Цивільні медики майже на лінії фронту, які рятують життя тим, хто опинився під постійними обстрілами і в зоні активних бойових дій, — про це чергова частина нашого проєкту про лікарів на війні. Щоб її зробити, журналісти Суспільного вирушили на Донбас — в Бахмут, Краматорськ і Слов’янськ — та поговорили там з медиками про те, як стабілізувати поранених, працювати без води та оперувати майже без перерви.
Інтерн-хірург другого року Дмитро навчається і працює у Києві у відділі медицини катастроф. 24 лютого, як і багато киян, він прокинувся від вибухів, поїхав на роботу повз черги і транспортні затори. Планові операції в лікарні відмінили, а коли за тиждень почали надходити поранені, Дмитро допомагав у сортуванні та асистував в операційній. Коли ж у Києві ситуація стала більш-менш контрольованою, поїхав працювати у Слов’янськ з Першим добровольчим мобільним шпиталем імені Миколи Пирогова.
"Ампутація правої стопи, перелом нижньої частини стегна і поранення грудної клітки з великим проникаючим крововиливом. Це була моя перша операція".
"ПДМШ імені Пирогова — це волонтерська організація. Ротація медиків відбувається кожен місяць. Я у Слов’янську вже тиждень. До від’їзду довелося прочитати багато літератури, поспілкуватися з колегами, які вже через це пройшли, щоб отримати максимум знань.

"Деякі колеги грають на гітарі, багаття розпалюємо увечері, каву варимо. Такі маленькі радощі допомагають. А до звуку артилерії я звик ще у Києві".
Моя бригада знаходиться тільки в лікарні на стабілізаційному пункті. Інші працюють на евакуації, на "короткому плечі" у більш небезпечній зоні, або на "довгому" — возять пацієнтів до Дніпра, Павлограда, чи Краматорська. Основне ж наше завдання — стабілізувати пацієнта. Якщо ми бачимо, що у грудній клітці чи черевній порожнині велика кількість крові, то він відправляється в операційну. Якщо ж поранення не критично важке, робиться первинна хірургічна обробка: рана тампонується, заклеюється, усі пневмоторакси і гемоторакси дренуються. А далі пацієнт їде в інше місто, де йому надають вже більш спеціалізовану медичну допомогу. У нас такої розкоші, як велика операція, немає. Ми не знаємо, що буде завтра, не знаємо, скільки буде поранених. Тому "закладати" відділення не раціонально".
Дмитро згадує, що найпершим його "важким" був священник з мінно-вибуховою травмою. "Ампутація правої стопи, перелом нижньої частини стегна і поранення грудної клітки з великим проникаючим крововиливом. Це була моя перша операція, торакотомія: зупинка кровотечі і ушивання легенів. А наші травматологи потім ще провели йому ампутацію, наклали апарат зовнішньої фіксації. Стабілізували. Я тоді трохи аж спітнів, але руки не тремтіли і голова була холодна".

Нині відділення хірургії в лікарні через обстріли працює без централізованого водопостачання. Міська влада організувала підвезення технічної води для мешканців і важливої інфраструктури.
"Стоїть молодша медична сестра і з лійки поливає мені на руки, поки я обробляю їх. Так і працюємо. Раніше тут і світла не було. Генератор працював тільки для найбільш необхідного: ШВЛ, світло по операційних і все. А так ми з ліхтариками ходили. Зараз намагаємося постійно переодягатися після роботи і берегти лікарняну форму. Воду привозять, але не вистачає на те, щоб кожен день прати".
Відділення нещодавно підсилили. Тепер тут працює п’ять хірургів, стільки ж травматологів і три анестезіологи. Людей стало вистачати на декілька змін.
"Не можна спрогнозувати, як пройде день. Залежить від завантаженості. Прокинувся, пішов умився і треба вже бути готовим до роботи. Перші дні було важко. Увечері приходиш з лікарні, тільки ляжеш спати — і починаються обстріли. Йдеш в укриття. Декілька годин треба там сидіти, а потім вже поспав, не поспав, — як вийде. Але з часом усі адаптуються.
Були важкі дні, найважчих не було. Паніки немає ніколи. Ніхто не уявляв, що доведеться працювати на війні, але з іншого боку, люди почали цінувати роботу лікарів. Ми тут багато по-чорному жартуємо, знімаємо так стрес. Деякі колеги грають на гітарі, багаття розпалюємо увечері, каву варимо. Такі маленькі радощі допомагають. А до звуку артилерії я звик ще у Києві.
Перший раз, коли я почув команду терміново спускатися у сховище, то спав якраз у спальному мішку. Почав одягатись, натягувати бронежилет, каску, тривожний рюкзак складати. Витратив на це хвилин 5-7, нервував. А зараз вже не так: вся екіпіровка біля голови лежить, шолом висить над ліжком, з прикрученим ліхтарем. Одна сумка біля руки, інша — зверху. На вдягання по тривозі тепер мені потрібно 30 секунд".


Читайте також: "Поранення, перев’язки, новини, потім знову поранення, перев’язки, новини" — історія лікаря "Охматдиту"
Медперсонал лікарні, каже Дмитро, зараз живе, як сім’я, — у стресових умовах швидко зріднюєшся з колегами. "В інституті у Києві я надавав високоспеціалізовану хірургічну допомогу. Це переважно планові операції. До них пацієнт і лікар готуються, робляться обстеження. А тут привозять пораненого, він перед тобою лежить — і все. І ти обмежений тільки тим обладнанням і навичками, які в тебе є. Все. Більше нічого немає. Рішення потрібно приймати тут і зараз, часу на обстеження немає.
Я тут проводив самостійні операції, мені асистував місцевий лікар. Інші рази я комусь асистую. Переважна більшість цивільних до нас потрапляють з осколковими пораненнями, травматичними ампутаціями, проникаючими пораненнями грудей і живота. Але найбільше — з ураженням кінцівок. Коли стався приліт "Іскандера" (балістична ракета класу земля-земля, – ред.), то багато було травматичних ампутацій. Люди, які просто вийшли на балкон подивитися, і потрапили під уламки. Привезли деяких без ніг, без рук".
***
Владислав, позивний "Скіф", працює у київській лікарні №7. Там же приймав пацієнтів і під час окупації Київської області, а потім поїхав на Донбас. Якби не війна, каже, то про армію не подумав би ніколи, бо дисципліна — це не його "коник". Зараз опановує нові навички роботи в екіпажі швидкої, працює на "коротких" дистанціях — довозить поранених з точок евакуації до лікарні у Слов'янськ.


"Я і хірург, і парамедик, і анестезіолог — "майстер на всі руки", словом. Доводиться деколи колег підміняти. Ніколи в житті до цього не їздив на "швидкій" і не мав досвіду роботи на ній. У перші рази я був здивований швидкостям, на яких ми "літаємо". А ти ж не завжди при цьому сидиш: пацієнта фіксуєш, ампулу треба подати, адреналін швидко дати, системи, крапельниці. Це все літає по салону. Є відро для відходів, воно закривається, але на якійсь ямі це все інколи вилітає.
Стараємося налагодити роботу так, щоб навіть на таких швидкостях можна було працювати з пацієнтом. Бо час багато чого вирішує. Точки евакуації дуже близько біля лінії зіткнення, там постійно обстріли. Інколи можна приїхати на точку, а вона вже просунулася на кілометр. Не раз потрапляли і під мінні обстріли, і у стрілецький бій. Були днями на евакуації і над нами пролетіли наші винищувачі. Дуже низько. А ти ж не одразу розумієш — це винищувач чи ракета летить, — тому падаєш одразу".

Влад грає на варгані, який йому подарував друг за день до поїздки на Донбас. Його власний інструмент, подарунок мами, зламався. Другу ж дав обіцянку, що поверне варган і сам цілим і неушкодженим повернеться додому.
Читайте також: "Ми розуміли, що можемо навіть не долетіти" — боєць "Азову" про те, як проривались у Маріуполь
***
Ольга 12 років живе в Австрії і працює там лікаркою-анестезіологом-реаніматологом. Повернулась з-за кордону за кілька днів після того, як почалось повномасштабне вторгнення. Каже, було відчуття, наче вона — "тигриця у клітці". Взяла відпустку на 6 тижнів. В Австрії лишився її чоловік і собака.


"Я взяла усі ліки і апаратуру, з якими працюю. Везла дві великі валізи. Знаю деяких іноземних лікарів, які працюють тут на певних умовах: не їздити під обстріли, працювати у лікарні. А мені однаково, де працювати. Я одразу сказала, що у мене немає умов, я можу робити все. Як лікарка я їжджу на "довге плече" реанімобілем транспортувати пацієнтів у більш безпечні лікарні Краматорська чи Дніпра.
Ми одного разу везли пацієнта на Дніпро і я дорогою помітила, що в нього не запустилися нирки, хоча мали б. Я намагалась протягом всіх 4 годин, що ми їхали, якось запустити їх. Удома в Австрії я працювала у відділенні інтенсивної терапії, тому вже за звичкою одразу дивлюся на всі органи. І роблю все, що можу, в салоні "швидкої", бо це не умови лікарні, звісно".

Читайте також: "Вибити росіян із Сєвєродонецька — можливо, але це не має великого стратегічного значення". Бліцінтерв'ю з Гайдаєм
***
Богдан Марчук також працює на "довгій" евакуації. Має освіту фельдшера, вчиться в медичному інституті на стоматолога. Коли почалася нова фаза війни, доєднався до Першого добровольчого мобільного шпиталю і працював на напрямку Ірпеня та Бородянки. Допомагав вивозити цивільних. Зараз — на Донбасі.

"Вибухи, постріли, швидкість прийняття рішень — до цього всього тут пристосовуєшся. Деколи не можна виконати роботу по протоколу, бо постійні обстріли. Ти пораненого зі спінальною травмою за протоколом маєш покласти на щит, але інколи в тебе немає часу його зафіксувати, бо за 20-30 метрів прилітають снаряди. Твоя головна мета: від'їхати і відтягнути хворого. Це може мати наслідки потім, але це врятоване життя.
У першій ротації я працював на "короткій" зоні, на лінії зіткнення у жовтій зоні. Інколи вже під час виїзду парамедиків жовта зона переходила в червону.

Зараз ми евакуюємо пацієнтів на реанімобілі на дальні відстані і працюємо переважно в жовтій зоні. Найважче працювати з пораненими дітьми. Це так не має бути, цього з ними не мало статися".
Читайте також: "Облаштовуємо оборону так, щоб ворог не досягнув Слов'янська і Краматорська" — інтерв'ю з очільником Донеччини
***
Ганна Щербак виконує обов'язки головної лікарки першої Краматорської міської лікарні. Лікарня втратила майже половину персоналу після того, як в кінці березня з міста почали масово виїздити. Перший час було важко, каже Ганна, але зараз рук вже вистачає.


"Травми воєнного часу такі, що навіть маленький отвір в тілі може нанести стільки уражень внутрішніх органів, що лікар не розуміє, чим це може обернутися потім".
"Зранку 24 лютого я приїхала на роботу. Як і багато моїх колег. Було дуже гучно. Все навколо було просотане тривогою. Коли почали з’являтися перші поранені, ми зрозуміли, що зіткнулися з новим типом пацієнтів — це політравми, з якими ми раніше не працювали. У хірургії мирного часу лікар може прогнозувати патологію та її наслідки, де і в якому місці в організмі щось може піти не так. Натомість травми воєнного часу такі, що навіть маленький отвір в тілі може нанести стільки уражень внутрішніх органів, що лікар не розуміє, чим це може обернутися потім. Це зовсім інший підхід до лікування. До того ж, пацієнти з такими травмами надходять зазвичай не один за одним, а всі разом. І тоді ще потрібно вирішувати, кого рятувати першим, а хто ще може почекати. Сортування як такого в мирні часи не було.
Зараз поступають лише цивільні. Історія у багатьох пацієнтів схожа: сидів на подвір’ї, почув гуркіт, отямився — вже немає ні дому, ні подвір’я, а сам — у лікарні. Часто це літні люди, які не виїжджають, бо в них тут домівка. Або люди, які вважали, що їх це не стосується і вони зможуть "пересидіти". До нас поступають не тільки дорослі, але і діти. На травмованих дітей дивитись найважче".
"Ми допомагаємо там, де можемо, і чим можемо. Робимо свою роботу і віримо, що ЗСУ зроблять свою".


Людей в місті залишилося менше, стало менше і звернень, розповідає Ганна. Але пацієнти почали їхати з містечок і селищ поблизу Краматорська — Бахмута, Сєвєродонецька, Лиману, де медзаклади зачинилися або обмежили надання допомоги через бойові дії.
"Деякі до останнього сидять вдома, думають, що не на часі звертатися до лікарів. Тому інколи до нас потрапляють з дуже запущеними хворобами. Пацієнти, яких привозять з розбомблених домівок, у стані шоку, не розуміють, що сталося і що їм робити далі. Перший час вони навіть не розуміють, що поранені. Важко повідомляти пораненим, що їхні родичі не вижили. Важко бачити травматичні ампутації у молодих людей чи у дітей. У нас в штаті є психолог, який працює з такими пацієнтами".
За добу у відділення поступає близько двадцяти людей. Але кількість операцій залежить від різних факторів, каже Ганна. Хірурги можуть цілий день не виходити з операційної, а інколи бувають більш-менш спокійні дні. Але в середньому 5-7 операцій в день майже завжди.

"Я зранку зустрічаюся із завідувачами відділень. Спершу вирішуємо питання по лікуванню та евакуації. У ті дні, коли все спокійно, я займаюся адміністративними справами. Якщо поступають поранені і є така необхідність, йду в операційну і працюю анестезіологом.
Наші хірурги майже живуть на роботі. Але коли я пропоную вихідні, не беруть. Кажуть: ми тут потрібні. Навіть коли не на роботі, то постійно на телефонному зв’язку. Ми допомагаємо там, де можемо, і чим можемо. Робимо свою роботу і віримо, що ЗСУ зроблять свою".
Читайте також: "Падаю біля "швидкої", на колінах повзу у підвал" — історія лікарки з Києва
***
Дмитро Бондар — завідувач травматологічним відділенням Бахмутської лікарні — говорить, що для нього війна почалася у 2014 році і триває досі. Останній тиждень Бахмут майже щодня обстрілюється.

"Евакуація дала результати: поранених менше. Зараз ми маємо справу переважно з осколковими та мінно-вибуховими пораненнями. А також звичайні травми, хірургічні й терапевтичні захворювання.
Наша основна задача: стабілізація пацієнта і евакуація його в центр країни чи на захід. Реабілітація, реконструкція й інше відбувається в більш спеціалізованих госпіталях і лікарнях. Ми не можемо залишати людей в стаціонарі, бо в нас тоді закінчаться місця. Не маємо змоги виконувати високотехнологічні втручання. Коли фронт від нас посунеться і ми станемо тиловим госпіталем чи лікарнею, тоді це будуть зовсім інші умови".

Частина його колег, каже Бондар, покинули Бахмут, але він продовжує ходити на роботу. "У людей свої обставини, у місті зараз небезпечно. Я тільки підтримую евакуацію. Якщо у мене не буде змоги працювати, то, мабуть, буду теж виїжджати. Але поки є потреба в мені, я залишаюся. Тут мій дім, робота, відділення. Нам нити взагалі не можна. В окопах ще гірше. І всім страшно, не страшно тільки тим, хто помер чи у комі. Місто без лікарні не може існувати, навіть попри те, що зараз ми надаємо обмежений обсяг допомоги. Нам зараз допомагають і "Червоний хрест", і "Лікарі без кордонів", і місцева влада. Але, звісно, якщо вимкнуть світло, не буде води і вікна нам поб’ють, то тоді працювати буде майже неможливо".
Читайте також
"До лікарні могли дістатися лише ті, кого не постріляли по дорозі" — історія лікарів Бучі
"Звичайне життя стаціонару, тільки пацієнти усі з кульовими пораненнями", — хірург з Ворзеля
"Біжи допомагати не до того, хто кричить, а до того, хто мовчить" — історія лікаря з Бучі
Сто днів. Ключові події повномасштабної війни Росії проти України