Сергій з Дніпра у мирному житті працював майстром з ремонту мобільних телефонів, а потім через любов до адреналіну змінив роботу і став будівельником-висотником. Коли почалося повномасштабне вторгнення, він пішов до терцентру комплектування — і отримав відмову. Записався до «Варти Дніпра», безкоштовно ходив на чергування, допомагав будувати позиції навколо міста. У 2023 році чоловік знову пішов до ТЦК — і знову його відправили додому. Втретє Сергій прийшов у січні 2026 року. Сам військком тоді визначив, що забере його до 128 окремої важкої механізованої бригади «Дике поле».
Про це мовиться на сторінці бригади у Facebook.
Перший бойовий вихід Сергія почався 3 квітня. За його словами, він добре запам'ятав той час: дерева ще стояли без листя. Його «двійка» йшла третьою і… заблукала дорогою до позицій. Старий смартфон Сергія, на який завантажили карту маршруту, просто завис — і бійці пішли не туди.
«Це такий спорт, коли за тобою женуться дрони зі скидами, дрони-камікадзе й 120-ті міни. А на мені рюкзак із БК, батареями та раціями — дорогоцінний вантаж, із яким довелося стрибати, падати. Вага кожного з нас була кілограмів 150 з усім спорядженням. А я навіть сальто один раз зробив, бо треба було ухилитися від дрона. Там був такий адреналін!», — розповів військовий.
Коли «двійка» Сергія відірвалася від переслідувачів, то йшли до позицій за українським дроном. Дорога тривала дві доби. Боєць пригадав: коли адреналінова хвиля зійшла, у них не залишилося сил навіть поворухнутися.
«Перші два тижні були найважчими, бо не було води. Ми молилися, щоб пішов дощ. І він пішов, а ми збирали дощову воду», — говорить Сергія.
За його словами, позиція була в місці, яке війська РФ постійно обстрілювали. Спочатку від безперервних вибухів у нього боліла голова. А потім чоловік упіймав себе на тому, що вже спокійно п'є каву під свист і вибухи 120-мм мін.
«У нас було просте завдання: щоб жоден окупант біля нас не пройшов. І ми працювали цілодобово: спостереження, доповідь, спостереження», — додав він.
Усе змінилося, коли побратими з іншого підрозділу не помітили дрона-ждуна, який атакував їх.
«І одразу полетіли 120-ки. Вони їх кидають спеціально, щоб загнати у якусь руїну й добити потім дронами. Або побачили, що є "триста", — і теж можуть чекати, поки хтось підійде. А потім не шкодують нічого. Дрони, крила — просто партіями летять», — розповів Сергій.
Одного пораненого військовий із напарником затягнули до себе, іншого витягли хлопці із сусідньої позиції. Протягом п'яти діб вони доглядали пораненого, виконуючи вказівки медика, який передавав їх по рації. Зрештою надійшла команда виводити побратима, поки він ще міг іти.
«Він молодець. Нам надіслали купу медикаментів, щоб підтримати його. Але він ішов на характері, без знеболювального. На кожній зупинці ми перевіряли, що з кровотечею. Чотири доби так рухалися, а під кінець наш район накрила арта. Я вже думав: "Боже, ми ж стільки пройшли, що ж це таке?" На щастя, по нас не влучило, і на ранок за нами приїхали», — додав Сергій.
Коли боєць повернувся до своїх, його запитали, чого він хоче після всього пережитого. Він пожартував, що гарячої ванни й найкращого віскі.
«Насправді не було ніяких особливих бажань. Нормальний душ, звичайний салат олів'є, оселедець під шубою, свіжа зелень — таке задоволення. А коли доньку набрав, коли ти її чуєш і вона тебе чує… А потім їдеш додому, до своїх, бачиш рідних — це і є щастя», — сказав військовий.
Сергій мріє побудувати власний будинок, а поки пройшов навчання за військовою спеціальністю й уже працює з багатоцільовим важким авіаційним комплексом.
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро
