей"
Антоніна з донькою та іншими членами родини провели у підвалі будинку близько десяти днів, останні п'ять — дітей на вулицю не випускали: боялись обстрілів. Жінка пригадує, що найстрашніше почалося на початку березня, коли зібралися виїжджати.
Бензин взяли з розбитої покинутої машини, яку побачили по дорозі.
"Коли ми зібралися, почався авіаобстріл. Тоді було дуже страшно. Я вперше чула літак й такі страшні звуки. Скрізь — танки. За мною приїхали друзі. Сказали їдемо, бо вибору немає. Або ми тут залишаємося під авіанальотами, не знаючи, що з нами станеться, або ми їхатимемо, молимося Богу і виїжджатимемо живими, з дітьми", — розповідає вона.
Їхали з білим прапором, а дітей сховали в машині під сидіння:
"Щоб не дай Боже — танки. Якби стріляли, то хоча б в нас, а не в дітей. Я бачила поблизу Волновахи дуже багато розбитих, спалених машин. І не бачила людей, бо я на стільки була в паніці й просто закривала дітей собою. Ми їхали та молилися, щоби з нами було все добре", — сказала переселенка.
Антоніна згадує, як всю дорогу, поки їхали, 6-річна донька казала, що боїться і не хоче вмирати: "Ніколь їхала, кажучи — я боюся, що з нами щось трапиться, я не хочу вмирати, чому нас вбивають. Їй завдано дуже великої травми".
Жінка з дитиною приїхали у Дніпропетровську область і зупинились у шелтері для переселенців у селі Волоське.
Дорога до Португалії
У таборі переселенцям пропонували виїхати за кордон. Антоніна погодилася евакуюватися у Португалію.
"Почалися обстріли, біля нас уже поряд, за день до виїзду, літали снаряди. У мене знову почалася паніка, я не знала, як ми виїжджатимемо, бо було страшно. Думала, зараз виїжджатимемо — і на нас снаряд впаде", — пригадала вона.
Волонтери, які допомагали евакуюватись, везли людей спочатку автобусом з Волоського до Дніпра, там допомагали сісти на поїзд.
Спершу, розказує жінка, вони приїхали до Польщі, потім у Францію й у Португалію.
"У Португалії нас дуже добре зустріли волонтери, привезли до великої семінарії. Я відчувала себе у безпеці й сказала, що залишаюся тут та більше нікуди не поїду. Нам дали кімнати, умови були дуже хороші. Люди були теж дуже добрі. Вони одразу нам принесли речі, рушники, показали де душ, дали нам можливість відпочити", — говорить переселенка з Донеччини.
Життя у Португалії
"Мені безпечно. Португалія дуже схожа на Україну"
Перші два місяці, визнає вже тепер Антоніна, практично не пам'ятає. Розповідає, що усіх українців волонтери забезпечували готовою їжею, побутовою хімією, косметикою, допомогли оформити документи, які дозволяють проживати у Португалії, влаштували дітей до шкіл та садочків. З біженцями працював психолог, їх безплатно лікували, надавали транспорт.
Місцеві жителі також допомагали речами, іграшками та комусь і грошима.
"Люди настільки добрі. Звичайно, мені було дуже незручно, що всі завжди тобі пропонують. Ідеш містом, а вони пропонують нам щось купити, пропонують дати грошей. Настільки люди переживають. Їм страшно за нас, і вони розуміють, що ми пережили", — із вдячністю каже дівчина.
Наразі вона з донькою живе у квартирі, яку їм надали безоплатно.
За словами Антоніни, знайти бажану роботу без знання мови у Португалії практично неможливо:
"Звичайно, не все так добре, адже ми в чужій країні, ми не знаємо мови. Я зараз ходжу на курси португальської мови, інтенсивно вивчаю її. Мені хотілося б залишитись у цій країні. Вона дуже схожа на Україну. Мені подобається, що поруч гори, мені безпечно. Але дитина моя сумує за Україною, вона дуже хоче додому. Я навіть не знаю, як туди потрапити. Просто, якби я захотіла, але я б не змогла туди поїхати".
Життя на окупованій території
"До людей ставляться, як до свиней"
Мама, сестра, вітчим та інші родичі Антоніни не змогли виїхати і залишилися в окупації. Матір жінки хворіла, і коли їй була потрібна медична допомога і рідні хотіли викликати швидку, окупанти сказали, що у пріоритеті — російські військові. Мама Антоніни померла у грудні.
"І так багато людей. Жодної допомоги не надавали. Швидка приїжджає в таких випадках, коли вже люди вмирали. Там ставляться до людей, як до свиней", — переконана Антоніна.
За її інформацією, всі документи місцеві жителі намагаються переробити на російські. Сестра сказала жінці надіслати документи на квартиру, щоб її не забрали російські окупанти, адже ті постійно приходять із перевірками.
"Мені хотілося б на мою територію повернутись — додому. Я не хочу жити у руїнах. Те, що вони взагалі зробили і створили... Там нічого не залишилося. Біля нашої території нема міст — Маріуполя немає, Донецька теж зараз немає, Волновахи немає, Вугледара немає — нічого немає. Як тепер можна на цій території жити, як її можна буде відбудувати, я не розумію. Як моя дитина там вчитиметься і житиме", — розмірковує переселенка з Новотроїцького.
"Я йду далі"
У рідному містечку жінка працювала адміністратором спортивного клубу, займалася флористикою — робила букети, в тому числі й солодкі. "Нічого я йду далі. Головне, що моя дитина здорова і ціла", — підсумовує Антоніна.
Читайте також про евакуацію
Вивезли родину з дітьми та поранену жінку: як відбувається евакуація людей з лінії фронту
З Великої Новосілки на Донеччині евакуювали всіх дітей
"Розуміють смертельну небезпеку". З села Лиманської громади вивезли всіх дітей
Правоохоронці евакуювали з Нью-Йорка на Донеччині родину з немовлям
У Авдіївці розформували опікунську сім’ю, аби евакуювати дитину
Скільки жителів залишаються у Бахмуті, розповів начальник Донецької ОВА
Вивезли останнього: з Вугледара на Донеччині евакуювали всіх дітей — поліція
Будівля шелтеру для переселенців в Дніпрі не опалюється. Благодійники збирають гроші
Евакуація з небезпечних територій Донецької області. Куди звертатись
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, Viber, Facebook, YouTube та Instagram