«Рука в мене лишилась військовою. Вона ще десь там, на позиціях бігає, мо***лів душить…» — так говорить колишній головний сержант 111 окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ Андрій Єременко. Рік тому на позиціях він втратив руку. Знімальна група Суспільне Донбас поспілкувалася з ним у день його офіційного звільнення з війська. Позаду — понад чотири роки служби, каже Андрій, бої за рідну Луганщину та Донеччину, тяжке поранення, ампутація, протезування. Зараз йому 49 років, сам — з Лисичанська. Удома, тепер вже на Львівщині, на нього чекають дружина, донька та онук. Як це — піти на фронт разом із 69-річним батьком, втратити кінцівку, заново навчитися їсти, голитися, складати моделі літачків та навіть відтискатися на одній руці? Читайте історію Андрія Єременка.
На цих кадрах – колишній головний сержант 111-ї бригади тероборони Андрій Єременко. Це відео він зняв для побратимів восени 2025-го. За кілька місяців до того отримав поранення на позиціях під Костянтинівкою.
«Це було в Яблунівці рік тому, 28 червня. На День Конституції. Ввечері ми їм трошки життя попортили, воно в них не таке райдужне виявилось, як вони думали собі. Ну, а цю нічку нас ловили, на ранок піймали», — згадує Андрій Єременко.
Після поранення, розповідає він, перев'язав руку та виходив до своїх.
«І прийшлось вже до Олександро-Калинового виходить. Ну, вже руку перемотав і там вже мені надали допомогу, і хлопці згодились ще — прорвалися до нас з машиною», — розповідає чоловік.
Сам Андрій — з Лисичанська. На війну пішов разом із 69-річним батьком. Пройшов гарячі точки Луганщини та Донеччини. Разом із побратимами тримав оборону, зокрема в рідних місцях.
«Привілля. Якраз на Сіверському Дінцю у нас — це з побратимом перший бой. Ми вдвох приймали. Вони (окупанти — ред.) напроти нас рибу ловили три дні. Ну, вони подумали, що нас там немає і вирішили переплисти. Ну — не перепливли. Це нам дало ще чотири дні. Ну, а от 30-го ми вже виходили з Привілля», — згадує Андрій Єременко.
Андрій опанував два протези, навчився давати собі раду в побуті й повернувся до хобі. Про втрату кінцівки говорить з гумором.
«Як-то кажуть, рука в мене лишилася військовою, вона не списана. Вона ще в мене там на позиціях бігає, москалів душить. Як ото Венздей бігає. Тільки там права була в мене. У мене ліва», — жартує колишній головний сержант 111 окремої бригади ТрО.
Після більш як чотирьох років служби Андрій офіційно звільнився в запас. На «цивілці» на нього вже чекають родина й робота за фахом.
«Їду до Львова. Бо родина в мене там зараз. Там є фірма, яка займається, роблять ваги автомобільні, залізничні ваги от — вони мене раді бачити у себе», — каже Андрій.
Згадуючи свій бойовий шлях і втрачену батьківщину, про майбутнє каже: дім тепер там, де родина.
«На жаль, у нас сусід, який ніколи не закінчиться. І у нього завжди буде бажання, щоб не було України. Бо ми йому в печінках сидимо, вже багато-багато років. Тому я не думаю, нам треба навчитися жити з цією війною. От, як ампутанти приймають данність свого тіла, так і нам треба тепер сприймати данність нашого сусіда і данність цієї війни. Бо не вийде зберегти нашу країну, якщо ми не будемо ну будемо очікувати, що ось війна закінчиться і все буде так, як було раніше. Ні, не буде. На жаль, не буде».
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, WhatsApp, Facebook, YouTube, TikTok, Instagram
Матеріал підготовлено за підтримки проєкту Міжнародний Фонд Страхування Журналістів, що реалізується Асоціацією «Незалежні регіональні видавці України», є частиною програми Voices of Ukraine / SAFE, що координується Європейським центром свободи преси та медіа. Voices of Ukraine / SAFE реалізується в рамках Hannah Arendt Initiative за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини.
