Фото та відео Маріупольського драмтеатру після трагедії 16-го березня облетіли увесь світ. Того дня російські військові скинули на будівлю театру надпотужну бомбу. У підвалах приміщення ховалися сотні місцевих жителів, серед яких жінки, діти та літні люди. За попередніми даними, загинуло щонайменше 600 людей, серед них діти. Яким був театр для жителів міста, про його унікальність, ми поговорили з людьми, які знають про цей театр зсередини – артисткою драми Донецького академічного обласного драматичного театру Вікторією Агафоновою та Заслуженим діячем мистецтв України Володимиром Московченком, який працював режисером у Маріупольському театрі у вісімдесяті роки.
Артистка драми Донецького академічного обласного драматичного театру Вікторія Агафонова працює у театрі з 2016 року. Сама вона родом з Маріуполя.
"Я працюю у найкрасивішому будинку нашого міста", – так вона завжди казала під час роботи у театрі.
У Маріуполі перший театр з’явився 144 роки тому. А ось саме будівлю театру, яку знищили російська армія, побудували у 1959 році з кримського інкерманського сірого каменю. Вона була побудована, як і більшість будівель шістдесятих років минулого століття, в стилі радянського монументального класицизму з великою кількістю ліпнини. На фасаді будівлі знаходилася скульптурна композиція, де основна роль відводиться металургам і хліборобам.
Вікторія згадує, що у промисловому місті театр не мав великого попиту. Туди ходили здебільшого справжні театрали.
"Як правило це, якщо якісь певні прем’єри, або вистави, які були популярні. Або туди ще ходили на побачення", – пригадує пані Вікторія.
А ось площа перед театром була улюбленим місцем у містян.
"Її називали Драм. І там збиралася і молодь, і вже літні люди. Молодь там на велосипедах, на скейтбордах каталася. Побачення там часто призначали. Тобто це було саме серце міста", – розповіла наша співрозмовниця.
Драмтеатр мав дві сцени: велику – майже на 700 місць та малу, яку відкрили у 1985 році, на 62 місця.
"Мені найбільше подобалась мала сцена. Якась така в неї атмосфера була. Я не можу сказати, що це місце сили, але як казали нам старші актриси, що наш театр має якусь магію. Можливо вони в це вірили. Якщо потриматися за куліси перед виставою, то обов’язково в тебе все вийде, все пройде просто чудово", – ось так про атмосферу театру згадує пані Вікторія.
Унікальність Маріупольського театру
Зала та сцена були дуже зручні для режисерської роботи та для глядача, так згадує роботу в театрі наш інший співрозмовник, режисер, Заслужений діяч мистецтв України Володимир Московченко. Пан Володимир родом з Луганська. Для багатьох жителів Луганщини він відомий, як головний режисер Луганського обласного українського театру, але починав він свою режисерську кар’єру саме у Маріуполі, на посаді режисера Донецького російського драматичного театру з 1978 по 1988 роки.
Пан Володимир розповів, що таких, як Маріупольський театр в Україні є декілька приміщень – у Херсоні, Рівному та Полтаві. Унікальність Маріупольського театру полягає в тому, що там було таке співвідношення зали та сцени, що з кожного куточка вистава активно сприймається.
"Це те, що було в класичному театрі. Такий, як в Одесі. Навіть театр імені Франка у Києві мені здається програє, бо там партер має невеличкий уклін, пандус, а в Маріуполі він мав більш гострий кут, і якщо перед тобою буде сидіти хтось з глядачів, то не перешкодить тобі сприймати. Ні людина з зачіскою, ні людина у якомусь капелюсі. Тобто сцена відкрита для тебе, для сприйняття і це дуже вдале рішення і звичайно я заздрю собі, коли там працював. Було дуже важко потім прилаштуватися до роботи у Луганському театрі, де закони палацу більше в театрі були", – поділився спогадами Володимир Московченко.
Одним з показників, якими ще може похвалитися театр – це його гастрольний маршрут. У вісімдесяті роки Маріупольський театр їздив на гастролі до Таллінна, Риги, Вільнюса, тодішнього Ленінграда та Москви. Зокрема, в Україні він приїздив до міст-мільйонників – Львова, Одеси та Дніпропетровська.
"Це були дуже театрально виняткові місця, куди можна відправити театр тільки достойний", – розповів Володимир Московченко.
Попри те, що Маріупольський театр жив життям провінційного театру, до міста приїздили дивитися вистави й з Києва, і з Донецька, бо слава про театр була дуже й дуже міцна. На той час у театрі працювали актори з усіх країн тодішнього СРСР - Борис Сабуров, Наталя Юргенс, Віктор Ахрамєєв, Анатолій Сорокко, Станіслав Боклан та багато інших
Володимир Московченко вважає, що робота у цьому театрі – чи не найбільше щастя в його житті.
"Це були такі солідні постаті, поруч з якими, я, як молодий режисер, звичайно на таких слабких ніжках, бо був переляк внутрішній, який максимально долав. Але поруч з ними треба було відповідати їх майстерності своїми режисерськими задумами, режисерськими пропозиціями й саме через це я, як режисер і зміг чогось навчитися. Тобто цей театр був дуже солідною режисерською школою", – розказав Московченко.
Головним режисером на той час був Олександр Утеганов. Володимир Московченко каже, що він був дуже демократичним режисером і йому вдавалося м’яко, толерантно та спокійно владнати всі складнощі, які виникають перед творчими особистостями.
Під час роботи у театрі Московченко згадує різні періоди, коли зала була завантажена повністю, зацікавленість театром глядача й інтерес до театру був максимальний. Проте, були й моменти, коли театр на деякий час втрачав глядача, але це відбувалося і в усіх театрах середини 80-х років – театри стали такою собі пустелею, розповів пан Володимир.
"Дуже важко було домовитися з глядачем, щоб вони прийшли й щоб там дивилися. Так було в усіх театрах і в Харкові, і в Києві, і теж саме було і в Маріуполі. Я пам’ятаю, як по телебаченню показували індійський фільм "Зіта і Гіта", по одній серії увечері, у нас в залі сиділи по 35-40 чоловік. Бо все місто дивилося "Зіту і Гіту". Були й такі часи, коли важко було з глядачем, а глядач - це найголовніше", – згадує пан Володимир.
Наприкінці 80-х знову виникла зацікавленість театром.
Він розповів, що за десять років роботи у театрі поставив 18 казок і пишається цим, адже, за його словами, режисери не люблять ставити казки, мовляв, це не солідно, це не серйозно. А Володимир Юрійович певен, що саме на казочках режисер виховується, навчається будувати активне сценічне дійство. Крім того, в його репертуарі були такі вистави, як "Репетитор", "Озирнись у гніві" тощо.
Наше сьогодення
До 2022-го року Донецький обласний театр брав участь у багатьох міжнародних та всеукраїнських фестивалів, зокрема це "Мельпомена Таврії" у Херсоні та декілька разів приїздив на фестиваль "Світогляд" до Сєвєродонецька, який заснував Луганський обласний український театр. Крім того, восени 2019 року на базі Донецького обласного театру у Маріуполі вперше був проведений власний фестиваль "Театральна брама".
Остання вистава перед повномасштабним вторгненням – це була «Сойчине крило» за Іваном Франком. Вікторія Агафонова пригадала слова, які лунали під час вистави: "Гармати грають, іду на море передати лист китайцеві. Прощавай. Твоя Сойка. Чую постріли. Страшна була ніч. Все місто розтрощать на порох…".
За її словами, вони стали ніби пророцькими.
Наразі Донецький академічний обласний драмтеатр відновлює свою роботу в Ужгороді.
Що відомо
- Російські військові завершили розбирати завали Драмтеатру у Маріуполі та відкрили територію. Тепер встановити точну кількість загиблих неможливо.
- Російські окупанти проводять розкопки розбомбленого драмтеатру у Маріуполі. Про це свідчать супутникові знімки американської компанії Maxar Technologies. У зв’язку з масовою відмовою маріупольців брати участь до розборі окупанти залучили робітників МНС Росії
- Кількість загиблих внаслідок авіаудару російської армії по маріупольському Драмтеатру 16 березня є вдвічі більшою за ту, що надала українська влада: замість 300 осіб йдеться вже про щонайменше 600 загиблих. Про це йдеться у розслідуванні Associated Press.
- Окупаційна влада Маріуполя оголосила про поновлення добровільних дружин. Чоловіки Маріуполя будуть здійснювати патрулювання міста разом з російськими військовими та "народною міліцією ДНР".
- Російські окупанти 16 березня знищили маріупольський Драмтеатр, де ховалися сотні людей і де видимими з неба літерами було написано "діти". За інформацією пресслужби міської ради, під завалами загинули близько 300 людей.
