Боєць 128 окремої важкої механізованої бригади «Дике поле» Віталій повномасштабне вторгнення зустрів у Дніпрі. 24 лютого 2022 року він саме збирався на роботу, коли почув від сестри: «Не виходь, на нас напали». Чоловік був мобілізований з 2014 по 2015 роки і воював на Донеччині, тому мав уявлення про бойові дії. Втім з початком великої війни не одразу пішов до війська, мобілізувався згодом.
Про це йдеться на сторінці бригади у Facebook.
Після підготовки Віталій вперше опинився на позиції разом із побратимом. Їхнім завданням було спостерігати за російськими військовими і не дати їм непомітно пройти далі.
Зі слів бійця, ті перші дні були складними. Довелося облаштовувати позицію під себе і викопати ще один вихід з укриття, щоб мати запасний шлях. Найважче давався брак води. Перші два тижні не вдавалося налагодити передачу дронами. Довелося набирати дощову воду.
На другій позиції неподалік був колодязь. Щоб дістатися до нього, доводилося виходити дуже обережно, пересуватися навприсядки й залишати все так, як було. Будь-який зайвий рух міг привернути увагу російського дрона.
Але коли виникла потреба допомогти побратимам, Віталій вийшов з укриття без вагань.
Перший поранений, якого він разом із побратимами витягнув, був боєць Національної гвардії. Його атакував російський дрон, військовий дістав поранення обох ніг.
Підійти одразу не могли — над місцем продовжували кружляти дрони. Коли з'явилася можливість, вирушили до нього. Дорогою спілкувалися лише українською, щоб поранений розумів: до нього йдуть свої, і не відкрив вогонь на звуки голосів.
Момент, коли нацгвардієць оговтався після евакуації, Віталій пам'ятає й досі, бо не очікував такого прохання.
«Каже: "Подивись, у мене там у рюкзаку є баночка коли". Він, поки лежав поранений, весь час про неї думав. Тут війна, кров, а він: "Друже, так коли захотілося, що сил нема!"» — пригадав боєць.
Другого разу вони ще не встигли окопатися на новій позиції, як по рації повідомили, що потрібна допомога з евакуацією ще одного пораненого. Цього разу Віталій пішов сам. По дорозі зустрів військових, які вже почали надавати допомогу, а він допоміг тягнути побратима.
Коли втретє повідомили, що пораненому потрібна допомога, Віталій знав, що їх могли помітити з неба, але все одно вирушив.
«Це ж побратим», — говорить чоловік.
Він знайшов пораненого, наклав турнікет і довів його до своєї позиції. Чотири-п'ять днів той залишався з ними.
«Після повернення з бойового виходу найбільше хотілося простих речей, які починаєш цінувати саме на позиціях: прийняти душ, нормально поїсти й нарешті почути голос рідних. Перше, що зробив в евакуаційній автівці, — попросив телефон у побратима, щоб подзвонити сестрі. Вона спочатку не повірила, що чує його голос, а потім заплакала», — розповів Віталій.
Після чотирьох місяців на позиції він перенавчився. Тепер його завдання — евакуація військових і цивільних, а також робота з російськими «ждунами» та FPV-дронами. Кожен знищений російський дрон — це чиєсь врятоване життя.
Читайте нас у Telegram: Суспільне Дніпро
