Без пам’ятника Леніну, із яскравими муралами на багатоповерхівках, кар’єром, що називали "авдіївськими Мальдівами". Місто металургів — через коксохімічний завод — Авдіївка насправді була не виключно промисловим містечком. За відстанню — сателіт Донецька, місто жило своє, окреме життя, яке з початком російсько-української війни не сповільнилося — попри близькість до лінії розмежування. Навпаки — тут будували, проводили фестивалі, жили заможно, адже АКХЗ давав і роботу, і соцпідтримку, і навіть недорогу комуналку.
Все змінилося 17 лютого 2024 року, коли російська армія зайняла місто, зруйнувавши його вщент. Тепер в Авдіївці живуть кілька сотень людей, здебільшого завдяки гуманітарній допомозі, а російська незаконна влада серед руїн відкриває "палац одружень". Як окупація змінила Авдіївку й якою вона залишиться у спогадах — читайте в матеріалі Суспільне Донбас.
Окупація
У лютому 2024 року українське військове командування після чотирьох місяців механізованих штурмів і міських боїв ухвалило рішення відвести підрозділи Сил оборони з Авдіївки на підготовані рубежі.
Тоді російські пропагандистські канали відзвітували, що “звільнили” Авдіївку: для російської армії це було чи не найголовніше досягнення в той час, адже українські війська відсунули від Донецька, який межує з Авдіївкою.
Те, що було захопленням і що російська пропаганда назвала “звільненням”, — було знищенням: в місті майже не залишилося цілого будинку, а з 32 тисяч жителів залишилося близько тисячі. Такі цифри озвучив віце-прем’єр-міністр Росії Марат Хуснуллін в березні 2024 року після візиту в місто.
Насправді ж в місті зараз зо три сотні людей, розповідає начальник Авдіївської міської військової адміністрації Віталій Барабаш.
“Звичайно, що з початком повномасштабного вторгнення була оголошена евакуація, і люди спочатку не дуже охоче виїжджали. В місті на той момент було десь 26 тисяч. Десь тиждень у нас в місті було більш-менш, спокійно, ми майже не відчували, що почалось повномасштабне вторгнення саме в Авдіївці. Тому евакуація була дуже квола. Потім, коли вже активні бойові дії почались і в нас, то люди поїхали. Максимальна евакуація у нас була, коли за день 450 людей виїхали з міста. На момент окупації залишались близько 700 людей. Тобто більше ніж 25 тисяч за період активної фази повномасштабного вторгнення з міста виїхали”, — каже начальник міської військової адміністрації.
І з тими, хто залишився в місті, активно знімають сюжети для окупаційних каналів.
Щоправда, в сюжетах російської пропаганди постійно фігурує один і той самий будинок, і майже ті самі люди, дехто на зйомки приходить лише, якщо привезуть гуманітарну допомогу, ділиться спостереженнями Віталій Барабаш.
“Приблизно 300 людей зараз залишається в місті. Те, що нам люди звідти кажуть. Для кого це все треба? Моя особиста думка — для картинки. Все, що вони там роблять, вони роблять суто для картинки. От як відкриття “дворца бракосочєтанія”. Так само як і відбудова зараз адміністрації — тієї будівлі, де була військова адміністрація міста Авдіївка, бо вона була зруйнована. Так само, як і відбудова цих будинків, які вони показують. Здебільшого, одну і ту саму квартиру, вже показували різних людей тричі чи чотири туди заселяли, тому що треба картинка.
Є в нас будинок Соборна, 73, якщо не помиляюсь, це в старій частині міста. Це п'ятиповерхівка, яку найпершою нібито відновили і робили картинку, що в Авдіївці все добре. І от вже навіть в групах, місцеві мешканці, які виїхали, вони кажуть: "Таке враження, що в тому будинку вже 300 сімей живе, бо стільки раз людей міняли. Вмикається камера, вони приїжджають, вмикають генератор, відповідно, є і світло, і вода, і взимку, коли вони це ще показували ці всі сюжети, і опалення було. Тільки камера вимикається, відповідно вимикається генератор і цивілізації немає".
Крім того, за словами Барабаша, за критику умов життя, людей штрафують: якщо окупаційна адміністрація побачить у місцевих пабліках негативні коментарі, то пост видаляють, а людина місяць живе без гуманітарної допомоги.
Коли наприкінці липня окупанти відкрили багатофункціональний центр, де надаватимуть юридичну та медичну допомогу і буде “палац одружень”, місцеві в пабліках розкритикували таку ініціативу, вказавши, що в місті проблеми зі світлом, водою та опаленням. Пост видалили того ж дня.
“Вони фільтрують цю всю історію. Більше того, можна сказати, люди, вони ж чітко бачать, хто робив коментар з місцевих. Є інформація, що потім до них приїздили і не раз. Цих людей викреслюють на місяць з черги на гуманітарку. Виховують таким чином, щоб не писали таких речей. І місцеві останнім часом, коли бачать, що хтось приїжджає в місто, якісь журналісти з камерами, то все менше і менше людей, тобто кількість їх менше стає. Вони перестають ходити. Якщо не привезли гуманітарну допомогу, вони намагаються навіть не виходити і не світитися”, — розповідає Барабаш.
Навіть у зруйнованому та спустошеному місті окупанти намагаються щось вкрасти, додає він: “Йде дерибан, йде мародерство. Вже декілька хвиль пройшло і все одно так чи інакше ми бачимо, що крадуть. Буквально пару тижнів тому я бачив ролик, що черговий якийсь там зальотний російський вояка заїхав, каже: "Тут є ще що красти". Він каже: "Красти, а потім сам себе виправляє, каже: "Ні, не красти, просто брати, бо це все наше".
“Тобто вже більше року минуло після того, як місто окуповане, вони все одно їздять і щось ще знаходять, що вкрасти. Ну, і плюс розбірки місцевих з Ясинуватою, там були ж куратори, зокрема Шевченко, якщо не помиляюсь, керівник Ясинуватської адміністрації, який відповідав після окупації за Авдіївку. Його ж там на хабарі затримали, а його заступники намагаються між собою поділити хто, що, умовно кажучи, з Авдіївки краде. Ну, про яку відбудову йде мова?”, — додає Віталій Барабаш.
Втрата
З російською окупацією Авдіївка втратила й Авдіївський коксохімічний завод, який був містоутворюючим підприємством. Чи не кожна родина була пов’язана із заводом, говорить колишній директор АКХЗ, народний депутат Муса Магомедов.
“На заводі до війни працювали близько 7 тисяч людей, плюс кілька тисяч підрядників, здебільшого авдіївських. І завод давав 80% наповнюваності бюджету міста. Завод підтримував високий рівень заробітної плати, і відповідно, всі ці гроші люди, які жили в Авдіївці, витрачали в Авдіївці. Витрачали на магазини, кафе, садки, тобто і ті ж підрядники, які там працюють, вони отримували по суті опосередковано зарплату через завод”, — каже Магомедов.
Крім робочих місць, завод забезпечував місто теплом, і ціни на комунальні послуги в місті були одними з найнижчих у країні, додає він.
“Гарячу воду, тепло — забезпечував завод за рахунок тепла, що давав коксовий газ в процесі коксування вугілля. Він очищувався, використовувався на ТЕЦ. ТЕЦ дозволяє генерувати приблизно 50 МВт. Відповідно, його вистачало, щоб забезпечувати електроенергією завод і виробляти тепло. Та й загалом тепло завжди в Авдіївці коштувало дешево. Це була воля власників, і менеджменту, і ось, знову ж таки, протягом усієї війни до 2022 року тепло на Авдіївку завод передавав у 10 разів дешевше, ніж загалом по країні”, — розповідає він.
Щодо заяв росіян про відновлення заводу Магомедов налаштований скептично, за його словами, відновити підприємство неможливо, потрібно лише будувати наново.
“Це був найбільший у Європі виробник металургійного коксу. І його потужність 12000 тонн коксу на добу, щоб стільки виготовити, треба приблизно 25000 тонн вугілля на добу. Для того щоб завод працював, йде величезне споживання електроенергії. Для того щоб побудувати завод, рівнозначний Авдіївському коксохіму, у цінах на сьогоднішній день, потрібно близько 3-4 мільярдів доларів”, — оцінює масштаби Магомедов.
Молодість
Після захоплення Росією Донецька Авдіївка почала ще швидше розвиватися, відкривалися нові заклади, з'явилися культурні ініціативи. Життя вирувало не тільки навколо заводу, хоча День металурга, звичайно, святкували з розмахом, пригадує військовослужбовиця Віолетта Тарасенко, що родом з Авдіївки.
“Я навчалася і працювала в Донецьку, але ніяк не планувала лишати Авдіївку. Всього 20 хвилин — і ти вже вдома. Для мене Авдіївка — це таке затишне місто, дуже компактне і місто, в якому хотілося жити. Це місто мого дитинства. А ще у нас не було пам’ятника Леніну, зате був Шевченко! І багато муралів. На одному з них була зображена моя вчителька української мови”, — розповідає Віолетта.
“У мене є дуже яскравий спогад зи школи, був День металурга, і ми пішли на дах найвищого будинку міста, це 14-поверхівка, дивитися салют. І там нам пояснювали, що швидкість світла більша за швидкість звуку, тому спочатку ми бачимо спалах, а потім чуємо звук”.
Будинок військової було зруйновано російськими обстрілами, як і багато інших будівель в місті, зокрема і палац культури, навколо якого гуртувалася молодь.
“В ДК було багато гуртків, всі туди ходили. І концерти теж там, або біля. А підлітки часто збиралися за ДК, щоб погуляти. Коли йдеш за сам ДК, то він тебе закриває від оточуючих, і компанію не видно. Підлітками ми часто ним користувалися. Якщо донеччанам треба було їздити в Харків, щоб потрапити на виступ харківських поетів, то нам цього робити не треба було, нам привозили додому. Багато виконавців привозив Стас Корольов, це була не та попса, яку кликали на День металурга. У нас у місті круто уживалися всі субкультури. І всі збиралися біля ДК і спілкувалися між собою”, — розповідає Тарасенко.
Стас Корольов добре пам’ятає, що культурні зміни почалися у місті з 2014 року. Тоді у місті з’явилися і фестиваль “Авдіївка FM”, приїжджав і мандрівний фест “З країни в Україну”.
“Палац культури — це й був головний осередок культурного розвитку. Але цей розвиток був доволі класичний, якщо не сказати совковий. Все було доволі типово: секції та міські народні гуляння, на яких можна було виступити. В 17 років я попав в авдіївський гурт “Казус Белі”. І наша діяльність разом з іншими гуртами, що теж на той час були в Авдіївці, створила певний бум на рок-гуртів серед іншої молоді. В нас сформувався музикантський осередок. Це був дуже конструктивний період з точки зору розвитку локальної музики. Це десь 2007–2011 роки. Нам як гурту не подобалося виступати на міських концертах на ґанку палацу культури, ми почали влаштовувати власні виступи. З часом ми разом з моєю на той час дівчиною Анною Костомаровою заснували на основі місцевого кафе «Люкс» арт-клуб «LUX-ART», в який привозили знайомих артистів з інших міст (Дніпро, Донецьк, Харків, Ясинувата), грали самі, влаштовували джеми, перегляди фільмів і концертів”, — розповідає він.
Мальдіви
Одним з улюблених місць відпочинку авдіївців і жителів найближчих міст був піщаний кар’єр, який називали “авдіївськими Мальдівами” — через білий пісок і блакитну воду.
Віолетта Тарасенко згадує, що місцеві завжди посміювалися з донеччан, які платили гроші за вхід на пляж, адже місцеві ходили на інший і спостерігали за відпочивальниками з іншого берега. Згадує кар’єр і Стас Корольов, кажучи про те, що жодне літо не обходилося без походу на кар’єр.
“Це були щасливі часи, коли літо, канікули і твоя основна задача — якомога більше часу провести на кар'єрі. Спочатку з батьками. А в 14 років — потайки від них на лайбі (велосипеді, — ред.) з кєнтами. Кар'єр був місцем не тільки відпочинку, а й соціалізації, — в нас були чисто підліткові пляжі, де збиралась велика тусовка пацанів та дівчат.
А ще я любив залізну дорогу, індустріальні пейзажі, заводи, цехи. Я серед цього народився і жив і це моє”, — розповідає Корольов.
Мрії
Віталій Барабаш, начальник Авдіївської МВА:
“В деокупації я вірю, я не сумніваюсь. Питання — в часі і ціни тої деокупації. Якою буде Авдіївка? Все буде залежати від того, чи буде відновлюватися завод в якомусь новому форматі. Якщо буде, це буде місто при заводі. Якщо ні, то скоріш за все це буде маленьке компактне місто, сучасне, модерне місто. З новими комунікаціями.
Навіть, коли вже місто розносили, мій заступник, який відповідає за комунальну сферу та інфраструктуру, каже: "Ну, зато тепер все наново зробимо так, як треба, не так, як робили в радянській час, а все побудуємо для кращого енергозбереження". Дуже велика кількість людей, які от навіть зараз в приватних повідомленнях пишуть мені: "Степанич, ми повернемося. Ми готові там навіть в землянках жити, відбудовувати, розчищати це місце”.
Муса Магомедов, ексдиректор АКХЗ, народний депутат:
“Якщо ми хочемо, щоб у нас країна була не тільки агродержавою і країною із розвиненими IT, а промисловою державою, то сталь, як і раніше, буде потрібна для того, щоб будувати будинки, для того, щоб будувати оборонку для того, щоб будувати зрештою танки і ракети. Відповідно, для розвитку країни потрібні будуть нові виробництва. Я думаю, що на відновлення країни знадобиться досить велика кількість сталі. Але це вже має бути зелена металургія, в якій існують інші технології, в яких сталь виробляється без виробництва коксу”.
Стас Корольов, музикант:
"Декілька років тому я знайшов архівне телевізійне відео про Авдіївку (тоді ж, коли знайшов чоловіка, який звучить в моїй пісні "1991", яка, власне, про Авдіївку ), де в хлопчика запитують, за що він любить своє місто. Його відповідь мені дуже імпонує: «Я люблю своє місто ні за що. Просто воно мені подобається».
От і я люблю своє місто ні за що. Просто воно мені подобається. Дитина в мені вірить. Дорослий каже, що там немає, що відновлювати. Принципова людина в мені каже, що, Стасе, ти ж обіцяв аудиторії рейв на своєму городі в Авдіївці. Значить, це якось має статися. А серце не хоче чути таких питань. Спочатку — деокупація. Для мене це цілком достатня мрія зараз".
Читайте всі новини Донбасу в Telegram, WhatsApp, Facebook, YouTube, TikTok, Instagram
